Сьогодні, 21 травня, відбудеться нагородження лауреатки Премії імені Георгія Гонгадзе, фіналістками якої у 2024 році стали Анна Бабінець, Ольга Руденко та Тетяна Трощинська. Напередодні церемонії «Детектор медіа» поговорив із виконавчою директоркою Українського ПЕН, ініціаторкою створення премії Тетяною Терен про тяглість поколінь у журналістиці, важливість новаторства у професії та збереження пам’яті про тих, хто загинув.

— Розкажіть, будь ласка, коли ви вирішили створити Премію імені Георгія Гонгадзе та чому саме Український ПЕН ініціював її? 

— Ця ідея з'явилася у 2018 році, коли я тільки прийшла працювати в ПЕН і міркувала, які нові ініціативи можуть нам допомогти зробити більш системною нашу роботу в медійному та правозахисному полі. Це був важливий період, коли всередині нашої організації велися розмови про те, чи ми хочемо розширювати сферу роботи нашої організації, яка на той момент була більш письменницькою, літературною. Зрештою, ми вирішили, що для нас важливо мати в нашій спільноті більше журналістів. Згодом додалися також фотографи.

Тоді закономірно виникла думка, що нам потрібна ініціатива, яка об'єднає цю роботу в напрямках свободи слова і в наших журналістських проєктах. Так з’явилася ідея заснувати нову премію, і відразу було розуміння, що це має бути саме Премія імені Георгія Гонгадзе, що саме він має стати першою постаттю в цій важливій роботі з нашою пам’яттю і тяглістю поколінь у журналістській професії. 

Мирослава Гонгадзе на церемонії вручення премії, 2019 рік

З цією ідеєю я прийшла до Києво-Могилянської бізнес-школи, з якою на той момент ПЕН уже мав дві спільні премії —  імені Василя Стуса та імені Юрія Шевельова. Ми обговорили цю ідею і нам спільно здалося, що ця ініціатива на перетині різних середовищ — правозахисного, медійного і бізнесового — може сприяти багатьом важливим змінам у журналістиці. Тоді Асоціація випускників Києво-Могилянської бізнес-школи і згодом сама школа стали партнерами цієї ініціативи. Згодом ми прийшли з початковою концепцією до Мирослави Гонгадзе й Олени Притули —  й отримали підтримку родини Георгія та «Української правди».

Наступні пів року ми проводили обговорення, стратегічні сесії, залучали різних експертів для того, щоб визначити запити медіаспільноти в Україні. І 21 травня 2019 року, в день народження Георгія, ми вручили премію вперше. Першим лауреатом став засновник «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані.

Перший лауреат премії — засновник «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані

—  Чому, на вашу думку,  бізнесу потрібно підтримувати якісну журналістику? І чому ви вирішили, що у премії буде не один меценат, як це часто буває, а ціла спільнота випускників бізнес-школи?

— Для нас було важливо, що премія зароджувалася саме в середовищі Києво-Могилянської академії, де також постав і розвивався Український ПЕН. Це було дуже логічне продовження нашої співпраці з Києво-Могилянською бізнес-школою, адже, маючи вже успішний досвід двох спільних премій, нам не потрібно було пояснювати важливість незалежної журналістики для підприємницького середовища в Україні. Нове бізнес-середовище в Україні, особливо те, що виникло після 2014 року, —  це люди, які розуміють, що країна, де дотримуються прав і свобод людини, де поважають цінності і стандарти журналістики, —  це також країна, в якій розвивається і підтримується підприємницьке середовище.

Тому наша перша розмова з випускниками бізнес-школи —  Миколою Демченком та Миколою Сушком —  була дуже продуктивною. Ці люди вже підтримували культурні проєкти та окремі медіа, тому їм дуже відгукнулася ідея підтримати ініціативу, яка задаватиме певні приклади і стандарти в незалежній журналістиці.

Ми також хотіли залучити до цієї ініціативи максимальну кількість людей, для яких ця ідея буде близькою. Кількість меценатів премії не є сталою, але попередньо у нас була домовленість, що долучитися до цієї спільноти можуть лише випускники бізнес-школи. Тому що це люди, яких обʼєднують цінності, спільний досвід навчання та філософія школи: для могилянської системи освіти важливо підкреслювати роль і вплив кожного студента та випускника на розвиток гуманітарної сфери в Україні.

—  В чому ключова відмінність вашої премії від інших журналістських премій?

—  Я  маю журналістський фах і за роки роботи в медіа часто стикалася з тим, що на певному етапі багато журналістів, які зробили важливий внесок у розвиток незалежних медіа в Україні, часто з різних причин вигорають і відчувають, що настав час перейти в іншу сферу. І мені здалося, що на цьому етапі, коли такі дуже важливі голоси в нашому медіапросторі вирішують іти з професії, надзвичайно важливо, щоб вони отримали нашу підтримку, наше визнання і нашу вдячність за їхню роботу. Я вважаю, що будь-яка премія, насамперед — це можливість подякувати людині за те, що вона робить, і підтримати її на цьому шляху. Показати, що ми — як представники середовища і суспільства — дуже хочемо, щоб ця людина продовжувала ті важливі справи, які вона робить. Це була одна з перших мотивацій для створення премії. 

З іншого боку, якщо конкретизувати і поглянути на критерії, які ми розробили разом із нашими партнерами й експертами, то для нас дуже важливою серед них є інноваційність — новаторство в професії.

Коли ми аналізували те, що робив Георгій, для нас визначальним була його надзвичайна сміливість у журналістиці та його здатність ухвалювати несподівані, нестандартні рішення, створювати нові формати. Його рішення заснувати в Україні онлайн-медіа, коли дуже мало хто користувався інтернетом, дуже мало хто розумів, як працює онлайн-журналістика, було надзвичайно сміливим. Сміливість та інноваційність Гонгадзе змінили медіаполе в Україні. 

Тому капітула премії, яка визначає фіналістів і лауреата, звертає увагу і на цей важливий критерій. І тут ідеться і про інноваційність у конкретних журналістських матеріалах, і про сміливість у журналістській роботі, в медіаменеджменті та в тому, як люди зважуються створювати, засновувати, розвивати нові формати й ухвалювати складні, нестандартні рішення.

— Як працює капітула? Яка процедура висування кандидатів і кандидаток?

— Загалом існує два формати премій. Перший — це відкритий конкурс, на який подаються самі потенційні кандидати або кимось номінуються. Так працює, наприклад, наша Премія імені Юрія Шевельова.

Є інший принцип, коли формується капітула — певне коло експертів, які й номінують достойних людей, що відповідають критеріям премії, в довгий список і потім разом формують перелік фіналістів і обирають лауреата. Саме за цим форматом було створено Премію імені Георгія Гонгадзе. 

Щороку до складу капітули премії входять представники  засновників і партнерів (Українського ПЕН, родини Гонгадзе, «Української правди», Києво-Могилянської бізнес-школи, Спільноти меценатів). Це коло людей щороку визначає додатково ще трьох експертів, які обираються в капітулу. Окрім того, запрошується лауреат попереднього року. 

На першому етапі роботи капітули, яка починає працювати в грудні, ці дев’ять людей починають формувати довгий список номінантів. Кожна людина може запропонувати необмежену кількість кандидатів. Часто в номінаціях членів капітули повторюються претенденти, тож уже під час формування довгого списку видно, хто з потенційних кандидатів матиме високу підтримку під час наступних етапів.

Цього року в довгому списку премії було 23 журналісти й журналістки. Після формування довгого списку капітула збирається на обговорення всіх кандидатів і кандидаток, і далі відбуваються два етапи анонімного голосування — за короткий список і лауреата.

— Фіналісти премії за шість років іноді повторюються —  наприклад, двічі в різні роки у фінал потрапили представники The Ukrainians Media, двічі — Сергій Сидоренко та Тетяна Трощинська, Богдан Логвиненко був і фіналістом, і лауреатом. Можете пояснити, чому?

— Такі повторення траплялися нечасто, але вони закономірні: це премія за пройдений шлях у професії. На відміну від премій першого типу, про які я розповідала вище і на які номінуються певні роботи, створені протягом певного періоду, премії другого типу відзначають професійний внесок людини у професію. Тож якщо ми говоримо про фіналістів Премії імені Георгія Гонгадзе, це люди, які пройшли шлях і зробили професійний внесок, які потребують нашої подяки та відзначення.

Мстислав Чернов і Євген Малолєтка — лауреати премії Гонгадзе 2022 року

Я пригадую, що на початку заснування премії, коли ми хотіли за її допомогою подякувати людям і показати, що їхня робота помітна і важлива, у нас було відчуття, що, можливо, згодом нам буде складно знаходити нових номінантів і номінанток. Але це відчуття було помилковим. З 2014 року в українському медіаполі відбуваються надзвичайно важливі зміни: ми є свідками постання нових форматів, нових медіа, які працюють із різними управлінськими моделями, жанрами й темами. І я з захопленням стежу за цими змінами, за тими людьми, які приходять у професію та які в ній залишаються. Тож капітулі премії точно не бракуватиме номінатів, щороку її чекатиме такий самий непростий вибір.

— Цього року до фіналу потрапили Тетяна Трощинська, Анна Бабінець та Ольга Руденко. Ви можете розповісти про те, як формувався цьогорічний список номінанток?

— Я не є частиною капітули — лише координую всі ці роки її роботу. Але у випадку кожної нашої фіналістки ми говоримо про сміливість і шлях, пройдений у професії. 

Анна Бабінець — це людина, яка прийшла довгий шлях у розслідувальній журналістиці, і для багатьох членів капітули було важливо підкреслити лінію зв'язку між роботою команди Анни та Георгієм, який підтримував і розвивав розслідувальну журналістику в Україні.

Якщо говорити про Ольгу Руденко, то це теж про інноваційність і сміливість — і самої Ольги, і її команди. Вони створили The Kyiv Independent — важливе англомовне медіа, яке розповідає про ситуацію в Україні українській, але насамперед — іноземній аудиторії.

За Тетяною Трощинською теж довгий шлях у професії, принципи і стандарти журналістики, які Тетяна відстоювала в дуже різних ролях, працюючи на різних посадах і в різних форматах.

— Як вплинула війна на роботу команди премії? Чи відбулися якісь зміни за ці два роки?

— Чотири роки з премією працювала координаторка, журналістка, редакторка Оксана Мамченкова. Торік вона перейшла в інший важливий міжнародний проєкт і далі продовжує розвивати і підтримувати журналістське середовище в Україні.

Наразі ми перебуваємо на етапі масштабування і розвитку премії як інституції. Нещодавно до премії приєднався операційний директор Михайло Таран, і ми продовжуємо шукати програмного директора. Від початку заснування премії ми хотіли, щоб ми не просто раз на рік організовували роботу капітули й визначали лауреата, а щоб це була певна екосистема, яка зберігає пам’ять про Георгія Гонгадзе і підтримує незалежну журналістику в Україні.

До 2022 року премія ініціювала багато медійних і освітніх проєктів, і після початку війни ми не припинили цю супровідну додаткову роботу. Зараз ми зосереджені на кількох напрямках. Як ініціатива, покликана зберігати пам’ять про Георгія Гонгадзе, наше головне завдання сьогодні — це ведення моніторингу втрат у сфері медіа. Премія є ініціатором і координатором онлайн-меморіалу пам'яті загиблих журналістів «RECвієм». Зараз ми плануємо його розширювати — додавати більше історій і матеріалів про наших загиблих колег.

Тетяна Терен та Олена Притула на церемонії нагородження премії. 2022 рік

Окрім того, моніторинг втрат став основою вуличних фотовиставок The War Is Not Over Yet, які ми організовуємо в партнерстві з Інститутом масової інформації, Центром прав людини ZMINA та Національним музеєм Революції гідності та які ми показали у більш ніж десяти містах України. З одного боку, це наша данина пам'яті загиблим колегам, наше нагадування українцям про них. Але водночас нашою аудиторією є й іноземні журналісти та дипломати, які приходять на відкриття експозицій. Для нас як ПЕН дуже важливо, щоб ми не лише вели моніторинги втрат наших загиблих, а щоб ми розповідали історії наших загиблих, тому ми розвиваємо проєкти «RECвієм» і «Люди культури, яких забрала війна». 

Зараз ми працюємо також над формуванням стратегії розвитку премії на кілька років уперед, і в цій стратегії, безперечно, будуть і наступні проєкти пам'яті, зокрема, проєкти пам'яті Георгія. Будуть також освітні ініціативи, тому що премія також покликана підтримувати тяглість поколінь в українській журналістиці.

— Які освітні проєкти існують у рамках премії? 

— Насамперед це відеолекторій «Журналістика незалежної України» — серія відеолекцій українських журналістів і медіаекспертів, зокрема Євгена Глібовицького, Юрія Макарова, Віталія Портникова, Олекси Шалайського, Інни Кузнецової, Валентини Клименко, Єфрема Лукацького, Наталки Гуменюк. Ми презентували цей проєкт у Києві, а також почали нашу співпрацю з кафедрами і факультетами журналістики. Дуже важливо, щоб люди, які приходять в професію, не мали відчуття, ніби вони розпочинають у цій сфері все з нуля. Журналістська спільнота дуже багато зробила важливого за роки незалежності, і ми хочемо цей досвід зберегти. Також до 2022 року ми напрацювали більшість матеріалу для посібника з історії незалежної журналістики України. Ця робота призупинилася після початку повномасштабного вторгнення: ми зрозуміли, що у цій книжці з’являться нові теми й розділи, але ми плануємо до цієї роботи обов’язково повернутися.

Окрім того, ми маємо вже велику спільноту наших лауреатів і фіналістів, які читали лекції в різних регіонах України. У наступному сезоні ми хочемо до цього повернутися — таких зустрічей у різних містах України має відбутися значно більше. 

Я також хочу нагадати про нашу конференцію «Медіадні Премії імені Георгія Ґонґадзе». Ми організували чотири такі конференції в Києво-Могилянській Бізнес-школі — і щороку цей проєкт масштабувався. Восени ми плануємо наступну конференцію премії на перетині медійного і підприємницького кіл. 2023 року ми залучили на конференцію багатьох воєнних кореспондентів і наших колег, які приєдналися до Збройних Сил України. Наступні «Медіадні», які ми зараз обговорюємо та плануємо, теж обов'язково будуть враховувати той контекст, у якому сьогодні перебуває медіаполе.

 Керівник мультимедійного проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко став лауреатом премії в 2023 році

Я також хочу згадати, можливо, один із найдорожчих в емоційному для мене плані проєктів Премії імені Георгія Ґонґадзе — подкаст «Тут-і-тепер. Історії журналістів на війні», який ми реалізували спільно із The Ukrainians Media. Ця ініціатива народилася в перші тижні повномасштабного вторгнення, коли ми з Оксаною Мамченковою перетнулися у Львові з кількарічною ведучою церемоній премії Ольгою Сніцарчук — і під час розмови спонтанно вирішили, що хочемо робити подкаст про вибір журналістів під час війни. Так народився цей мультимедійний проєкт, який містить подкасти та текстові версії розмов українською та англійською мовами. З одного боку, це проєкт про українських журналістів, про їхні вибори і рішення, які вони робили і роблять в умовах війни. А з іншого боку, для мене це проєкт загалом про українців, тому що кожен із нас після 24 лютого 2022 року робив певні важливі вибори, кожен із нас прожив якісь важкі зміни й трансформації. І журналісти як люди, які працюють зі словом чи фіксують нашу реальність за допомогою камери, можуть ці трансформації пояснити й назвати. 2022 року журі конкурсу «Честь Професії» відзначило «Тут-і-Тепер» у номінації «Найкращий аудіоматеріал». 

— Розкажіть, будь ласка, детальніше про меморіал загиблих медійників. Він має лише онлайн-версію чи є його офлайн-версія?

— Сьогодні насамперед це вуличні виставки, і це для нас і наших партнерів дуже емоційно непроста робота. Насамперед найскладніше — оновлювати цю експозицію, бо оновлення —  означає додавати історії нових загиблих. 

Перша виставка, яку ми зробили у березні 2022 року на площі Ринок у Львові, називалася Call The War A War. Тоді в Українському медіацентрі у Львові працювало кількасот журналістів з інших країн, ми хотіли привернути їхню увагу та показати, як війна забирає життя наших колег, підкреслити, що в жодному разі це не «конфлікт» чи «криза», як тоді часто писали іноземні медіа. На той момент на виставці ми говорили про 5 загиблих українських та іноземних журналістів. Сьогодні загиблих з початку повномасштабної війни — 80.  

Окрім вуличних виставок, ми також організовуємо фотоекспозиції у просторі ПЕН. До 10-ї річниці Революції гідності ми показали виставку «Від Майдану до війни» журналіста, фотокореспондента та добровольця Віктора Гурняка, який загинув 2014 року. Потім у нас кілька місяців тривала виставка робіт Дениса Кривого з Миколаївщини, фотожурналіста, митця, військового, який загинув рік тому під Бахмутом. Разом із його дружиною в рамках виставки ми продавали роботи Дениса й у такий спосіб підтримували його підрозділ.

Виставка The War Is Not Over Yet про злочини Росії проти медіа в Україні. Харків, травень 2023 року 

У рамках кожної події, до якої долучена Премія імені Георгія Ґонґадзе — чи це медійні конференції, чи це освітні проекти, чи акції пам'яті — ми завжди говоримо про наших загиблих. Водночас дуже важливо пам’ятати про українських заручників Кремля. Десять наших колег перебувають у російському полоні. Серед них — журналіст «УНІАН» Дмитро Хилюк і журналіст, правозахисник, військовослужбовець Максим Буткевич, засуджений злочинним російським судом до 13 років колонії. 

Важливо пам’ятати про шістнадцятьох кримських громадянських журналістів, що перебувають у російському ув’язненні. Ми намагаємося посприяти звільненню цих людей і знайти формати, які не нашкодять їм, підтримають їхні родини. Цим людям присвячений проєкт ПЕН і The Ukrainians «Вільні голоси Криму», який ми нещодавно розпочали. Цього року історії цих людей, також їхні щоденники і листи вийдуть окремою книжкою українською та англійською мовами.

Вшанування пам’яті Георгія, а також усіх убитих журналістів, біля могили Гонгадзе на Подолі у Києві. 2023 рік

Наша спільнота ПЕН працює з моніторингами втрат також і в культурній сфері, де на сьогодні вже понад сто загиблих. І ми весь час думаємо, що ми можемо ще робити, щоб ушанувати пам’ять про наших загиблих. Насамперед ми думаємо про книжкові формати: ми хочемо, щоб з'явилися книги українською і англійською мовами, які розповідатимуть історії наших загиблих колег, наших друзів. Для того, щоб ми як медіаспільнота, як культурна спільнота, взагалі як суспільство дивилися на наші втрати не як на статистику, а як на обірвані долі людей, на історії їхніх рідних і знаходили для себе способи продовжувати те, що вони робили і у що вони вірили.

Фото надані Українським ПЕН