Коли в „Українській правді” з’явилася перша публікація про гарцювання юного Ющенка, я відмовся брати участь в опитуванні „Детектор медіа” щодо того, чому українські телеканали зігнорували цю тему, оскільки вважав, що для телесюжету потрібна як мінімум „картинка”, факт порушення закону чи інший інформаційний привід і аж ніяк не публікація – хай і в найшанованішому інтернет-виданні.

Повернувшись із закордонного відрядження і дізнавшись про подальший перебіг подій – зрозумів, що і „картинок”, і фактажу, і інформприводів вже більш ніж достатньо.

Виїхавши лише на кілька днів з „країни мільйона нереалізованих сподівань”, я повернувся в іншу країну – країну, де бодай одне сподівання набуло не просто матеріального підтвердження, а, без перебільшення, стало першим реальним, хоч і болісним кроком до утвердження громадянського суспільства.

Упродовж кількох днів дискусія щодо висвітлення журналістами способу життя сина Президента, перша та подальші реакції самого Віктора Ющенка, активне обговорення у середовищі політиків і науковців таких тем як „межа приватності” та „роль журналіста” опинилися в епіцентрі уваги мільйонів людей.

Уперше в новітній українській історії стосунки влади і преси зримо і реально, а не рівні інтелектуальних вправлянь, опинилися на межі двох світоглядів, двох моделей поведінки, двох перспектив: або знову відбудеться повільне сповзання від загравань з пресою до мочилова „подонков высшей меры”, як це було з „демократом” Кучмою зразка 94-го року, або утопічно-високі гасла Майдану на здивування, розчарування чи злісне сичання багатьох таки стануть реальністю. Реальністю не в емоціях, а просто справою повсякденної рутинної буденності: так має бути. Крапка.

Коли 2000 року одна газета написала про „п’ятиповерховий палац” Віктора Ющенка, тодішній прем’єр першим із українських політиків наважився на безпрецедентний крок: запросив журналістів до Нових Безрадичів, аби вони на власні очі могли побачити як, у яких умовах, якими цінностями живе його родина. Коли, відповідаючи Сергію Лещенку, Президент заговорив про „морду” та „журналістське кілерство” він уперше опустився до відвертого хамства, жодними емоціями не виправдовуваного.

26-го липня Юрій Луканов написав для „Детектор медіа”, що класний політик відрізняється тим, що навіть кризову ситуацію вміє перетворити на користь собі. Насправді демократичний лідер відрізняється він тоталітарного і тим, що вміє тримати удар й залишається адекватним виклику, а не впадає в істерику та в пошук відьом, яких конче треба покарати.

Звичайно, жоден політик не може претендувати на ідеальність. Його здатність миттєво обирати правильну модель поведінки безпосередньо залежить від реакції та адекватності його команди. І в Штатах, і в Німеччині на побутовому рівні мені неодноразово доводилося чути як Буша чи Шредера називають придурками. Однак, усі мої співрозмовники погоджувалися з тим, що спроможність їхніх команд (де теж працюють живі люди, які теж не можуть і не повинні знати все на світі) отримати з миттєвою оперативністю інформацію від найкомпетентніших фахівців та вкласти її до вуст „шефа” заслуговує найвищих похвал.

А що, треба було бути Вангою чи Нострадамусом, аби здогадатися, що журналіст Інтернет-видання, яке порушило питання стилю життя президентського синаша, може поставити незручне запитання? А що, треба було „відмазувати” Ющенка, вдаючись до недолугого мекання з приводу приватності? Попри численні етичні та професійні кодекси кожна країна, навіть iз числа розвинутих демократій, мала свої власні уроки щодо межі приватності політиків. Зовсім недавно американські журналісти розмазували Білла Клінтона, вдаючись до такого смакування подробиць, якому могли би позаздрити порносайти. І що? Американці змогли зробити висновок: Білл – такий самий хлопець, як і мільйони інших, яким не чуже ніщо людське, а брехав він не як політик, а так, як часом брешуть усі чоловіки.

Французькі журналісти отримали свій урок, коли з’ясувалося, що приховуючи під приводом приватності тему проживання у резиденції Президента Міттерана його позашлюбної доньки, вони тим самим приховували від громадськості інформацію про те, що це відбувалося коштом платників податків.

Українець Андрій Ющенко - не просто син Президента. Уже повнолітнім він прийшов на Майдан і засвідчив підтримку батька. Межа приватності закінчується не на способі його життя, а на його приватних контактах. Писати про його дівчину чи фотографувати її авто – це справді було перебором. Однак, хто з оточення, відповідального за інформаційне забезпечення діяльності Президента, йому все це пояснив? Хто звернувся до фахівців, які могли це вчасно пояснити?

Десятиліттями життя родин радянської і пострадянської політичної, наукової, мистецької, спортивної бізнесової та всякої іншої еліти було за сімома замками. Про „мажорські тусовки” у найпрестижніших університетах, їхні витрати й розваги, свінгерські вечірки, шприци й кокаїнові „доріжки” у журналістських колах давно ходили легенди. Далеко не гірший, а можливо й кращий за „мажорних” однолітків Андрій „засвітився” першим. І, знову ж таки, хто йому пояснив, що бодай опосередкована приналежність, використання самого статусу „золотої молоді” ніяк не узгоджується з цінностями його родини? Хто пояснив, що статус сина Президента не означає, що він автоматично по-стадному має використовувати увесь „мажорський” антураж і ніяк не може без нього обійтися? Відповідь варто шукати не лише серед челяді інформслужб, яка, схоже, надто рано увірувала в те, що у них все в кишені; що журналістів можна знову вишикувати; що, дозуючи інформацію для Президента, його невдовзі можна буде поступово загорнути у звуконепроникну ковдру, яка потім перетвориться на гамівну сорочку.

Відповідь варто шукати і серед того журналістського загалу, окремі представники якого надто рано згадали навики мікрофонної підставки при спілкуванні з президентською обслугою, чи які (мабуть, за професійною звичкою) побачили в діях колеги з „Української правди” лише „реалізацію проекту”.

Відповідь варто шукати і серед тих науковців, які змішуючи грішне з праведним, протиставляли повагу до Президента, його харизми та журналістські стандарти, роль ЗМІ у суспільстві та патріотизм, загальнодемократичні норми та національні цінності.

Зрештою, відповідь варто шукати і серед тих глядачів 5-го каналу, дві третини з яких на запитання „чи варто Президенту вибачатись?” проголосували „проти”.

Як би там не було, розв’язка першого конфлікту між Віктором Ющенком і пресою засвідчила високу моральну планку Президента, цілковиту професійну неспроможність владної інформчеляді, відсутність заборонених для публікації тем, готовність журналістів не лише відстоювати свої права, а й дотримуватися своїх професійних стандартів, а також далеко не повну готовність частини громадян сприймати практичну реалізацію революційних гасел.

Це був чи не перший в Україні публічний конфлікт, у якому ніхто не програв. Достойний урок отримали всі.

Урок Президента – у тому, що не можна діяти за принципом „я Толстой, але не толстовець” і що знайдеться чимало таких, які готові захищати шляхетність Майдану навіть від самого Віктора Ющенка. А ще – коли про щось мовчать журналісти, значить в країні знову щось негаразд.

Урок Андрія – у тому, що треба вміти бути сином ТАКОГО ПРЕЗИДЕНТА, а не піддаватися стадному інстинкту „ровесників-мажорів”, даючи плідну поживу на майбутнє вже не чесному журналісту (якому можна лише подякувати), а справжнім кілерам-чорнопіарникам.

Урок представників інформаційних служб, які забезпечують діяльність Президента – у тому, що вчитися ніколи не пізно, і що працювати з журналістами, загалом з інформацією не можна ані по-старому, ані ніяк.

Урок журналістів, як мінімум тих, хто підписав звернення, а як максимум - усього журналістського загалу – у тому, що стосовно висвітлення життя публічних осіб справді не може бути заборонених тем; що політиків необхідно „пускати на фарш” (і не лише за те, що коїться в країні). Однак, у свою чергу, це вимагає такого неухильного дотримання стандартів професії, коли „единожды солгав”, „пропаривши”, перекрутивши інформацію, ти вже не журналіст, а справді кілер, якому без жодних люстрацій чи оргвисновків просто ніхто з колег не подасть руки.

Урок для громадян – у тому, що ніякі заслуги, жертви, харизма політика не може бути виправданням, коли він робить помилки. Бо вони не просто найняли його собі на роботу (як це робиться в розвинутих демократіях), але ще й відстояли на Майдані право найняти собі на роботу саме цього, саме такого політика (як це сталося в Україні). Одначе, той політик, який знаходить у собі мужність ті помилки визнати і по-християнськи попросити вибачення, заслуговує на повагу значно більше, ніж усі разом узяті непогрішимі, а насправді нікчемні „вожді”.

Отож, уроки отримано. Залишається перевірити як вони засвоєні. А це покажуть лише майбутні дії. Усіх.

Читайте також:

Президент готовий до дискусії з журналістами

Прем’єр Юлія Тимошенко закликає журналістів та політиків вибачати один одного

“The Independent” про скандал навколо сина Ющенка: «Влада в Україні просто перейшла від прорадянського олігархату новій еліті»

БЕЗ ПОДВІЙНИХ СТАНДАРТІВ

Ющенко ледь не викинув телефон свого сина

Звернення до Президента України

Журналісти вже навчилися поважати себе, але ще не вміють поважати свою країну

Запитaння „ТК”: Як ви оцінюєте реакцію Віктора Ющенка на публікації в «Українській правді» щодо його сина, Андрія? Поясніть вашу точку зору? Яка б реакція, на вашу думку, була б оптимальною – наявна чи якась інша?

Мыкола Вересень: Реакция журналистов на критику Ющенко слишком жесткая

ВИМОГА ДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ВІКТОРА ЮЩЕНКА

Лист Віктора Ющенка до "Української правди"

Лубченко: Ющенко дал карт-бланш чиновникам, которые грубят журналистам

Особенности Украинской правды

ЮЩЕНКО ВЛАСНОРУЧ СТВОРИВ СОБІ ПРОБЛЕМУ

Віктор Ющенко про скандал з сином: "Перед мордою того журналіста постав той рахунок, а потім піди в суд!"

Запитання «ТК»: - Протягом двох днів жоден iз телеканалів не повідомив своїх глядачів про скандал у зв'язку з публікацією „Української правди” щодо любові сина Ющенка до дорогих машин, ресторанів, вин тощо. Як ви вважаєте, чому?

Скандал закінчено, забути не виходить

Тільки початок

«Четверта влада» у затінку першої

“Журналіст проти журналістів”

“Українська правда” створила журналістську диктатуру?

Справжні уроки конфлікту, у якому ніхто не програв

Житие вождей: никаких «точек» - тотальный контроль!

Сумніви, сумніви...