Фоторепортаж автопробігу тут Назва автопробігу „Схід-Захід: разом назавжди” анонсувала його, без жодного пафосу, благородну мету…

„По машинах!”

Сіра стрічка дороги майоріла крізь лобове скло авто, але для всього журналістського автопробігу сірою вона не була, вона була барвистим різноманіттям вражень, мальовничих краєвидів, дивовижних куточків країни, яку ми, здавалося, пізнавали по-новому. За одним поворотом руйнувались стереотипи, за іншим − відкидали вуаль реальні проблеми, а ще за одним − чекали пригоди і сюрпризи. Але, лише злегка здогадуючись про це, журналісти з різних регіонів вирушали в подорож.

Назва автопробігу „Схід-Захід: разом назавжди”, анонсувала його, без жодного пафосу, благородну мету. Навіщо ж узагалі зібрався цей караван, де не було жодного верблюда, але було аж 20 авто?

Оскільки в суспільстві після виборів побутує думка про його нібито розкол, журналісти прагнули об’єднати Схід і Захід України силою свого пера. А для цього вони мали побачити всю країну і відтворити цю картину у своїх ЗМІ.

Організаторами акції виступили благодійний фонд „Журналістська ініціатива” який очолює Людмила Мех, Всеукраїнський автомобільний клуб журналістів та Всеукраїнський благодійний фонд «Схід-Захід разом», співголовами якого є народні депутати Володимир Зубанов та Ярослав Кендзьор. Свою участь в акції депутати вважали символічною, оскільки Ярослав Кендзьор − зі Львова, і, як він сам себе називав, «рухівець з діда-прадіда», а Зубанов − із Донецька, член фракції «Регіони». Обидва депутати постійно підкреслювали приналежність до цих різних регіонів і намагалися показати протиріччя і єдність, що інколи перетворювалося на довгі натхненні тиради. Спонсорами акції стали: Асоціація автомобільних перевізників АSMAP та страхова компанія „Універсальна”. Представники цих компаній також брали участь в автопробігу – це Володимир Бідах (АSMAP) та Микола Степанов („Універсальна”). І, нарешті, найвагомішу частину автопробігу складали журналісти. Найбільше було представників київських ЗМІ: „5 канал”, „День”, „Ера”, „Наше Радіо”, „Гала-радіо”, журнал „Історія. Культура. Традиції”, газета „Експрес-об’ява”, „Детектор медіа”. Але й екіпажів з інших куточків України було теж чимало: телерадіокомпанія „Феодосія”, Чернігівська телерадіокомпанія, „Львівська державна ОДТРК”, газета „Іллічівець” (Маріуполь), Вінницька ОДТРК, газета „Жизнь” (Донецьк) тощо. Також в акції брали участь і колеги з Польщі – радіо „ЕRMF” та телеканалTVPN.

Це, власне, всі дійові особи цієї не-гомерівської „Одісеї”. Що ж, „по машинах!” (цей вигук став культовим для всіх учасників автопробігу). Позаду залишилась імпозантна будівля Верховної Ради, київські вулиці, будинки, Дніпро, усе місто зі своєю метушнею та ритмом життя. А попереду чекали незабутні враження й пригоди.

Іноді, коли ми бачили портрет Мікеланджело, виконаний Якопіно дель Конте (1510-1598) в Житомирському музеї, або підгірський замок, побудований на зразок версальського палацу, або, здавалося, невагомі статуї Пінзеля, або ж, коли чули запальні грецькі пісні з уст чорнооких грекинь, одягнених у стародавні тоги, навіть важко було уявити, що ми знаходимось в Україні. Ми втрачали відчуття реальності, часу, епох, коли перед очима поставали могутні запорожці, які стріляли зі стародавніх гармат, а далі майоріли замки, змінюючи один одного своєю величною красою, і коли за кілька годин ці кадри змінювалися потужними заводами, фабриками, комбінатами. Глибока традиція, духовність і сучасне життя просто миготіло як мозаїка в калейдоскопі перед очима журналістів.

Варто зазначити, що акція мала належне висвітлення. Щодня у прямий ефір виходив «5 канал». У кожній області на депутатів чекав ефір на місцевому телебаченні, а всіх, без винятку, учасників автопробігу − прес-конференції. Саме там журналісти могли поспілкуватися зі своїми колегами.

Зустрічі з місцевими журналістами

Цікаво, що у перших містах, які відвідав автопробіг (Житомир, Рівне, Луцьк), зустрічі з журналістами були схожі, як брати-близнюки. Представники місцевих ЗМІ підтримували акцію, вважали її мету благородною й твердили, що Україна єдина, а її поділ існує лише у брудній свідомості деяких політиків. Трохи струснули цю журналістську ідилію львів’яни. Вони стримано й скептично поставилися до акції. Ні, не до ідеї єднання України, а саме до участі в автопробігу двох депутатів. Саме тому деякі журналісти розцінювали це ( як уже повідомляла «Детектор медіа»), як передвиборчий піар-хід.

Із подорожніх записок:

30 червня

Оксана Ходицька, представник місцевої служби „1+1” зазначила, що в автопробігу вона бачить також і широку піар-акцію. Журналістка львівського телебачення Євгенія Полікарпова підкреслила: „Було б краще, якби цю акцію організували суто журналісти, а не депутати”. Ще одна журналістка, яка не побажала назватися, дуже скептично сприйняла участь депутатів у акції: „Я взагалі не довіряю владі, а особливо, якщо це депутат зі Львова. Я не хочу, щоб згадували моє ім’я, бо мені в цьому місті жити й працювати”.

У відповідь на таке скептичне зауваження депутати запевнили, що ніколи б не дозволили собі експлуатувати таку святу ідею.

Пізніше, вже на київській прес-конференції, депутати зазначали, що краще робити собі такий піар − „їхати по Україні та спати по 3 години на добу”, ніж влаштовувати бійки у парламенті.

Цікавою була ситуація і в Рівному, але вже не з самими ЗМІ, а з губернатором області Василем Червонієм, який, незважаючи на велику кількість позовів до місцевих видань, свято вірить у те, що таким чином відстоює свободу слова і бореться з заангажованою подачею інформації про нову владу:

26 червня

Василь Червоній:

„У нас існує конфлікт лише з газетами, які підтримували Януковича і відстоювали інтереси старої влади. І сьогодні вони продовжують критикувати нову владу. З ними в нас існує певне тертя. Адже 90% ЗМІ не змінили власників і залишились під контролем старої влади. Проблема в тому, що вони не можуть подавати різні точки зору, а прагнуть компрометувати нову владу”.

На це рівненські журналісти зазначили, що губернатор просто не сприймає критики.

Приємно здивували тернопільські журналісти, яких можна було назвати дружньою командою. Дуже вразила телекомпанія ТV4, адже на цій телекомпанії немає жодного журналіста, а всі працівники – це люди з педагогічною освітою. Однак, вони відвідували семінари „Інтерньюзу” для журналістів і операторів − і зараз професійно працюють.

Дорожні замальовки

Надовго запам’ятаються, а, швидше, ніколи не забудуться неперевершені зустрічі колони журналістів на кордонах областей, що знову й знову засвідчувало безмежну щирість і любов українців одне до одного.

7 липня

«Пісні, музика, щирий гомін людей, веселі сплески гумору. Чого тільки не було на цих зустрічах! І всюди нас зустрічали з запашним і свіжим короваєм, на якому були випечені і пишні квіти, і візерунчасті рушники, і герб… І жодну область покидати не хотілось. Хотілося лише одного − не розлучатися з цими людьми».

Можна, звісно, говорити про награність таких зустрічей. Але те, що світилося в очах цих людей, не могло бути штучним. Всі вони вірили, що журналісти своїм словом

зможуть донести з різних областей їх землякам щиру любов до краю, де вони живуть, та одне до одного. Відтворити усе побачене буде неймовірно складно, тому ми представимо лише ряд невеличких замальовок із подорожніх записок.

30 червня

Львівська область

„Швидко підіймались пологими сходами, ступаючи на слизьке каміння, поросле травою, а перед нами височіли мури давньоруської фортеці. Це Олеський Замок, побудований ще у XIV столітті, але відреставрований лише у XX завдяки зусиллям Бориса Возницького (академіка, Героя України, рятівника Замків Золотої Підкови).

В Олеському замку найбільш привернули до себе увагу загадкові статуї Пінзеля XVIII століття. Жоден із цих дерев’яних шедеврів, здавалося, не стоїть на землі, а виринає з якихось глибин невагомості й знаходиться у постійному русі. Складалось враження, що одяг та волосся статуй тріпочуть із кожним поривом вітру. Далекі від людського і ближчі до іншого, духовного, світу. Риси обличчя, трохи різкі й гострокутні, − були неповторні. Цікаво, що Борис Возницький випадково врятував лише частину цього виняткового скарбу. Він вирвав статуї з рук „варварів”, які розпалювали ними багаття”.

3 липня

Кам’янець-Подільський

„Найдивовижніше виглядав Кафедральний костьол святих апостолів Петра і Павла, перед яким знаходився турецький мінарет. На мінареті з 1756 року встановлено скульптуру Божої Матері, а тримає вона серпанок зірок, і їх кількість така сама, як на прапорі Європейського Союзу. У скульптуру якось ударила блискавка, і вона похилилась на захід.

Але не лише це було дивовижним і таємничим у цій споруді.

Перед собором і мінаретом знаходиться Тріумфальна арка, побудована у 1784 році на честь приїзду польського короля Станіслава Августа Понатоцького. Саме вона стала пророчим талісманом для української влади, як розповідають жителі Кам’янця. У мешканців міста є повір’я: якщо пройти через арку й подумати про найсокровенніше, бажання обов’язково здійсниться. Це повір’я підтвердили й наші президенти. Виявляється, за три дні до виборів Леонід Кучма, захопившись містичними розповідями, вирішив випробувати долю − і пройшов крізь арку. Про що він думав? Запитання риторичне. Але після цього Президентом він став. Ця ж процедура повторювалась і перед другим його президентством. Добре, із паном Кучмою усяке траплялося. Але не менш дивно, що перед минулорічними виборами Віктор Ющенко теж проходив крізь цю арку. І найцікавіше те, що Віктор Янукович під час своїх відвідин Кам’янця до арки не дійшов, його екскурсія завершилась польським ринком”.

6 липня

Грецьке село Кременівка

„Село було засноване у 1780 році, коли з Криму масово переселяли греків-християн. Але, попри те, що вже понад три століття воно існує на українських землях, його мешканцям вдалося зберегти і культуру, і традиції, і мову.

Тому там панує дух стародавньої Еллади та української гостинності”.

Без пригод не обійшлося

Траплялися й неприємні казуси в організації акції. Програма була настільки насиченою, що інколи тривала до пізньої ночі, а в журналістів, які спали по три години на добу, бувало, здавали нерви.

Справа в тому, що всі заходи проходили із запізненням, в основному, через довготривалі прес-конференції, які були (з волі організаторів автопробігу) пріоритетними, порівняно з іншими заходами (тобто, тими, де журналісти мали знайомитись із визначними місцями своєї країни), які часто скорочувались або проводилися із затримками. Виникали й такі ситуації, як, наприклад у Харкові, під час відвідин Університету імені Сковороди, коли весь професорський склад на чолі з ректором вийшов зустрічати учасників автопробігу, а їх прибуло аж 6 із 50 - інші були на прес-конференціях (а в Університеті на всіх дуже чекали, була запланована екскурсія, урочиста зустріч, пісенний хор, подарунки, покладання квітів до пам’ятника тощо).

Між тим, майже всі прес-конференції були присвячені одній темі: розповідям про акцію місцевим журналістам, тож більшість учасників автопробігу сиділи на них „ніби для кількості”. На наші запитання губернаторам і місцевій владі лишалось значно менше часу. І ще одна красномовна деталь: на автопробігу, як у школі: явка на прес-конференцію обов’язкова, у разі непослуху − загроза повернення до Києва.

Тож у якусь мить усі почали сприймати все трохи гостро, тому й замітки вийшли дещо емоційними.

Із подорожніх записок 3 липня

«Вчора, о пів на десяту вечора, журналісти автопробігу прибули до Хотинської фортеці. Це нічого, що заплановано візит до пам’ятки було на сімнадцяту годину. І зовсім не страшно, що журналістам довелося бродити уздовж стін замку в цілковитій темряві, лише при світлі телевізійних камер, які час від часу лякали місцевих кажанів. І цілком нормально, що місцеві жителі чекали на гостей близько п’яти годин, ладнали гармати, які так і не вистрелили на честь приїжджих. Одним словом, нам страшно пощастило, і Хотинську фортецю ми відвідали. Це споруда, яка не може залишити байдужим нікого, і навіть кількох годин для її огляду − замало. Тому, лише при світлі повного місяця когорта наших мандрівників поверталася до машин. Неважко здогадатись, що до місця ночівлі, готелю у Кам’янці-Подільському, учасники автопробігу прибули близько дванадцятої години ночі, де на них чекала дуже своєчасна вечеря. Далі було поселення.

Наступний день теж почався з прес-конференції у звичайному режимі. Далі трохи сонні журналісти (ми вже знали напам’ять усі промови на цих прес-конференціях) попрямували на екскурсію по Кам’янцю-Подільському. Стародавні вулиці, Музей грошей, підземелля катувань, і, врешті-решт, Кам’янецький замок − подарували неперевершені враження. Виїзд із міста відбувся на диво вчасно. На кордоні Вінницької області учасників автопробігу дуже щиро вітали місцеві жителі з караваєм. Екскурсія до музею Стельмаха, обід... Потім на всіх чекала… традиційна прес-конференція у Вінниці, яка знову чомусь затягнулась. Близько восьмої − екскурсія на аеродром, потім − на завод. Далі − ще цікавіше. Усі, стомлені і щасливі, дивилися в небо й чекали відпочинку та вільного часу для обробки матеріалів чи осмислення здобутої інформації. Але автопробіг прибув до медичної лікарні о 21.30 − замість 16.00. (Добре, хоч зустріч із страховою компанією «Універсальна» відмінили − вона мала відбутися після відвідин лікарні).

У лікарні на журналістів довго чекали, і щирі люди, віддані своїй справі, дуже хотіли показати й розказати про все. Інша справа, що з 50 журналістів до кінця екскурсії дійшли лише 15, решта просто не витримала. Дехто сприйняв її без належного розуміння. Не всі здогадувалися, навіщо треба було вести людей без халатів у реанімацію й показувати хворих. Лише о 23.00 все закінчилось. Але не для журналістів. Оскільки коло місця ночівлі не було де розмістити авто, їм запропонували взяти речі та пройтись до готелю, мовляв, іти лише 15 хвилин. Тож, узявши валізи і вдихаючи пахощі ночі, «четверта влада» попрямувала п’ятнадцятихвилинним маршрутом. Не у всіх відкрилося друге дихання після вражень, отриманих протягом дня, і, з надією поглядаючи на будівлі навсібіч, ми йшли, йшли, йшли… Трохи дивувало, що 15 хвилин розтягнулися в часі, а речі ставали ще важчими. Але всі весело гомоніли − журналісти ж бо, допомагали одне одному. Пролетіли 15, 20, 30, 40, і, навіть, 50 хвилин, а готель на горизонті так і не з’являвся. Можна лише здогадуватись, чого хотілось усім присутнім, і про що вони думали. Але й це не стало останньою краплею.

Вже коли журналісти майже дійшли до готелю (іти залишалося хвилин 5-7, після пройдених 5 кілометрів), посеред дороги зупинилось чотири таксі, до яких організатори чемно запросили журналістів. Що ж, так чи інакше, але жоден з присутніх у таксі не сів, і всі поволі доплентались до готелю. Там на нас чекало ще кілька сюрпризів: вечеря о пів на першу, відсутність гарячої, а далі − й іншої води, і, врешті-решт, сніданок о 7-й ранку. Запевняю, дні були дуже насичені. Дивно тільки: як працюють у таких умовах журналісти, а деякі ще й проводять по 9 годин за кермом?»

Уранці організатори вибачилися перед журналістами. Однак, втома давалася взнаки, і наступний день став закономірним наслідком такого режиму й поганих погодних умов, а також − яскравою ілюстрацією їх небезпеки. Колону автопробігу спіткала неприємна пригода в Запоріжжі.

Із подорожніх записок 4 липня

«Дощ. Їхати доводилося в «розмитій» темряві. Машини їхали зі швидкістю понад 100 кілометрів на годину. Фари засліплювали водіїв, які й без того були надто стомлені після чотирьохгодинного спання. Дорога мокрою стрічкою ховалась удалині. Колона журналістів в’їжджала до Запоріжжя. Ми їхали попереду. Кількахвилинна зупинка. Чому? Ніхто не міг зрозуміти, у чому річ».

І, лише коли під’їжджали до готелю, нам повідомили, що о 23 годині 56 хвилин на перехресті проспекту Леніна і вул. Української відбулося зіткнення запорізького таксі з машиною колони. В аварію потрапила машина, у якій їхали журналісти львівської обласної державної ТРК.

На щастя, нічого страшного не сталося (журналісти не постраждали, таксист отримав легку травму ноги, машину швидко відремонтували − завдяки страховій компанії «Універсальна»; єдиною прикрістю стало звинувачення водія львівських журналістів Сергія Гупала Запорізьким ДАІ в неправильному кермуванні у колоні, що є доволі сумнівним), але цей випадок став переламним у житті автопробігу. Наступного дня в Маріуполі всім дали відпочити, а програма прес-конференцій теж була скорочена, на деяких із них були присутні лише депутати та організатори, а журналісти знайомились із визначними місцями України.

У тенетах Східної України

Подорож західними областями добігла кінця, і з вікон автомобілів ми бачили сині таблички, де білими літерами зазначалося: Донецьк, Маріуполь, Луганськ − і кілометраж. До Донецької області під’їжджали хвилюючись. Надто свіжими були спогади про минулі вибори.

Ця зустріч ще раз підтвердила щиросердність українців. Але й не стала свідченням зниклих проблем. Відчувалася різка відмінність між цими регіонами в духовному, економічному та історичному плані. Ні, між людьми немає непорозумінь, немає ані крихти ворожості чи агресії, всі хочуть одного: миру, злагоди і щастя. Але відчутною була різниця у психології, у виборі шляхів та у визначенні пріоритетів.

Із подорожніх записок

7 липня

„Дуже здивувала харківський екскурсовод, яка, розповідаючи про своє місто, згадувала лише Жовтневу революцію так, ніби в Харкові немає нічого цікавішого за пам’ятник Леніну...”

На Сході ставлення до журналістського автопробігу було іншим. Якщо на початку подорожі наша колона швидко їхала вулицями, без перешкод пересувалась містом, а місцеві ДАІ лякали городян своєю сиреною, то вже пізніше, особливо у Луганську, ДАІ не вважала за потрібне економити час учасників пробігу. Були деякі несподіванки і в організованих заходах. Це відбувалось через небажання організаторів у певних областях займатись акцією. Як повідомила „Детектор медіа” помічник депутата Ольга Яненко, у Харківській, Запорізькій, Донецькій областях на початку організації акції місцеві органи казали: „Нам це не потрібно”. Але, як показав час і місцеві жителі, акція була справді потрібною й бажаною у кожному куточку України.

Місто Сонця

Однак, усе це не стосувалося Маріуполя. Там була зовсім інша ситуація, на нас чекало знайомство з „Металургійним комбінатом імені Ілліча”. Цей комбінат залишив після себе двояке враження. З одного боку, важко переоцінити усе те, що комбінат на чолі з депутатом Володимиром Бойком зробив для Маріуполя. Він фактично об’єднав 107 сіл, дав людям можливість заробляти гроші (навіть вожатий у дитячому таборі отримує 1500 гривень). А з іншого....

Із подорожніх записок

6 липня

„Комбінатом Ілліча живе і дихає усе місто. Інколи здавалося, що жоден із мешканців Маріуполя не усвідомлює свого життя без Комбінату та його директора Володимира Бойка. Слово „Ілліча” звучить усюди: від назв аптек − до пісень на базі відпочинку, які теж присвячені комбінату.”

Комбінат охоплює усі сфери життя мешканців Маріуполя, є монополістом майже в усіх галузях виробництва, Як вже повідомляла „Детектор медіа”, засоби масової інформації не є винятком. Журналістів здивував своєю масштабністю прес-центр, який є структурним підрозділом комбінату. Туди входять чотири газети: „Илличевец”, „Илличевец-хозяин”, „Илличевец-здоровье”, „Илличевец-спорт”, одна радіокомпанія, дві телекомпанії: „Авеста” (38-частотний канал ТБ) і МТВ.

Але працівники цих видань задоволені, працюють вони вільно. За словами журналістки газети „Илличевец” Тетяни Ігнатенко, „Голова правління комбінату Володимир Бойко заохочує пресу критикувати, коли у цьому є потреба”.

Одним словом, просто казка.

Із подорожніх записок:

6 липня

„Найбільше здивував дитячий табір „Сонячний”. Це була справжня казка для дітей, а швидше − їх чарівна республіка. Узяти хоча б на назви вулиць табору: Пушинка Солнца, Лучезарный бульвар, Муза солнца, аллея Солнечных зайчиков. І всі діти та працівники табору − від малого до великого − вірять у свій „Солнцеград”. Ця міні-республіка має і свою Конституцію, і закони (закони посмішки, закони радості), які викликали захоплення в наших депутатів, а Ярослав Кендзьор навіть завів дружні стосунки з місцевим президентом. А ввечері для журналістів було влаштоване грандіозне дійство – дитяча карнавальна казка. Після цього кожна дитина дарувала гостям зроблені власноруч ліхтарики та коробочки, де знаходилась жаринка з „вогню дружби”. І ці коробочки справді були теплі. Ось такий Солнцеград був у таборі „Сонячний”. А Маріуполь вірить у своє Місто сонця. Так люди працюють, пишаються своїм краєм, їхні діти зростають у одвічних цінностях. Однак, їхнє життя нагадує загублений острів комунізму. Втім, люди в своєму виборі свідомі, якщо такий вибір не змушує робити життя”.

Журналісти автоколони

Хотілося б сказати кілька слів і про колону мандрівників. Між журналістами зав’язалися дружні стосунки. І розлучатися ніхто не хотів. Яскраво ілюструвала атмосферу в автоколоні прикра пригода, яка сталася з одним із операторів. Хлопець загубив свій гаманець, і, щоб допомогти йому, всі журналісти зібрали загублену суму.

Своєрідним феноменом були і польські журналісти, яких дивувала не лише здатність деяких українців смітити на вулицях...

9 липня

Петр Саджинський

„Але у нас немає такого. У Польщі журналісти шукають інформацію самі, щоб у своїх ЗМІ говорити і писати про різне. У нас не можна працювати за таких умов, щоб 50 журналістів поїхали Польщею. Я знаю, що це хороша ініціатива − „Схід-Захід: разом назавжди”. Нас це здивувало. А так − хороші журналісти, гарна техніка”.

Також непорозуміння та здивування у поляків викликав фотокор полтавської газети, який намагався вишикувати колону так, як йому хотілося, і для вдалого кадру просив журналістів махати рукою. Ця постановочна зйомка викликала ледь не обурення у Петра Саджинського, який потім ще довго повторював: „Ну, що це таке?”. До награності у Польщі не звикли.

Епілог?

Ось так і пролетіли чотири тисячі кілометрів під колесами журналістських авто, кілометрів нашої дивовижної країни. І вже не було ані втоми, ані сумнівів. Було лише почуття суму через те, що все закінчилося, вир вражень і гори інформації. Але й крапку на цьому поставити не можна. Оскільки це не епілог, а пролог до майбутньої роботи над єднанням України. Адже українці мають знати про себе, відчувати цілісність скарбу своєї країни, політики; цінувати і не руйнувати це, а журналісти, як завжди, писати…

Учасниками автопробігу від „Детектор медіа” були: Леся Кравчук, комерційний директор „Детектор медіа”, Радослава Чекмишева, учениця спеціалізованої школи імені Шевченка, 11-б класу, практикант „Детектор медіа”, Наталія Данькова, журналіст.

Фото надані організаторами автопробігу та власне кореспондентами "Детектор медіа" Радославою Чекмишевою та Лесею Кравчук. Фоторепортаж автопробігу дивіться тут

Р.S.„Детектор медіа” дякує організаторам акції за надану можливість взяти участь в автопробігу.

Читайте також:

Автопробіг "Схід і Захід - разом назавжди" залишив Львів Учасники автопробігу „Схід і Захід – разом назавжди” прямують до Рівного Автопробіг "Схід і Захід. Разом - назавжди". Тернопіль Автопробіг журналістів відвідав «Золоту підкову України»

Одна з машин автопробігу „Схід і Захід. Разом назавжди” вночі потрапила в ДТП Автопробіг журналістів „Схід і Захід - разом назавжди” прибув до Донецької області „Схід і Захід – разом назавжди”. Маріуполь