Цього місяця у світі відбулася прем’єра американо-британського серіалу «Роки» (Years and Years). Один із його героїв — біженець із України Віктор, який був змушений утекти з батьківщини після того, як у дуже недалекому майбутньому в Україну увійшли російські війська, після чого 97 % громадян проголосували за приєднання до Росії, а незгодна з цим меншість почала зазнавати репресій.

Ми, звісно, можемо образитися на сценаристів, але я би поставилася до вигаданого ними сюжету інакше. Зрештою, Трамп у цьому серіалі взагалі скинув атомну бомбу на Китай, чим спричинив глобальну кризу, але у США не зацькували продюсерів, а показали серіал. Бо це страшилка з терапевтичною функцією: за допомогою розваги змусити людей замислитися, до чого можуть призвести deep fakes, демагогія та безпринципність політиків, трансгуманізм, зміна клімату. Уявлю себе у шкурі сценаристів BBC/HBO і теж вас полякаю: що як описані ними репресії в Україні справді настануть?

Ми бачимо, що російський реванш наразі розвивається стрімко. Медведчук купує телеканали. Портнов виходить на сцену — медійну та засипаючи суди заявами щодо «злочинів» особисто Порошенка та представників попередньої влади. Трамп зустрічається з Путіним. Об’єднана Європа більшістю голосів повертає Росію в ПАРЄ. Щодо останнього я чула схоже запитання від кількох людей і додам до нього і свій голос: а нам тепер точно потрібно звертати увагу на всі рекомендації Ради Європи? З іншого боку, навіть такий союзник усе ще може стати нам у нагоді, якщо російський реванш в Україні виллється в загрозу для тих, хто сильно йому опиратиметься.

Як відомо, коливання України вздовж вектора «проросійський — прозахідний» — це не те саме, що нормальна політична боротьба республіканців та демократів у США. У нас усе відбувається під зовнішнім впливом дуже досвідченого противника, який знає, як закрутити гайки, коли приходиш до влади. Боротися з таким противником — це наче намагатися влаштувати дуель із дворовим хуліганом, озброєним рогаткою. І не розуміти цього — значить бути як Елтон Джон, котрий пише Володимиру Путіну відкритого листа про те, що російський дистриб’ютор вирізав із фільму «Рокетмен» усі згадки про його подружнє життя із Девідом Фернішом: лист по суті правильний, але, я думаю, для президента РФ тема захисту прав ЛГБТ — це щось смішне.

Загроза свободі слова — не тільки в тому, щоб залякувати людину з мікрофоном. Щоби журналіст замовк для своєї аудиторії, його навіть не потрібно вбивати — можна просто залишити без роботи. Колеги із ZIK, які масово звільнилися з телеканалу після приходу туди Медведчука, нині активно шукають підтримки на найвищому рівні — як всередині країни, так і зовні. Разом з іншими журналістами, громадськими активістами, представниками Медіаруху «Медіа за усвідомлений вибір» та Реанімаційного пакету реформ вони закликають Володимира Зеленського визначитися з позицією щодо інформаційної інтервенції Росії в український медіапростір та запровадження цензури на телеканалах, контрольованих проросійськими політиками. «Проросійські політики» тут ужито у множині, бо крім «112 Україна», NewsOne та ZIK, які контролює Медведчук, є ще «Інтер». У світлі рішення Австрії про екстрадицію до США одного з його співвласників Дмитра Фірташа в Україні ширяться чутки про те, в кого може виявитися опціон на його частку. У Ігоря Коломойського, схоже, особливо бояться, що в Медведчука. Хоча у випадку редакційної політики «Інтера» така зміна власника стала би чимось на кшталт легкого вітерця на воді, бо й нинішні власники проукраїнськими позиціями не відрізняються.

Також ексзіківці та громадськість закликають президента та його команду, зокрема й майбутніх народних депутатів нового скликання, докласти всіх зусиль для запровадження дієвих механізмів, які би дозволили демонополізувати телебачення, гарантували редакційну незалежність, захист від диктату власників, прозорість джерел фінансування медіа, а також підтримати розвиток незалежного Суспільного мовлення.

Очевидно, що доля тих, хто нині залишили ZIK, складеться по-різному. Хтось знайде непогану роботу на інших телеканалах. Хтось, сподіваюся, підживить український YouTube. Хтось спробує себе у громадському активізмі. І, звісно, не виключено, що якісь політики чи політтехнологи теж не втратять шанс скористатися цією темою для просування своїх, не обов’язково близьких до свободи слова та інформаційної безпеки інтересів.

А наостанок перекажу вітання тим хлопцям та дівчатам, які протягом останніх п’яти років із лінійкою вимірювали, куди й на скільки пунктів у рейтингу свободи слова посунулася Україна. Як би не сталося так, що сірий вовк насправді прибіжить, а вас уже ніхто не почує.

Фото: HBO