9 травня в США оголосили переможців Пулітцерівської премії 2023 року. Нагороду у двох номінаціях — «За служіння суспільству» та Breaking News Photography — отримало інформаційне агентство Associated Press за фотографії з обложеного Маріуполя українських журналістів Євгена Малолєтки, Мстислава Чернова та Василіси Степаненко. Ще в одній номінації, за міжнародні репортажі про війну в Україні, нагороду отримала серія публікацій видання The New York Times — і деякі з цих матеріалів були зроблені за участю українських журналістів, зокрема Стаса Козлюка, Наталії Єрмак, Олександра Чубко та Марії Варєнікової. Премію вручили за репортаж про Бучу Карлоти Голл, внесок у який зробив Олександр Чубко, репортаж про родину, що загинула в Ірпені, з внеском Марії Варєнікової та за репортаж про Азовсталь — із внеском Марії Варєнікової та Стаса Козлюка. «Детектор медіа» поговорив зі Стасом Козлюком, журналістом, фотографом і фіксером іноземних видань, про роботу з The New York Times, премію, журналістську етику під час війни та про те, як не збожеволіти, щоденно стикаючись зі стражданнями та смертю.

— Стасе, коли та як ви дізналися, що матеріали, над якими ви працювали, отримали Пулітцерівську премію?

— По-перше, я досі не впевнений, що цей Пулітцер у мене є. Мені ж ще в універі розказали, що цю нагороду не можуть отримати неамериканці, і я якось жив із цією думкою. По-друге, мене немає в співавторах цих матеріалів — тобто я, як і моя колега Марічка Варєнікова, вказані в тексті як additional reporter, автори, які допомагали робити матеріал. Тому я не знаю, чи можна нас вважати лауреатами. Я повністю не вірив у це до 10 травня, поки мені не подзвонив Ендрю Крамер. Він привітав нас із тим, що наша команда виконала хорошу роботу й отримала нагороду. Але я все ще не дуже вірю в це, якщо чесно.

— Як ви почали співпрацювати з командою The New York Times?

— З Майком Швіртцем, який є одним із авторів матеріалу, ми познайомилися у 2017 чи 2018 році, коли я літав за програмою Open World у Штати. Тоді там були проміжні вибори в сенат, і я робив матеріал для «Українського тижня» про відмінність між виборами в Україні та США. У 2019 році він прилетів в Україну робити матеріал про вбивство на замовлення ФСБ у Рівному — тоді вбили працівника місцевої колонії, який був колишнім військовим і воював у Грузії. Я тоді теж допомагав Майку — їздив у Рівне на суди щодо кілера. Звісно, що там нічого не відбувалося, просто подовжували запобіжний захід для нього й усе. А потім цей текст здобув Пулітцерівську премію.

— Тобто ви вже були причетні до Пулітцера?

— Тоді я просто так, збоку постояв. Але ось про що важливо говорити. Я бачив різне ставлення до українських журналістів, які працюють фіксерами, можуть виконувати багато роботи за іноземних кореспондентів. Часом іноземці про них не згадують. Тобто дослідження проведене, герої знайдені, документи проаналізовані — але хто це зробив, не зрозуміло. Так от, дуже круто, що журналісти з NYT не цураються згадувати місцевих колег, які їм допомагають у роботі. І я дуже вдячний NYT і Майку зокрема за те, що вони про це не забувають. Це правильно, етично — це цехова солідарність.

Після того тексту ми з Майком знову хотіли попрацювати разом, ще перед російським вторгненням. Звісно, ми не знали, коли воно почнеться — ніхто не знав — і я від початку війни працював із британським Times як фіксер, журналіст і як усе на світі. Робочі графіки в нас не збігалися — і аж улітку ми нарешті почали працювати разом. І досі працюємо, коли він приїжджає в Україну. У нас уже команда склалася: одні й ті самі водії, одні й ті самі фотографи переважно. Так працювати набагато легше. Коли ви всі один одного знаєте — робота йде швидше та простіше.

— Як виглядала ваша частина роботи над текстом, який отримав премію?

— Цей текст називається Putin’s War, «Війна Путіна». У нього багато авторів, це довжелезний текст із п’яти розділів, інтерактивний, там купа відео, фотографій, документів, карт. Це титанічна робота, такого в Україні не роблять, на жаль. Через те, що немає ресурсу, звісно.

Майк почав про нього говорити, напевне, в кінці літа. Він сказав, що редакція хоче робити великий матеріал про те, чому Росія не змогла взяти Київ за три дні, чому програла від самого початку вторгнення. Це було очевидно і для нас, і для іноземних колег, але треба було проаналізувати, чому так сталося, і пояснити аудиторії. Я не дуже хотів працювати із цим текстом, тому що це означало, що ми сидимо у Києві весь час. А мені як українському журналісту важливо зараз бути десь біля фронту, біля військових, біля цивільних. Я — репортер, у нас у країні війна, і це правильно, коли репортер там, де відбуваються всі події. Бо репортер фіксує історію.

Але що поробиш, треба — то треба. Місяць ми з Майком працювали в Києві разом, робили свій шмат роботи: нам потрібно було знайти людей, не тільки рядових, а й офіцерів, відшукати документи, зібрати якомога більше інформації про те, що відбувалося саме в перші тижні війни. Ми говорили з пілотами винищувальної авіації, говорили з Юрієм Ігнатом, речником ППО, їздили на інтерв’ю до Буданова, шукали щоденники російських військових.

— Знайшли?

— Люди, які нам їх обіцяли, десь «злилися» та передати їх не змогли. Але все одно ми знайшли один із цих щоденників, тому що кількома місяцями раніше одна з команд NYT працювала на Донбасі, знайшла та сфотографувала його. Таким чином цей щоденник опинився у нас. Чому вони нам були важливі? Тому що нам цікаво було подивитися, про що та як саме думали російські військові. Було ще чимало російських документів, пов’язаних зі вторгненням, які ми теж аналізували, розшифровували. Те, як росіяни пишуть від руки, схоже на єгипетські письмена, якщо чесно. Майк знає російську, але взагалі не міг нічого прочитати, що там написано. І я не міг. І навіть коли Майк уже полетів додому, тому що іноземні журналісти в Україні міняються, — я все ще сидів зі щоденником і документами, намагався їх прочитати. Мені допомагала купа народу: і знайомі, і дружина — коротше, ми розшифрували все це. Було багато цікавого, велика кількість документів у результаті опинилася в цьому тексті. І от тепер за цей шмат роботи Майк отримав Пулітцера. Він каже, що і я теж отримав.

— В іноземних ЗМІ виходив не один текст зі схожою назвою. Автори все намагалися з’ясувати, чи це війна Путіна, чи росіян. Читаючи ці документи, щоденники, ви змогли для себе відповісти на це запитання?

— Усі намагалися та намагаються це з’ясувати. Я не можу говорити за всіх тих, хто працював над цим текстом, але особисто я вважаю, що це війна росіян. Ви ж бачили величезне розслідування колег про Бучу, наприклад, про те, хто вчиняв ці злочини, що це були за люди, який це був підрозділ — і це ж не Путін був. Не Путін особисто приїхав, особисто вбивав, не Путін віддавав їм накази це робити. І з цих щоденників і документів, які ми бачили, теж складається таке враження. Документи, до речі, були дуже смішні — наприклад, у них були карти 1970–1980 років. На що вони розраховували, я не уявляю. А в наказах, які вони отримували, йшлося про можливий спротив українців — і його росіяни описували як можливе протистояння невеликої групи націоналістів, наприклад, у Києві. Вони писали, що можливі якісь протести мирного населення, але вважали, що їх організовуватиме СБУ. Я не думаю, що в Херсоні СБУ протести організувала. Так само в маленькому Приморську на півдні (у Запорізькій області. — «ДМ») не служба безпеки виганяла людей на вулиці під час окупації. Це абсурд, але росіяни в це вірили, принаймні, вони про це писали. Тому для мене це виглядає так: коли ти йдеш на загарбницьку війну, виконуєш накази, то вже не можеш говорити, що це чиясь війна — Путіна, Шойгу чи ще когось. Ти береш у ній участь, ти з нею згоден, вважаєш її правильною. Якщо ти не намагаєшся чинити спротив — ти приймаєш ці правила. У мене є далекі родичі на Брянщині, один із них служив у прикордонних військах. 24 чи 25 лютого він написав заяву на звільнення, пішов з армії. Він не хотів брати участі в цій війні та не пішов на неї. Я так розумію, можливість така була.

— Чому ви самі не знімаєте для тих видань, для яких ви працюєте фіксером?

— Багато людей знає мене як фотографа, але насправді я пишу тексти від самого початку своєї роботи журналістом. Фотографії я почав учитися, коли зрозумів, що мені потрібно фотографувати, аби бути більш незалежним у роботі. Тому що коли одна людина і фотографує, і пише текст — це набагато швидше й логістично простіше, ніж коли ти їдеш із фотографом. Хоча б тому, що не треба орієнтуватися на графік іншої людини. Окрім того, фотографія — це просто ще один інструмент, і мені не так важливо, яким із них користуватися. Чи я пишу текст, чи я буду знімати, чи я буду робити відео — це просто один зі способів донести інформацію до аудиторії.

Чому в іноземних виданнях не беруть наші фото — це окрема тема. Наскільки мені відомо, більшість іноземних медіа не наймає українських фотографів. Я знаю десь до десятка українських колег, які працюють для іноземних медіа. Це Сергій Коровайний, він у The Washington Post працював, Олексій Фурман працював із NYT — але я не впевнений, що вони у штаті. Вони контриб'ютори — здається, це так у них називається.

Іноді бувають смішні історії, коли не наймають українських фотографів навіть як контриб'юторів, але при цьому в агенцій, наприклад Reuters, AP, AFP, Європейському пресфотоагентстві світлини їхні купують. У мене був випадок: ми працювали з NYT, і я попросив, щоб мені дозволили продати кілька знімків Reuters. Ми тоді робили історію про пожежників у Миколаєві, і я пояснював, що це питання не про гроші, а про моє ім’я в цій війні. Фіксерство — це добре, але ж хочеться і самому щось зробити про свою країну. Мені дозволили це зробити із застереженнями, що я відправляю свої фотографії на пів дня пізніше, аби більдредактори NYT встигли ці фото побачити, побачити світлини своїх фотографів, попрацювати з ними. А наступного дня під час зйомки до мене підходить фотограф NYT і питає: «Ти бачив головну сторінку? Там твоя фотографія висить». Це мене здивувало: у вас є штатний фотограф — а ви купуєте моє фото з того ж місця у Reuters. Хоча це радше не про фотографів, а про комунікацію всередині великих редакцій.

А загалом чому не наймають українців — не можу сказати, потрібно спитати в іноземних ЗМІ. Можливо, через те, що нас мало знають.

— Напевне, після тріумфу Євгена Малолєтки та Мстислава Чернова знатимуть більше?

— Дуже на це сподіваюся. Тому що у нас багато хороших, адекватних, рукатих фотографів. Не так багато, як хотілося, але є (якщо що, то себе я таким не вважаю). І було б добре, аби іноземні редактори теж це побачили та почали наймати українців для цієї роботи.

— Чому ви взагалі вирішили працювати фіксером?

— У січні 2022 року ми працювали з Максимом Левіним на Донбасі. Він тоді знімав для Reuters, робив фото й відео, а я працював у грантовому проєкті — робив для «Новинарні» репортажі про війну. Максу треба було дочекатися виплат гонорарів, які були наступного місяця, а мені треба було дочекатися виплат за цим грантом — теж наступного місяця. І тут нам телефонує знайома, каже, що є група іноземних журналістів, із якими вона мала працювати на Донбасі, але захворіла. Вона запропонувала нам підхопити цю знімальну групу та допомогти їм у роботі. Ми з Левіним порадилися й вирішили, що можемо взятися, тому що заробити якісь 150 доларів на двох — це дуже добре: ми тоді зможемо заправляти й ремонтувати машину Максу й у нас будуть гроші, аби винаймати житло. Тобто ми не будемо витягати гроші зі своєї кишені, залазити в борги, а зможемо якось це перекрити фіксерством. Ми з Максом почали працювати, ділили цей гонорар на двох, пів дня були фіксерами, а інші пів дня робили свої історії.

Фото: Максим Левін

Грантовий проєкт у мене закінчився 23 лютого, я сидів у Бахмуті, збирався додому, в мене вже був квиток на потяг — аж тут знову подзвонив знайомий, сказав, що на Донбас їде група фотографів The Times, у них немає фіксера й за три години вони приїжджають у Костянтинівку. Мене вмовили попрацювати з ними тиждень — а в підсумку ми з ними працювали до початку літа. Так це почалося.

— Тобто вибір був радше випадковий?

— Так, це була випадковість. Сказали, що треба попрацювати ще тиждень. Я подумав: оце зараз усі про війну говорять, напевне, є сенс ще трохи попрацювати, написати ще один-два тексти. А якщо при цьому я не буду вкладати в роботу свої гроші — це взагалі буде прекрасно. Тому що будьмо об’єктивними: гонорари українських медіа непорівнянні з гонорарами іноземних. І в результаті 24 лютого ми прокинулися в Бахмуті, все вибухає, нас кинув водій, ми якось «на собаках» приїхали в Дніпро, і прекрасно відпрацювали всю весну. А потім я почав працювати з NYT. Чому продовжив працювати фіксером? Тому що в українських медіа було все дуже погано, не було зрозуміло, чи виживуть медіа, чи ні — грошей не було. Я робив для українських медіа матеріали, і це можна назвати волонтерством, тому що гонорари під час війни дуже сильно зменшилися, в кілька разів. Наприклад, ми їздили з колегою Любомирою Ремажевською у відрядження, які самі собі придумували як фрилансери. І за тиждень відрядження витрачали десь 20 тисяч гривень на двох — це проживання в бюджетних готелях, де є ліжко, душ і шаурма під вікном, це паливо та ремонт моєї машини; це гроші на супутні витрати. Приблизно такі гроші — і скажу чесно: мені ці відрядження жодного разу не окупилися.

Зараз фіксерство — це мій основний дохід. Завдяки цьому я заробляю гроші для того, аби потім поїхати і працювати як журналіст.

• Читайте також: Фіксери: як не стати інструментом у руках ворога

— У дописі про премію ви написали, що українським журналістам потрібно повчитися в іноземних медіа. Чому, на вашу думку, це важливо?

— На жаль, українські медіа не дуже часто роблять великі тексти, де залучено багато людей.

— Тобто йдеться не про те, що українські журналісти не можуть порозумітися в команді?

— Ні, я про інше. Ось приклад: коли я працював у штаті «Українського тижня», у нас була певна кількість матеріалів, які ми мали видати. Така практика існує в деяких редакціях. Ми мали видавати по три матеріали на тиждень. Три якісних матеріали на тиждень неможливо зробити! Ми з колегами кооперувалися та спільно робили якісь історії. Наприклад, ми з Андрієм Голубом (нинішній редактор «Українського тижня». — «ДМ») робили кілька текстів, пов’язаних зі справами Майдану. І в якийсь момент чи власникам, чи редакторам це не сподобалося і нам сказали, що колективна робота — це, звісно, добре, але не треба забувати про свої обов’язки. Бо ніби ти пишеш не текст, а його половину — а маєш зробити цілий. Я не знаю, чому було таке несприйняття колективної роботи, адже вона об’єктивно якісніша. Краще, коли в кожного є якийсь масив завдань, які треба виконати, а потім ви з колегою пишете свою половину чи третину тексту, все це зводиться в купу — і виходить міцний матеріал. Таку командну роботу українським медіа варто практикувати. Не тільки командам розслідувачів, які класно працюють місяцями над своїми темами, але й загалом журналістам.

Той матеріал, який отримав Пулітцера, — це теж свого роду журналістське розслідування, але зроблене не на «зливах». Це журналістське розслідування, зроблене ногами. Приїхати на місце, поговорити з людьми, які були в конкретний час у конкретній точці, шукати цих людей, знаходити документи — це величезний обсяг роботи, його складно робити, але цікаво. Мені здається, такого українським медіа не вистачає. Не в останню чергу через брак грошей, тому що на це йде багато часу і мало редакцій можуть дозволити собі чекати два тижні, поки журналіст напише один текст. Потрібно постійно щось видавати. І загалом у нас не так багато практики, коли всередині самої редакції група з двох-чотирьох журналістів робить великий репортаж, аналітику, нарис тощо.

— Рік тому ви говорили в подкасті «Тут-і-тепер», що іноземні журналісти часто женуться за ексклюзивом, з якоюсь неповагою ставляться до страждань людей — якщо ті не вибиваються з ряду, то наче й не цікаві. Чи змінилося це ставлення за рік? Чи зменшується інтерес до війни в іноземних журналістів?

— Запитів на пошук фіксерів стало менше, але я не знаю: це через те, що ринок устаканився, чи через те, що інтерес упав. Іноземних журналістів і досі багато. Нещодавно ми були в Запоріжжі — й окрім нас там нікого не було кілька днів, тож ми змогли нормально відпрацювати з військовими, які стоять на лінії фронту. Але потім ми вирішили з’їздити в бік Вугледара, і я був вражений тим, що стоїть черга на роботу. Пресофіцер бригади сказав мені: «Друже, при всій повазі — але в мене завтра чотири групи має працювати з артилеристами, наступного дня ще хтось має працювати, вони вже заплановані, давно просяться. У неділю, пробач, я хочу пожити сам, без журналістів». Таке враження, що всі поїхали на Донбас і всі там сидять, чогось чекають. Журналістів досі багато, і ставлення у всіх дуже різне — як і було. Хтось ганяється за ексклюзивами, а хтось шукає теми. Досі є проблема з тим, що «я відомий журналіст, чому ви мене не пускаєте». Такі історії теж були і є.

— У вас виникали проблеми з акредитацією?

— Були, але такі: ми з колегою запланували відрядження у Херсон, домовилися про зустрічі з героями. Наступного дня з’являються ці «зони» — і все наше відрядження наламується. Одна з важливих тем, про які ми мали писати, — це енергетики, які працювали на підстанції в Херсоні, що її росіяни розікрали та спалили. І ми не змогли туди потрапити, оскільки це тоді стала «червона» зона і нас туди ніхто не пускав. Хоча «Укренерго» хотіло нам її показати, аби всі побачили, що росіяни роблять. Така ж історія була у нас із фермерами (які самі розміновували поля, аби розпочати посівну, про це Стас розповідав тут. — «ДМ»): вони були біля Снігурівки, це теж «червона» зона. Зі співробітниками  херсонського дитбудинку, з якого росіяни вивезли дітей, так само ми не змогли поговорити. Нам довелося прямо з коліс усе переплановувати, поїхати на Харківщину — і ми прекрасно там відпрацювали.

• Читайте також: Ми отримали «світлофор», геть неробочий. Журналісти — про «червону» та «жовту» зони для роботи медіа на війні

З цими зонами досі незрозуміло: то вони є, то їх немає, на Півдні вони досі чинні, на Харківщині їх начебто скасували й просто треба з пресофіцерами погоджувати свою роботу. На Донбасі все як працювало, так і працює: ти подаєш маршрутний лист, домовляєшся з пресофіцером і їдеш — це оптимальний варіант, він працює як годинник. Були проблеми з армійською бюрократією. Наприклад, ми з колегами отримали погодження від оперативного командування, домовилися з пресофіцером підрозділу, а виявилося, що посередині є ще якийсь речник по напрямку, який теж має бути в курсі нашої роботи. І він типу не зрозумів, що ми працюємо в зоні його відповідальності, хоча ми з ним листувалися, сказали, що хочемо працювати із таким-то підрозділом. Він сказав надіслати запит, ми відправили — і тиша. Поїхали у підрозділ, з яким були на зв’язку, а виявилося, що треба було отримати від цього речника напрямку підтвердження. Це означає, що є тепер додаткові проблеми, які треба розв'язувати. І все це жахливо.

— Розв'язали?

— Величезна подяка оперативному командуванню та Генштабу, що вони допомагають їх розв'язувати й не відбирають у нас акредитацію. В принципі, все вирішується, якщо ти не вмикаєш режим «я відомий журналіст». Мені щастить із журналістами. Якщо військові просять подивитися фотографії, які ти хочеш опублікувати, — всі показують і не ставлять дурних питань, тому що прекрасно розуміють, що від цих фотографій може залежати чиєсь життя. Тому що ти не експерт у військовій справі, ти зняв кадр, за яким можна зрозуміти або кількість людей, які працюють на місці, або де ця позиція — і наступного дня туди прилетить снаряд. Ніхто не хоче на своїй совісті мати таке. Колеги — честь і хвала їм — це прекрасно розуміють і показують матеріали. Військові не намагаються все цензурувати, не розказують, що потрібно писати в райдужних тонах. Вони просто дбають про безпеку особового складу. Крапка.

• Читайте також: «Чи допоможе моя публікація нашій перемозі?» — журналісти про межі свободи преси під час російської агресії. Опитування

До повномасштабного вторгнення було так: якщо військовий не в касці та не в броніку, то таке фото не можна публікувати — хоч ти вбийся. Все одно, де це може бути — на лінії фронту або в чорта на рогах у тилу. Зараз такого нема. Якщо далекобійна артилерія за двадцять кілометрів від лінії фронту виїжджає швидко відпрацювати й повернутися назад, військові не надягають броніки й каски, тому що в них і без того снаряди по сто кілограмів важать. Але тепер тобі ніхто не каже, що ти не можеш публікувати ці фото — всі все розуміють.

— У тому ж подкасті «Тут-і-тепер» ви обговорювали етичність фото на Житомирській трасі, де знайшли вбитих росіянами людей. Тоді ви ще сказали, що в житті не бачили нічого страшнішого. Зараз ви розв'язали для себе питання, що важливіше: бути етичним і заблюрити тіла чи документувати злочини російської армії такими, як вони є?

— Нічого страшнішого я й досі не бачив. Михайло Палінчак, який теж тоді знімав Житомирську трасу, сказав мені, що навіть Буча не була для нього настільки страшною. Напевне, тому, що ми це побачили вперше. Тебе до цього ніхто не готував, та й неможливо до цього приготуватися. Я не знаю, чи є слово, яке може передати весь спектр моїх емоцій тоді, але скажу, що я був шокований. Ти не знаєш, що з цим робити. Потім ми знімали катівню в Херсоні, де росіяни вбивали людей, але мені здається, що вони навчилися зачищати сліди злочинів. Я сумніваюся, що ми знову побачимо спалені тіла, розстріляних людей на вулицях — тепер росіяни намагаються їх приховувати. І лише потім ми знаходимо масові поховання.

Можна сказати, що я розв'язав для себе цю етичну дилему. Треба знімати. Як ти інакше покажеш те, що відбувається? Як ти інакше покажеш обличчя цієї нелюдської армії? Ніяк.

— Фотографка Хайді Левін, яка знімала в Бучі, сказала, що в редакції The Washington Post була велика дискусія, чи оприлюднювати деякі її фото. Врешті решт вони вирішили не публікувати деякі світлини в друкованій версії видання — аби не шокувати читачів.

— Європейське пресфотоагентство теж не взяло мої фотографії з Житомирської траси — з тих самих міркувань. Я їх того ж вечора віддав «Бабелю» й опублікував у себе в фейсбуці — тому їх бачили і в Україні, і за кордоном. Це велика етична дилема. Але, як на мене, історія виглядає так: є певні правила журналістської роботи, яких ти дотримуєшся при стандартних, звичайних обставинах. Повномасштабна загарбницька війна — це не стандартні обставини. Геноцид — це не стандартні обставини. Відповідно, правила не діють. Звісно, до кожного випадку потрібно підходити окремо, і окремо його розбирати: яку частину фотографій ти публікуєш, яку не публікуєш, а передаєш поліції чи СБУ, що ведуть слідство. Завжди можна працювати з планами, з фокусом, можна розмити деталі, щоб не було видно облич, поранень, травм тощо. Можна зробити акцент на чомусь іншому, але так, щоб було зрозуміло, що сталося. У нас із колегами була дилема, коли ми в Бучі знайшли тіло волонтера, якого катували перед убивством. Ми розуміли, що не можемо знімати його крупним планом. Тоді ми з Олексієм Фурманом максимально відійшли від убитого та зняли загальний план: величезне приміщення, маленька вбита людина всередині. Так можна працювати. Але те, що було в Бучі, треба було оприлюднювати. Масштаб трагедії ти зобов’язаний показати. Як саме ти її покажеш — це вже дискусійне питання.

Мені здається, що на момент Бучі іноземці ще не розуміли, що це геноцид, що історія про масові вбивства буде повторюватися — Херсон з Ізюмом це довели пізніше. Тому вони послуговувалися стандартними правилами. Розуміння прийшло пізніше. А може, і досі не прийшло.

— На початку війни було зрозуміло, що ніхто не готовий до неї, навіть ті, хто працював на Донбасі. Але згодом здалося, що щоденні повідомлення про загибель людей притупили почуття, бо неможливо пропускати всі трагедії крізь себе. Чи ви відчуваєте, що звикли до війни?

— До війни звикнути неможливо — це ірраціональна неправильна річ, яка чомусь сталася. Так говорив Олексій Фурман ще у 2014 році. Звикнути до неї — це ненормально. Але жити якось треба. По-перше, ти не можеш сидіти в постійному страху, що зараз російська ракета розвалить будинок, прилетить «шахед» або ж підеш працювати на позиції й тебе накриє «градами». В Україні немає безпечних місць, прилетіти може будь-куди. Мене дуже здивувало Запоріжжя. Ти розумієш, що люди мають жити, що це величезне місто й воно під постійними російськими обстрілами, тому що лінія фронту дуже близько — але люди до них призвичаїлися. Ти підлаштовуєш своє життя під війну. Ти йдеш на побачення — а в тебе повітряна тривога. Якщо одразу не вибухнуло — значить, можна йти, значить, уже не прилетить. Ти намагаєшся підлаштувати своє життя під ці довбані обстріли, цих довбаних росіян із їхніми ракетами, «шахедами», мачулищами — але все одно не можеш до цього звикнути. Не думаю, що багато людей звикли спати в підвалі або у ванній, це щонайменше незручно.

По-друге, я пам’ятаю, що деякі мої колеги говорили: якщо ти боїшся, тобі не треба їхати на лінію фронту. Це неправильно, тому що страх — це твій запобіжник проти дурниць. Страх допомагає розуміти ступінь ризику. Якщо він занадто високий, якщо страх мене паралізує — тоді я туди не йду. Такий підхід цілком робочий.

Читайте також: Наталія Нагорна: Я не маю морального права знімати зараз сюжети про котиків

Є певні закономірності, якими можна користуватися. Наприклад, під час ракетного обстрілу безпечніше біля лінії фронту, тому що навряд чи Х-100 або Х-55 будуть використовувати по місту, яке можна дістати С-300 чи «шахедами». Відповідно, коли оголошена ракетна загроза, — в Запоріжжі можна спокійно спати. Напевне, це неправильно, але я так роблю — тому що ракети летять кудись далі. Якщо вибухає, а потім починає вити сирена — треба тікати. Якщо це «шахеди» — треба ховатися, бо геть нерозумно й неправильно загинути від нього, не виконавши роботу.

Ми нещодавно обговорювали з колегами 24 лютого — як усі були перелякані й ніхто не знав, що вдіяти. Зараз усе помінялося, ми всі знаємо, що робити. Ми знаємо, що карта повітряних тривог виглядає певним чином, якщо летять безпілотники, по-іншому — коли це запуск із Каспійського моря. Якщо вся Україна «червона» — це значить, що довбані блохольоти знову злетіли десь у Брянській області. Одним словом, ти намагаєшся прогнозувати. Невідомість — ось це найстрашніше. Коли ти знаєш, чого очікувати, то маєш якийсь план дій. Але все це одно це ненормально. Говорили нещодавно з іноземними колегами, вони кажуть: «Ой, уночі були обстріли в Києві, 35 "шахедів" прилетіло». Ну, прилетіло, все ж нормально. Не ядерка — і ок. Але потім сидиш і думаєш: це ж капець! 35 «шахедів»! Так не має бути, але, на жаль, так є.

— Ви як журналіст бачите і чуєте багато. Як ви даєте раду з тим, що вам довелося побачити?

— Є кілька правил. По-перше, я намагаюся не думати про те, що ми з колегами бачимо весь цей час. Бо це неможливо — можна збожеволіти. Як журналіст ти маєш пропустити крізь себе історію людей, зрозуміти їх, відчути все це. Ти приїжджаєш на будь-які деокуповані території, особливо, якщо вони звільнені нещодавно, питаєш у людей: «Що тут у вас?» — і потім чотири години слухаєш про жах і пекло. Ти взагалі не ставиш питань, стоїш приголомшений — і намагаєшся зрозуміти, як це описати словами без матюків. А після того, як текст написаний, намагаєшся про все це забути. Тому що таких історій безліч — і буде ще багато. А ти маєш лишатися при здоровому глузді до перемоги. Тому що треба працювати.

По-друге — я п’ю. Я не жартую. Найскладніше та найстрашніше було працювати в Бучі, тому що росіяни там не встигли приховати сліди своїх злочинів. Ти все це бачив — і ти шокований, а вийти з цього стану не можеш. Тоді був «сухий закон», але у квартирі, де я жив, були запаси бурбону — і я кожного вечора пив. Аби заснути й цього всього не бачити.

— Ви зверталися до психологів?

— Ні. Це не створює якихось великих проблем. Я не кажу, що я запійний алкоголік, що п’ю постійно — зовсім ні. Окрім того, коли мені складно чи важко, я можу поговорити з колегами, з друзями, з дружиною. Я не сказав би, що мене так сильно нагрібало, щоб я не міг працювати. Було шалене відчуття втоми, коли зранку не можеш себе докупи зібрати. Я не думав, що це можливо, але було так: ти очі розплющив, а все інше зробити не можеш. Отаке було, а щоб дах їхав — на щастя, поки ні. Поки тримається якось. Дуже робота помагає, тому що ти думаєш про те, що треба робити, в тебе купа ненаписаних матеріалів. І це твоя головна проблема: дедлайни згоріли, редактор тебе вб’є. Оце найбільший страх. Робота виступає замінником, витісняє всі емоції. Ти подумаєш про все це потім, колись, можливо, якщо так станеться. Але справу треба робити — на все інше часу нема.

Я про це багато думав і ось що придумав. Основне завдання росіян — як у дементорів із «Гарі Поттера»: висмоктати з тебе всю радість і щастя, яке в тебе є, лишити тобі тільки страх і жах. Якщо в тебе залишилися тільки ці емоції, це означає, що росіяни виграли. Хрін їм.

Фото: Макс Левін, Данило Берегуляк