24 травня 2024 року президент України Володимир Зеленський дав інтерв’ю журналістам із країн Центральної Азії. З медійниками Киргизстану, Казахстану та Узбекистану Зеленський розмовляв уперше з початку повномасштабного вторгнення Росії. За день до запланованої зустрічі російські військові завдали удару по друкарні «Фактор-Друк». Там загинули 7 людей і 20 дістали поранення. Президент вирушив до Харкова — і його Офіс запропонував центральноазійським журналістам вирушити за ним. Інтерв’ю записали на згарищі «Фактор-Друку».

«Для мене дуже важливо, щоб у ваших країнах люди бачили реальні наслідки війни, те, що приносить “русскій мір” і що він однозначно намагатиметься принести на територію ваших країн», — сказав Володимир Зеленський.

Той, хто вважає держави Центральної Азії проросійськими, знайде достатньо аргументів. Президенти Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану й Узбекистану привітали Володимира Путіна з перемогою на президентських «виборах». «Голосування» Росія проводила і на окупованих територіях України, Європарламент назвав «вибори» нелегітимними. 9 травня всі п’ять центральноазійських лідерів приїжджали на «парад Перемоги» до Москви. Компанії з Киргизстану та Казахстану допомагали росіянам обходити санкції — закуповували електроніку та технології подвійного призначення. А кілька компаній із Киргизстану США навіть внесли до санкційних списків. У чотирьох із п’яти держав (крім Туркменістану) представлені філії російського державного інформагентства «Спутнік». Війну проти України агентство називає «спецоперацією Росії з захисту Донбасу».

З іншого боку, жодна країна Центральної Азії не визнала російськими ані Крим, ані інші окуповані території України. У питанні війни лідери країн декларують нейтралітет. А Казахстан, Туркменістан і Узбекистан відправляли в Україну гуманітарну допомогу.

Як у країнах Центральної Азії сприймають війну Росії проти України? Чому про неї рідко пишуть медіа регіону? І чим центральноазійські держави можуть бути корисні Україні? Про це «Детектор медіа» поговорив з одним з учасників зустрічі з Володимиром Зеленським — громадянським журналістом із Киргизстану, співзасновником проєкту Shaman TV Аділем Турдукуловим. (Також Турдукулов працює в громадському секторі, тому в багатьох публікаціях його іменують не «громадянським журналістом», а активістом, що все ж відрізняється від роботи медійника. Однак проєкт Shaman TV має ютуб-канал із 10,1 тисячі підписників, фейсбук-сторінку з 7,3 тисячі читачів і тікток-акаунт із 7,5 тисячі слідкувачів — «ДМ»)

«Учитель історії розповідає, що Росія веде війну з англосаксами». Настрої у суспільстві

— Уперше за час великої війни ви приїжджали до України 2022 року. Зараз це була ваша друга подорож. Чому для вас важливо працювати в Україні?

— Я вважаю, що війна в Україні — це один із наслідків усієї попередньої історії путінської Росії. Пріоритетом Москви стала реінкарнація колишнього Радянського Союзу. Почалося все з Придністров’я ще до Путіна, продовжилося у Південній Осетії (герой матеріалу використовує назву регіону, прийняту росіянами для невизнаних проросійських утворень на міжнародно визнаній території Грузії, МЗС України та РНБО рекомендує використовувати не російську назву, а найменування «Цхінвальський регіон» — «ДМ») та Абхазії. Потім Росія захопила Крим. У нас це стало сигналом для патріотичної частини громадськості, яка дбає про суверенітет і цілісність моєї країни.

Я впевнений, що військові в Україні захищають не лише незалежність України. Володимир Зеленський постійно каже, що Україна захищає Європу. Але я сказав йому: «Ви насправді захищаєте нас. Тому що в планах Москви домінування насамперед не в Європі, а в пострадянських країнах. І вони цього не приховують».

Аділь Турдукулов

У стратегії МЗС Росії сказано, що пріоритетна увага приділяється країнам, як вони кажуть, ближнього зарубіжжя. З початку 2000-х років вони створили низку організацій, які якраз посилюють домінування Росії над пострадянськими країнами — ЄАЕС [Євразійський економічний союз], ОДКБ [Організація договору про колективну безпеку], СНД [Співдружність незалежних держав], частково ШОС [Шанхайська організація співробітництва]. На жаль, багато хто в моїй країні цього не розуміє.

— Я якраз хотів запитати, чи багато киргизстанців поділяють думку, що Росія може загрожувати незалежності Киргизстану. Я народився і закінчив школу у Бішкеку. У квітні 2022 року мав непорозуміння з колишніми однокласниками. Вони мені казали, що в усьому винні «англосакси», а Росія правильно робить. Класна керівниця взагалі написала, що «фашистську гідру треба знищити».

— Не ви один такий. У моєї падчерки постійні конфлікти з учителем історії. Він каже, що Росія веде війну з «англосаксами», захищає наші країни від згубного західного впливу. Ця думка особливо поширена в Бішкеку, де здебільшого російськомовні школи. На жаль, вони не просто російськомовні, вони просувають московські наративи.

У Киргизстані є думка, що війна десь далеко в Європі, нас вона не стосується. Частина суспільства, яка виростала на Дзержинці [район у центрі Бішкека, де жила радянська інтелігенція], вважає, що Росія має рацію. Дехто взагалі думає: було б краще, якби Киргизстан увійшов до складу Росії. Деякі наші політики просували входження Киргизстану до конфедерації з Росією. І вони після цього не стали політичними трупами.

Є невелика частина суспільства, яка сприймає події в Україні як поворотний момент: від України залежить, чи стане Росія імперією, чи ні. Чи вдасться відтворити Радянський Союз. Я повною мірою це розумію і поділяю. Мене тішить те, що молоді, людей, які підтримують Україну, можливо, й небагато, але це дуже активна частина. І вона розширюватиметься — я бачу таку тенденцію.

«Наші лідери — не зовсім про цінності, вони про вигоду». Про відносини України та країн Центральної Азії

— Чому жителів Киргизстану може цікавити війна Росії проти України, я розумію. А чим Україну можуть зацікавити країни Центральної Азії? І як ви вважаєте, чому ваша зустріч із Володимиром Зеленським стала можливою зараз?

— Україна ніколи особливо не працювала з країнами Центральної Азії, вона не мала до них інтересу. Я пам’ятаю, як українці дуже здивувалися, що 2006 року Киргизстан заблокував вступ України до Світової організації торгівлі. Уся Європа та США запрошують Україну, а Киргизстан говорить, що Україна заборгувала 27 мільйонів доларів. Приїжджала спеціальна група, вела з нашою владою переговори. І, нарешті, Україна змогла вступити. («Цей борг належить до періоду існування СРСР як єдиної держави, і, найімовірніше, “це не борг держави перед державою, це, мабуть, проблема розрахунків між господарчими суб’єктами”. Про це 29 травня 2006 року в ефірі телеканалу «1+1» сказав заступник міністра економіки Валерій П’ятницький, повідомляла «Українська правда» з посиланням на «Лігу». Крім того, переговори української влади тривали з усіма членами СОТ станом на ті роки, і Киргизстан став останньою державою, з якою протокол про вступ було підписано, після чого у 2008 році президент Ющенко підписав, а Верховна Рада ратифікувала угоду про вступ, тому роль Киргизстану герой матеріалу трохи перебільшив — «ДМ»).

Але великих проєктів у нас з Україною не було.

Ще у 2022 році я хотів вийти на офіційних осіб України, які могли б донести народам Центральної Азії думку, що війна теж їх стосується. Але тоді я такої відповіді не почув. (Наступне речення залишаємо без редагування, з тими словами, які навів автор — «ДМ»). Навіть офіційний представник МЗС України з нами розмовляв винятково англійською. Я розумію пафос, що російська мова — це продовження російської колоніальної політики. Але так уже склалося, що люди в Центральній Азії розмовляють між собою російською мовою. Казахи й киргизи один одного зрозуміють своїми мовами. Але навіть північні казахи здебільшого погано знають казахську. А з узбеками, з таджиками ми й поготів розмовляємо винятково російською.

Зараз фокус уваги Володимира Зеленського зосередився на країнах, що «вагаються». Європейцям та американцям він уже все розповів. Вони все розуміють, знають проблеми. Але є решта світу, Глобальний Південь. З ними також треба вести діалог. З країнами Кавказу, Центральної Азії Україна має спільну історію.

До того ж країни Центральної Азії не підтримали ані захоплення Криму, ані анексію Південної Осетії (назва, якої дотримуються не в проросійських спільнотах — Цхінвальський регіон — «ДМ») та Абхазії. Придністров’я продовжуємо вважати частиною Молдови. Ми дотримуємося справді нейтральної позиції, бо, на відміну від Росії, ми не можемо жити в ізоляції. У нас немає іншої альтернативи, крім співпраці з усіма глобальними центрами прийняття рішень. Це США, Євросоюз, Велика Британія. І регіональні країни — Іран, Туреччина, Китай, Росія. А підтримка війни, яку розв’язала Росія, поставить під сумнів Статут ООН, поставить під загрозу суверенітет і територіальну цілісність наших країн.

Західні лідери також це розуміють. Не грозять нам пальцем, щоб ми не оминали санкції, не виводять поза поле міжнародного права. Натомість пропонують нам «плюшки», щоб ми виходили з фарватеру Росії. Є такі майданчики, як ЄС — Центральна Азія, США — Центральна Азія, Китай — Центральна Азія. Президент США Джо Байден уперше за всю історію зустрівся з лідерами всіх країн Центральної Азії [на саміті під час 78-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку 21 вересня 2023 року]. Ми отримуємо політичні та економічні дивіденди від того, що відбувається в Україні, як би цинічно це не звучало. Інтерес до нашого регіону посилюється.

Насправді до нас не хотіли ставитися як до єдиного регіону — насамперед, Росія. Росія будувала діалог саме з конкретними країнами, але тепер змушена змінювати підхід. Я хочу відзначити роль наших лідерів: ми розв’язуємо проблеми з сусідніми країнами, що ставили під сумнів нашу суб’єктність. Влада Киргизстану повністю розв’язала проблему кордону з Узбекистаном (слово «проблема» тут не свідчить про наявність справді серйозних суперечностей, адже у 2023 році було підписано угоду про делімітацію кордону, тобто фактично про узгодження неузгоджених ділянок — «ДМ»), на завершальній стадії зараз визначення кордону з Таджикистаном (там кордони теж лишаються не повністю визначеними ще з радянських часів, уточнення потребує до третини державного кордону, а прикордонні зіткнення трапляються регулярно з загиблими та пораненими з обох сторін, останнє трапилося 2022 року — «ДМ»). І це теж посилює нашу позицію, щоб із нами як із регіоном розмовляли рівноправно всі глобальні регіональні політичні сили.

— Але при цьому лідери всіх п’яти центральноазійських країн приїхали 9 травня на «парад перемоги» до Москви.

— Ви ж самі чудово знаєте наш регіон і наших лідерів. Наші лідери — не зовсім про цінності, вони про зиск. Вони про те, щоб торгуватися. Я все ж таки думаю, що вони не їздили на уклін. Візит був у рамках засідань ЄАЕС. А наші країни є членами організації, тож глави держав не могли не поїхати. А поїхати до Москви й не брати участь у параді — це демарш, на який ніхто не піде.

Але через війну в Україні країни Центральної Азії стали домовлятися про злагоджене ведення зовнішньої політики. Воно почалося ще з Криму, навіть із війни в Південній Осетії (Цхінвальському регіоні, а війна стосувалася не лише цього регіону, а всієї Грузії — «ДМ»). Тоді почалися консультації щодо нейтралітету. Осередки напруженості в Європі спонукають нас до того, щоб вести єдину зовнішню політику. Я думаю, що це позитивний момент.

«Кожен запитував те, що хотів». Про зустріч із Володимиром Зеленським

— Розкажіть про зустріч із президентом України. Як довго вона готувалася і як ви дісталися України?

— Як будь-який журналіст я був зацікавлений провести інтерв’ю з Зеленським. І такі запити надходили не лише від нас, а й від інших центральноазійських колег. Нам сказали, що можлива зустріч із першою особою, але гарантій ніхто не давав. І приблизних дат теж не називали. Це було зрозуміло, бо Володимир Зеленський — людина, на яку, за його власним зізнанням, було пʼять-шість замахів. Я хочу відзначити колег-журналістів, хто не побоявся приїхати, бо бути поруч із Зеленським у Харкові, людиною, яка для певної країни — ціль №1, було небезпечно. Ми теж відчували цю небезпеку — але професійний обов’язок мав більше значення.

Зустріч з президентом України Володимиром Зеленським

Ми не маємо шенгенських віз, тому ми летіли не через Польщу, а через Кишинів. А з Кишинева їхали до Києва автобусом. Так, були перевірки, але ми мали всі необхідні документи. Посольство України дало нам супровідний лист, тож особливих проблем на кордоні не було.

Їхали ми власним коштом, Україна поїздку не оплачувала. І поїхали ті журналісти, які справді були зацікавлені висвітлити події в Україні. Хочу наголосити на злагодженій професійній команді Зеленського, яка в кризовій ситуації все одно думає про public relations. Оцінює, як люди все сприйматимуть, особливо в Центральній Азії. Те, що пресконференція відбулася в Харкові, де безперервно йшли атаки, мало зовсім інший ефект, ніж якби Зеленський приймав у себе у «палаці». Ми не просто пропустили крізь себе це горе, а й відчули гар, побачили вирву від вибуху. Дізналися, що через удар по друкарні 7 людей загинули та 20 були поранені. Це створило атмосферу причетності до того, що відбувається в Україні, навіть у тих журналістів, які її не мали.

Наслідки російського удару по друкарні у Харкові

Президент України розуміє, як працювати з медіа, як подавати себе. Дуже важливо, що він спілкувався російською мовою, бо два з половиною роки з моменту останньої зустрічі з російськими журналістами російською він не говорив. Нам зробив виняток — і це ще раз підтверджує, що для української сторони дуже важлива увага країн Центральної Азії. Зеленський через нас намагався достукатися насамперед не до лідерів наших держав, які перебувають під великим впливом Путіна та Кремля. Він хотів достукатися до простих людей, і я думаю, що частково він цього досягнув.

Додам, що президент України є демократично обраним лідером. Ми знаємо, як працюють протоколи глав держав у нас — журналісти мають усе прописувати, показувати запитання, узгоджувати деякі моменти. З Зеленським такого не було. Кожен запитував те, що хотів.

— Ви подарували Володимиру Зеленському тумар — національний амулет. Чому ви зробили такий подарунок і як це сприйняли у Киргизстані?

— Ми живемо у світі символів. Володимир Зеленський розповідав, що на нього було п’ять чи шість замахів. Я йому сказав, що збереження його життя багато в чому передбачає цілісність самої України. А це може вплинути на збереження незалежності Киргизстану та інших країн Центральної Азії.

Коли зробив подарунок, я наразився на хейт із двох боків. Одні кажуть: «Що ти таке даруєш Зеленському, він підтримує Ізраїль». І від самих мусульман мені теж «прилетіло», бо в ісламі не можна поклонятися амулетам, оберегам.

Володимир Зеленський та Аділь Турдукулов

— Я бачив статтю на сайті російської агенції «РІА Новості» за підсумками вашої зустрічі з президентом України. Автор писав, що Зеленський влаштував у Харкові театр. Тобто російських пропагандистів зустріч розлютила. А яку реакцію ви бачили — і в російських, і в центральноазійських медіа?

— Реакція з боку Росії була злою. Російська пропаганда намагається покахати, що спроба Зеленського дістатися до розумів і сердець жителів країн Центральної Азії була невдалою. Але серія матеріалів у російських пропагандистських медіа, і не лише на “РІА Новості”, є доказом зворотного. Я бачив схожі публікації у медіа кожної з країн Центральної Азії. Автори говорили про марну спробу достукатися до нашої аудиторії. І водночас критикували нас — що ми прозахідні, «соросята», продалися, просуваємо політику «вашингтонського обкому» тощо.

Я запитав Володимира Зеленського, наскільки для України був згубним ефект федеральних російських каналів. Він сказав, що згубний ефект був. Захоплення Криму та частини східних областей відбулося, бо російські канали робили «промивання мізків». Країни Центральної Азії також перебувають у сфері впливу федеральних російських медіа, ці медіа розраховані на старше покоління. Але є ще й телеграм-канали, месенджери, сайти, вони працюють із середньою та молодою аудиторією. Дезінформація йде — і це може відіграти таку саму роль, яку відіграло в Україні.

«У фокусі уваги — долі людей». Як центральноазійські медіа висвітлюють війну

— Ви торкнулися важливої ​​теми — які наративи про війну Росія просуває в країнах Центральної Азії. А що відбувається у центральноазійських медіа? Наприклад, у Киргизстані посилюється тиск на незалежні медіа. Можемо згадати справу проти 11 журналістів, пов’язаних із Temirov Live (у січні 2024 року правоохоронні органи Киргизстану порушили кримінальну справу проти 11 теперішніх і колишніх журналістів проєкту Temirov Live. Дев’ятьох із них слідчі звинуватили у «закликах до заворушень», двох — у «організації” закликів до заворушень». Наприкінці травня справу передали в суд. 4 з 11 обвинувачених досі залишаються під вартою), справу проти редакції 24kg (15 січня 2024 року співробітники Державного комітету національної безпеки (ДКНБ, аналог СБУ) прийшли з обшуками в редакцію інформагентства 24.kg. Слідчі дії відбулися за статтею «пропаганда війни». У березні 2024 року агентство змінило власника. На початку квітня слідчі призупинили розслідування справи, журналістам повернули мобільні телефони та дозволили працювати в офісі). Як тиск від влади впливає на бажання журналістів висвітлювати війну?

— Багато хто вважає, що посилення законодавства, яке регулює діяльність некомерційних організацій та медіа, тиск на опозицію в Киргизстані пов’язаний із російським впливом. Я не зовсім у це вірю. Я вважаю, що Росії зараз не до країн Центральної Азії, вона зосереджена на війні з Україною та всі ресурси спрямовує туди. А в Киргизстані тиск посилюється через те, що є втома людей від публічної політики. Три революції виснажили наше суспільство, є певний ліміт на зміну влади. Люди у владі знають такі настрої та ними користуються, посилюють законодавство.

Тиск на медіа розпочався зі зміною Конституції. У нас почали викликати блогерів на допити, заарештовувати навіть за прості критичні публікації. 11 журналістів заарештували за абсурдним звинуваченням. Слідство вважає, що критичні публікації могли спричинити масові хвилювання на вулицях. Це зовсім необґрунтоване затримання. Але я це пояснюю тим, що влада зачищає поле в середині президентського терміну і готується до того, щоб і надалі правити після 2027 року.

Загалом Україна перебуває на периферії суспільної уваги, це пов’язано зі специфікою нашої країни. Ми маленька держава, не маємо амбіцій впливати на інші регіони. Тобто ми більше приймаємо, працюємо з тими країнами, які є присутніми в Киргизстані.

Коли ми з колегами робимо матеріали про Україну, ми наголошуємо на Статуті ООН. Україна, як і Киргизстан, здобула незалежність у 1991 році. Наш загальновизнаний статус похитнеться, якщо міжнародна спільнота раптом вирішить, що анексовані українські території потрібно залишити за Росією. Це робити категорично не можна. І наше завдання як активістів — розʼяснити, що якщо так станеться з Україною, то завтра в Киргизстані можуть провести подібний експеримент [анексію територій].

— Чи є різниця, як пишуть про війну російськомовні та киргизькомовні медіа?

— Я не став би розділяти на російськомовні чи киргизькомовні медіа. Зрештою, той же «Спутнік» працює киргизькою та російською. «Радіо Азаттик» (проєкт киргизької служби Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода) постійно висвітлює війну в Україні. Я розмовляв із колегою з «Азаттика», який їздив разом зі мною до Києва. Він каже, що коли його медіа публікує відео на YouTube про Україну, матеріали набирають багато переглядів. Значить, людей це цікавить.

— Ви кажете, що інтерес є, а матеріали набирають багато переглядів. Проте центральноазійські сайти рідко публікують новини про війну. Як ви можете це пояснити?

— Наші журналісти висвітлюють війну під певним кутом. Наприклад, пишуть про співвітчизників, які працюють у зруйнованих містах на окупованій території. Який їхній правовий статус, які умови праці. Адже вони не мають права перебувати на захопленій території. Я знаю, що на «Радіо Свобода» створено окрему службу, яка висвітлює становище мігрантів — «Мігрант Медіа». Журналісти пишуть про вербування наших громадян, які перебувають у російських в’язницях. Багато хто вибирає радше воювати, ніж залишатися у в’язниці. Пишуть про мобілізацію до російської армії. Зараз багато мігрантів зазнають пресингу з боку російської влади. Деякі повертаються до Киргизстану чи шукають альтернативні способи роботи.

Для наших мігрантів відкрилися інші ринки. Південна Корея легалізувала багато процесів — колись тільки нелегально туди мігранти потрапляли. Великобританія дає нечувані квоти — по 5 тисяч, по 10 тисяч їдуть працювати сезонно. І коли люди розуміють, що там вони можуть заробляти до 100 доларів і навіть понад за день, легально перебувати, це викликає шок. Я сам бачив, які черги стоять за британською візою.

У фокусі уваги — долі людей. Професійні медіа знають, що найкраще показувати через долі конкретних людей, які переживають війну в Україні. Ви самі розповідали про тих, хто воює за Україну, ми висвітлювали, як живуть люди в Україні. І зріс інтерес до наших діаспор, які в Європі перебувають, бо багато з тих, хто в Україні жив, переїхав туди. А до того, як іде війна, як просуваються війська, інтерес невеликий.

— Чи присутня тема війни в державних та провладних медіа в Киргизстані?

— До війни багато міжнародних подій у Киргизстані висвітлювали очима російських федеральних медіа. Наші журналісти брали сюжети й ретранслювали киргизькою мовою. Зараз державні медіа не повторюють російський наратив, але про війну не говорять — просто мовчать, начебто нічого не відбувається.

Редакція міжнародних новин оминає Україну. І зрозуміти журналістів державних медіа також можна, бо вони, з одного боку, не хочуть розбурхувати скандал. А з іншого боку, це ще показник того, що немає прямих настанов від нашого уряду. Немає вказівок, щоб висвітлювати події під певним кутом.

Але на нашому державному каналі НТРК виходить програма киргизької редакції «Бі-бі-сі». Вона є дуже популярною, й тема України там посідає чільне місце. Люди можуть дізнатися, що насправді відбувається в Україні, там є обʼєктивна точка зору.

«У суспільстві відчувається втома». Про настрої українців у 2022 та 2024 роках

— 2022 року за підсумками поїздки ви випустили фільм «Наші в Україні». Розкажіть, що вас цікавило насамперед тоді та якою була реакція на ваш проєкт?

— Війна в Україні — як і раніше, найбільш висвітлена війна у світі. Україна залишається у фокусі уваги всіх мейнстримних медіа, попри те, що трапляються інші конфлікти. Ми не планували змагатися з мейнстримними медіа. Ми поїхали в Україну в липні 2022 року. Наш фокус уваги був на вихідцях із Центральної Азії, які мешкають в Україні. Ми запитували, яке їхнє становище — чи воно таке саме, як у Росії, чи ні. Тому що в Росії багато хто до наших мігрантів ставиться як до людей другого ґатунку.

— Мені здається, це особливо актуально після нападу на «Крокус Сіті Хол» і хвилі переслідування мігрантів у Росії.

— Так, так, але в Україні ми побачили, що це абсолютно повноцінні громадяни. Багато з них служать у ЗСУ. Я навів Володимиру Зеленському як приклад Ровшанбека Розметова — він узбек за національністю, виходець із Туркменістану. Колишній адвокат, успішний адвокат, працював у Києві, багато клієнтів у нього було. Але він залишив роботу і зараз служить у ЗСУ. І донька його теж зараз у Збройних Силах України. Він говорив як справжній мусульманин, що це для нього Священна війна, що тут точиться боротьба добра зі злом. Я абсолютно поділяю цей погляд і цей пафос. Ми всі побачили не лише тих, хто служить у ЗСУ, а й активістів у тилу. Як волонтери роздавали плов у Бучі та інших регіонах. Це викликало натхнення.

— Зараз у вас була можливість порівняти настрої українців у 2022 та 2024 роках. Чим вони відрізняються?

— 2022 року ми відчували наснагу та єднання всіх людей заради протистояння ворогові. Був настрій «ми обов’язково переможемо». А зараз відчувається виснаженість. Два роки безперервної війни… Щиро співчуваю людям. Ще я помітив деякі моменти розділення. Є обурення на адресу українців, які «прохолоджуються» в Європі, а багато хто воює. Хтось служить, хтось не служить. Ці суперечки виникають від загальної втоми, звісно, ​​і вони грають на руку тих, хто воює з російської сторони та сподівається, що може перемогти Україну виснаженням. Я сподіваюся, що дух не буде зломлений.

— Що, окрім інтерв’ю з Володимиром Зеленським, ви встигли зняти зараз в Україні?

— Ми побували разом із нашими колегами в Ірпені, Бучі, Бородянці. Про Бучу ще в нашу першу поїздку ми розповідали, що там найбільш задокументовані воєнні злочини. Я абсолютно впевнений, що покарають не лише тих, хто віддавав накази, а й конкретних виконавців.

Буча була сучасним містом, із сучасною інфраструктурою. Там не було жодних воєнних об’єктів. Ми також маємо такі ошатні передмістя біля Бішкека. Нас цікавило, наскільки Бучу було відновлено за два роки. Це місто є символом того, як Україну дуже швидко буде відновлено після перемоги у цій війні.

Я абсолютно впевнений, що Україна стане однією з розвинених країн Європи, там буде реалізовано «план Маршалла-2», до вас прийдуть дуже великі інвестиції. І це відкриє Киргизстану шлях до Європи. Сотні тисяч наших мігрантів можуть працювати над відновленням інфраструктури. Будуть і можливості, і гроші, і дешева кваліфікована робоча сила. Не лише киргизька, а й таджицька, узбецька, казахська. Люди можуть поїхати в Україну та відновлювати ці міста. І це теж зміцнюватиме наші відносини.

По-друге, у цих публікаціях ми покажемо, як змінилася Україна. Ми зустрілися з представниками центральноазійських діаспор. Також ми спілкувалися з українськими блогерами та Центром стратегічних комунікацій. Вони просувають наратив, альтернативний російській пропаганді. Я теж хочу висвітлити, як у період війни займатися контрпропагандою. Багато речей нам будуть корисні.

За підсумками нашої роботи ми хочемо опублікувати фільм та організувати публічний показ 28 червня — у День Конституції України. Тому що в Конституцію закладено найважливіші слова про цілісність країни, незалежність, єдину та неподільну Україну. Подібні слова є у нашій киргизькій конституції. Ми хочемо разом із нашими партнерами показати фільм та обговорити всі моменти, про які говоримо з вами. Я сподіваюся знайти майданчик для показу. На річницю трагічних подій у Бучі ми теж думали організувати захід у Бішкеку, але жоден готель не дозволив організувати збори. Бізнес у нас теж затиснутий, він також боїться. Але, на відміну від Бучі, тут скоріше світлий привід, тож очікую, що ми знайдемо майданчик.

Фото надані Аділем Турдукуловим