Продюсерка київського бюро Washington Post Каміла Грабчук: «Мені жодного разу ніхто не говорив: може, тобі вдома посидіти?»

Продюсерка київського бюро Washington Post Каміла Грабчук: «Мені жодного разу ніхто не говорив: може, тобі вдома посидіти?»

10 Листопада 2023
1126
10 Листопада 2023
11:00

Продюсерка київського бюро Washington Post Каміла Грабчук: «Мені жодного разу ніхто не говорив: може, тобі вдома посидіти?»

1126
Каміла Грабчук — про те, як потрапила до Washington Post, про війну й роботу на ній, а також про відмінності між українськими й американським медіа.
Продюсерка київського бюро Washington Post Каміла Грабчук: «Мені жодного разу ніхто не говорив: може, тобі вдома посидіти?»
Продюсерка київського бюро Washington Post Каміла Грабчук: «Мені жодного разу ніхто не говорив: може, тобі вдома посидіти?»

Українська журналістка, репортерка та продюсерка Washington Post Каміла Грабчук із колегами отримала премію Courage in Journalism Awards від Міжнародної жіночої медіафундації (IWMF). Це нагорода для колективу й для неї як продюсерки київського бюро видання, в якому Каміла працює понад рік. У розмові з «Детектором медіа» вона розповіла про початок цієї співпраці, як усе влаштовано в бюро, про роботу на війні та поділилася матеріалами для американського видання, де є і її прізвище.

— Каміло, як ви починали співпрацю з «Вашингтон пост»?

— На початку 2022 року я почала працювати з іноземними медіа, зокрема з травня — із «Нью-Йорк таймс». Напевно, шеф бюро «Вашингтон пост» у Києві Ізабель Хуршудян бачила моє ім’я в їхніх матеріалах, звертала увагу на статті, які я продюсувала. У нас є спільні знайомі. І мені радили: спробуй із ними. Так, у мене була робота в «Нью-Йорк таймс», але контракту вони мені не пропонували, а мені був потрібен хоч якийсь орієнтир. Тож коли Ізабель мені написала, ми зустрілися й вона запропонувала подумати над темами — я це сприйняла як заклик. У той час якраз наші звільнили Ізюм. Ми з неї поїхали туди. Потім — у Лиман. Потім — на південь, до наших військових. Ми знайшли з нею спільну мову й почали співпрацювати.

Один із матеріалів за участі Каміли: How Ukrainians, targeting by drone, attacked Russian artillery in Kherson

— Ви починали фіксеркою з перших днів повномасштабної війни?

— Так. Спершу це було шведське радіо, потім до мене стали звертатися із французьких та італійських медіа, з ними я працювала на Харківщині. Ну, а далі вже була «Нью-Йорк таймс». На початку вони мене навіть як фіксерку не вказували у статтях. А «Вашингтон пост» відповідально ставляться до згадування людей, які працювали над матеріалом. Декілька матеріалів я писала сама, над деякими працювали всі разом. Вони розуміють, яка робота була виконана, й поважають це.

— Пригадайте пару тем, які ви пропонували та з яких почалася ваша робота.

— Ми їздили у Куп’янськ, який тоді звільняли. Зрозуміло, коли звільняють — треба їхати туди. Я знала, куди було треба вирушити та яку історію зробити. Росіяни були за річкою, звільнена була лише частина міста. А на півдні, коли тільки-но звільнили правобережну Херсонщину, ми поїхали по селах. Знімали тоді роботу аеророзвідки. Хлопці з Кривого Рогу літали. Ми з ними провели цілий день: бачили, як вони готуються, як злітають. Через їхній екран стежили, як вони знайшли російську техніку, передавали її координати. І як потім цю техніку знищили. Ця стаття була на першій шпальті.

Читайте цей матеріал: How Ukrainians, targeting by drone, attacked Russian artillery in Kherson

Також була велика тема з бійцями Сил спецоперацій. Ми тоді також біля Херсона з ними зустрічалися й обговорювали перспективи звільнення, скільки росіян, яка їхня ефективність. Тоді, якщо я не помиляюся, дві статті вийшло. Це якраз були перші тексти, де були мої пропозиції, мої контакти — там, де я брала інтерв’ю.

До речі, за той матеріал про аеророзвідку ми з Ізабель опинилися у фіналі ще одного конкурсу — Livingston Awards, відомого як «Пулітцер для молоді». Тоді премію отримала українська кореспондентка Assosiated Press Василіса Степаненко.

— За який матеріал ви отримали премію Courage in Journalism Awards від IWMF?

— Це не за конкретний текст. Це за весь рік роботи. Там відзначено близько десяти журналістів. Звільнення Київщини, наслідки російської окупації, російські злочини в Київській області, Ізюмі, Херсоні. Такі ключові події, плюс те, що більшість журналістів — жінки. Ця премія відзначає жінок, які працюють у важких умовах. Тому вони нагородили саме бюро «Вашингтон пост».

Читайте один із матеріалів за участі Каміли: Ukrainian security officers hunt the enemy within: ‘Agents’ for Russia

— Скільки українців та українок працює в київському бюро «Вашингтон пост» і скільки тих, хто приїхав у відрядження?

— З громадян України — я, Настя Галушка, Сергій Моргунов, Костянтин Худов та Сергій Корольчук. А загалом у бюро працює дев’ять людей: п’ять продюсерів, троє журналістів і шеф бюро Ізабель. Фотографи всі на фрилансі, так і водії. Завжди є журналіст, який приїжджає на ротацію з-за кордону.

— Який у вас контракт із «Вашингтон пост»?

— У мене фрилансерський контракт, тобто я не в штаті. У штаті лише пару людей. Фотографи, як я вже казала, навіть зіркові — вони на фрилансі. Ті, хто в штаті, має річну зарплату. Там інше забезпечення, не в плані розміру, а саме в опціях забезпечення. Я працюю на фрилансі, але мені платять зарплату щомісяця. Ми рахуємо, скільки було робочих днів. Але фактично це постійна робота, тому що я працюю 20 і більше днів на місяць. Переважно я працюю із шефом бюро Ізабель, тому в мене може бути такий графік: у Києві — два тижні, потім на фронт на півтора тижня, потім ще три тижні в Києві й ще два тижні на фронті.

— А до початку війни де ви працювали? Чим відрізняється робота в національних медіа та у «Вашингтон пост»?

— Я працювала в програмі «Ранок з Україною», що виходила на каналі «Україна». Тоді я ще тільки-но приїхала в Київ. Звісно, дуже відрізняється робота. Різниця — у масштабах, зокрема й фінансування. У нас немає жодного медіа, яке має такі бюджети. А від цього — вся різниця. Коли ми їдемо на фронт, то вирушає команда з п’яти людей. Я не знаю, в українських медіа є команди, щоб на війну їздили вп’ятьох? Ну, двоє, троє… Це все бюджет. На місяць відрядження. Щоб ти їздив усією Україною, жив у готелях, платив за охорону, фотографу, журналісту, продюсеру добові. На жаль, в українських медіа немає такого забезпечення.

А від цього вже те, як ти можеш працювати. Коли є бюджет, ти можеш спокійно працювати довше. Якщо треба, то можна почекати героя чи героїню, які поки не готові до співпраці. Якщо тема не йде, можна її тимчасово відкласти та взяти іншу.

Про зарплати я і говорити не хочу. Зрозуміло, що це геть інші гроші, ніж у тих, хто працює так само на фронті, але в українських медіа. «Вашингтон пост» платить за кожен день, коли ти працюєш. Не лише, коли ти у відрядженні, а й коли ти готуєшся до відрядження.

Знову-таки, вказують твоє ім’я в матеріалі. Коли ми приїхали у США для отримання премії, то з нами зустрілося все керівництво видання — редактори, ті, хто працює з колонками… Питали нашу думку з приводу організації роботи. Саме «Вашингтон пост» повністю оплатив витрати на наш приїзд у США.

— Який матеріал був найцікавішим і найскладнішим для вас?

— Дуже цікаво було працювати над величезним матеріалом із реконструкцією контрнаступу в Херсонській області. У мене вперше був такий досвід. Ми говорили з командирами бригад, із командирами рот, із командувачем сухопутних військ. Було дуже цікаво складати цей пазл із купи різних свідчень. Такого великого матеріалу я ніколи раніше не робила. Тому мені було дуже цікаво. Ну, а складними, напевно, були матеріали про воєнні злочини. У нас є матеріал, який ще не вийшов, якраз про ці злочини.

Читайте матеріал про контрнаступ тут: Inside the Ukrainian counteroffensive that shocked Putin and reshaped the war

— Коли вам було найважче протягом роботи?

— Мені здається, що моя психіка від початку роботи з іноземними медіа якось притиралася. Після звільнення Київщини я вперше в житті бачила таку кількість розбитих будинків. Я була на фронті у 2017 році, їздила з волонтерами, але навіть тоді це було геть інше. Тим більше я жила в Ірпені та бачила, як раніше виглядали й Ірпінь, і Буча. Із французами коли працювала, то бабуся нам показувала могилу свого сина, якого вона поховала у себе на подвір’ї. Його росіяни підстрелили просто посеред вулиці. І таких історій ми за день наслухалися багато, бо французи хотіли матеріал саме про воєнні злочини. Вони мене просили: нам потрібні саме воєнні злочини, де є тіла. І для мене теж був тоді шок: якщо немає могили чи тіла — то вам що, не воєнний злочин? І так я за пару днів усього цього наслухалася, а ввечері, коли ми з мамою їхали в таксі, то якась жінка почала розказувати: «Боже, какой кошмар, в школє Пушкіна запрєщают». Я з нею почала сваритися — і ось тоді заплакала. Було багато-багато інших історій, де сліз неможливо було стримати.

— Чи є плани продовжувати працювати в західних медіа? Чи все ж плануєте повернутися саме в українські?

— Я так далеко не загадую. Дуже важко зараз щось планувати. Колись, до переїзду в Київ, я починала працювати на районному телебачені. Я сама з Васильківського району Дніпропетровської області. І я знаю, наскільки важливі нормальні медіа в маленьких громадах. Там і корупція, і такі теми, які в Києві висвітлюють, а там із цим важко. Тому, можливо, це буде щось у цьому плані, але потім. У мене така натура, що мені швидко стає нудно. Я колись потрапила на канал «Україна» — і для мене це виглядало космосом. Я навіть не очікувала, що так швидко туди потраплю. А потім зрозуміла, що це — звичайна робота. Я жадібна та голодна до чогось цікавого та нового. Мені цікаво все, де я можу навчитися.

Читайте ще матеріали за участі Каміли:

— Чи є, на вашу думку, різниця між чоловіком і жінкою на війні?

— Що жінка на війні, що чоловік — різниці немає. Війна — ненормальна річ, тому нікому не нормально бути там. У мене ніколи не було жодних думок про те, що я жінка й мені не місце на війні. І мені жодного разу не відмовили в роботі через те, що я дівчина. На початок повномасштабної війни мені було 23 роки. Я жодного разу ні від іноземних медіа, ні від українських не почула: може, тобі вдома сидіти?

Фото з інстаграма Каміли Грабчук

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1126
Читайте також
03.06.2024 16:57
Мар'яна Зінченко
«Детектор медіа»
425
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду