Про роботу воєнкорів і справжніх прес-офіцерів, що майже завжди лишається за кадром

Про роботу воєнкорів і справжніх прес-офіцерів, що майже завжди лишається за кадром

31 Березня 2024
1326
31 Березня 2024
18:40

Про роботу воєнкорів і справжніх прес-офіцерів, що майже завжди лишається за кадром

Ан Жюлак
воєнна кореспондентка Bihus.info
1326
Тепер — після того, що трапилось, — ці речі здаються неважливими. Якщо чесно, після того, як я дізналась про загибель хлопців, я про більшість із них навіть забула. До тригерного моменту. І от саме цей тригер нагадав мені, що ці речі все ж дещо та значать, щоби про них розповісти.
Про роботу воєнкорів і справжніх прес-офіцерів, що майже завжди лишається за кадром
Про роботу воєнкорів і справжніх прес-офіцерів, що майже завжди лишається за кадром

Під Кліщіївку я їхала після нічної зйомки з прикордонниками. Я прихворіла, мені було не дуже добре, але нічого смертельного, нічого заразного, просто самопочуття не дуже.

Я вблагала прикордонників перенести на наступний день наш виїзд на пів доби на позиції, де не опалюється бліндаж. Подумала, що там мені буде зовсім кранти.

Випила сильно багато ліків, поспала 4 години.

Ну, ніби трохи прийшла до тями.

І тут мені пише Іра Рибакова. Я просилась до піхоти 93-ї ОМБр на Бахмутський, і вона каже, що можемо виїхати ввечері.

Можемо, і хлопці готові взяти прямісінько під Кліщіївку. Зустрітися з піхотинцями, які тримають село, попрацювати з аеророзвідниками, які покажуть нам, як виглядає село.

Наступний виїзд міг бути лише плюс-мінус за тиждень.

А в мого коханнячка — військовослужбовця Збройних сил — вже триває відпустка. Яка, як ви знаєте, буває в кращому випадку декілька разів на рік і п'ять днів якої ми домовились побути разом. Так підходило обом.

І от, якщо я не поїду зараз на виїзд, я:

а) не запишу роботу і думки найсміливіших людей на планеті на околицях Кліщіївки;

б) не проведу 5 щасливих днів із моїх хлопцем, який, блять, заслуговує на ці 5 щасливих днів, як я і обіцяла.

Тож я їду. На околиці Кліщіївки я б і не в такому стані поїхала, якщо чесно.

Від точки висадки до точки, де ми працюватимемо, більше кілометра (не скажу точно скільки з міркувань безпеки).

Ми йдемо в цілковитій темряві (не буду заглиблюватися в подробиці з міркувань безпеки).

Дорога, звісно ж, агонь: грязюка, яку рік місила наша і ворожа броня, замерзла доволі високими брилами. Ну, не багно і вже чудово, — думаю.

З брил краще не сходити, бо землі звільнені в кінці літа, і там де ми не обладнали позиції, фіг знає, чи хтось щось розміновував.

Після понад 12 кілометрів такої ж доріжки «туди і назад» із Роботиного — це була б смішна прогулянка. Якби не таке собі самопочуття.

Ну ок, дійшли і добре. Потрапили! Я щаслива.

Одразу зрозуміли, що ми в квадраті, який люблять ворожі гради, танки, БМП:

— БАААХ!

— То що?

— Це прихід, танчик, — з посмішкою каже Єнот.

Бліндаж щоразу трішки підскакує, але так, щоб не розгубити накати.

 — Пух! Пух-пух! Пух! Пууух!

— Гради...

— Та це не гради! Від них вуха не закладає!

— А що ще? Гради, — перечаються між собою ТікТокер і Моісей.

А потім починається ранок.

Ворог штурмує «сусідів» позицій нашої піхоти, якими командує наш бліндаж. Відбиваються. І тут:

— Бах-бах-бах! Бах, бах!

— Це що? — питаю.

— По нам беха єбашить, он з димів хуяре, — каже ТікТокер.

Свист.

— БАААААХ!

— А оце було максимально непріятно,—  каже ТікТокер і додає в рацію, що в нас обстрілюють КСП.

Але якщо ви думаєте, що я хвилююсь про ці обстріли чи те, що зовсім поряд по дорозі я бачила вщент вигорівший бліндаж, то ні.

По-перше, все, що відбувається, достатньо напружено і цікаво для матеріалу. Працюємо.

По-друге, мені все ще не прям дуже добре. В бліндажі трішки накурено, а тут ще і цей недуг. Коротше, недобре.

Недобре, а піти прогулятись в «посадку» з голих сірничків, коли квадрат доволі цікавий ворожій артилерії, а поруч ідуть штурмові дії — бажання не так багато. Тож краще мінімізувати такі прогулянки. Максимально потерпіти тобто.

Вдень мені ліпшає.

І, дякуючи силам наших арти і ударних БПЛА, — штурмові групи лаптів розбиті.

Настає затишшя.

Ми ним користаємось, як я могла тільки мріяти.

Переміщуємося до точки, звідки нам відкривається вигляд на Кліщіївку. Оце ми з безстрашним сержантом Єнотом роздивляємось її (на фото).

Кліщіївку, яку наші 80-ка, «Лють», 5-та ОШБр і 93-тя ОМБр, звільняли великими зусиллями. Я знімала наші штурми, тож давно хотіла показати людям, за що ж ми так відчайдушно бились.

Ми зняли кадри Кліщіївки і ще поназнімали наших мужніх військовослужбовців з інших позицій.

Далі все було досить штатно.

Ми записали всіх хлопців, які хотіли говорити.

Говорити хотіли ВСІ!!!

Це важливо. Я вже писала, але повторю — ТікТокер наполягав, хоч і напівжартома, щоб ми писали його ще вночі, не чекаючи денного світла. Бо такі місця, раптом що — і не вийде.

Пересиділи вечірній обстріл і пішли виходити з позицій.

Виходити було легше, ніж заходити (з міркувань безпеки не скажу чому).

Важливо!!!

Заради нас не ганяли окремий транспорт, ми переміщалися разом з особовим складом, щоб не створювати нікому проблем.

Наостанок я побачила, як на обрії сяє зарево. Судячи зі звуків, то були приходи градів. Хотіла зняти. Відволіклась від вдивляння в брили в темряві. Звісно, впала. Підвелась. Все норм, тільки забила коліно.

Почала хвилюватись, що з цим коліном знову підведу прикордонників, з якими через 6 годин маю виїхати на добу на виїзд. А я його вже два рази перенесла.

З коліном все виявилось плюс-мінус все ок. Ходити можу.

Синець і трохи поболює, все норм.

На той момент, ми спали шість годин за дві доби, які весь час працювали.

Поїхала з прикордонниками.

Почувалась вже майже здоровою, попри коліно.

Застала ворожий штурм і блискавичне його відбиття ударними БПЛА-операторами, з якими я працювала.

Відпрацювала. Виїхала з позицій ввечері. Задоволена.

Іра спитала в мене, як я вивезла.

Я відповіла, що на диво нормально. Зважаючи, що працювала не дуже здоровою. Три доби без нормального сну в не найприємніших у світі місцях. Загалом відрядження в такому темпі, де наживо все було успішним, тривало 17 діб.

Поїхала до свого ЗСУшника. В дорозі і перші дні, коли він лягав спати або ще спав — виписувала сюжет із-під Кліщіївки. Поспішала, бо це не «прохідний матеріал». Встигла на запланований день, але на жаль, не встигла...

Паралельно, поки йшов монтаж, проводила зі своїм коханнячком 5 щасливих днів.

До речі, символічно, що від бригади холодноярівців я поїхала до місць Холодноярівської республіки. Ми так планували давно, ще з осені... Співпало.

Так, відволіклась.

Поверталася в автобусі з нашого вікенду. Поспішала доробити останні правки по сюжету, який мав вийти через три години.

Іра написала, що ТікТокер і Моісей загинули зранку.

Настрій, від вдалого відрядження і 5 щасливих днів на Черкащині пішов в пизду.

Всі складності і обставини, які я описала вище, пішли туди ж.

Треба відкладати публікацію. Маємо переробити її на присвяту. Ми це зробили.

Все, що я описала вище, — дрібниці у порівнянні з життями людей. До того ж, кращих на планеті людей.

АЛЕ. Вони важливі для того, щоб ви спробували зрозуміти, чому я не можу спокійно дивитись на байдужість, лінь, бездіяльність, інертність.

Чому я така категорична і знервована.

Чому я не можу спокійно і беземоційно говорити про шкідників, які не пускають воєнкорів до найкращих на планеті людей у найгірших на світі місцях.

Шкідників, які після всього цього змушують нас розбивати лоба об бетонну стіну бюрократії, дурнуватих заборон, — не виправданих, як деякі виправдані, а саме дурнуватих заборон — від «лежачих на посаді» пресофіцерів цілих напрямків.

Не таких самовідданих і відданих інтересам своїх бойових бригад, як Іра Рибакова чи Сергей Скибчик, а кардинальних їхніх протилежностей.

В Роботиному, Кліщіївці чи будь-якій іншій срачній точці якраз і знаходяться найкращі люди, які найбільше потребують нашої уваги і уваги суспільства!

Якщо ви подивитесь будь-який репортаж зі сраки світу, то побачите, про що я говорю.

Але щоб потрапити в такі місця, найчастіше (не в цих випадках), треба розбити голову об бюрократичну стіну.

«Розбити голову об стіну», щоб пережити подібний описаний вище піздєц.

Я ні в якому разі не прирівнюю себе до найкращих в світі людей із Сил оборони.

Я казала і кажу, що моє життя нічим не цінніше за їхнє, щоб мені казати «туда нізя, там небезпечно» і змушувати розбивати голову об бетонну стіну «нізя».

Я хочу показати їхній подвиг, і давайте я сама вирішу, наскільки я готова ризикувати життям для цього.

Мене ніхто до цього не примушував, я можу цього не робити. Але я мушу. Я так бачу свою роль. І, здебільшого, я думаю, що я обрала для себе правильне місце на цій війні.

Служу тим, хто служить народу України.

ПС. Не перепрошую за довгочит. Можливо, якщо ви таки дочитали, ви захочете піти і подивитись на ТікТокера і Моісея, яких з нами більше нема.

А також на Канаду, Єнота, Плюсіка, Богдана, Харкова, Сергія, Бармена і нас з Ірою та моїм оператором Андрієм, які є.

Про те, що це все треба написати, я подумала, коли прочитала в Іри: це була одна з найскладніших зйомок.

Для мене теж...

Одна з найскладніших для мене вона була все ще тому, що загинули Кирило і Олексій.

І тому, що в тому місці життя і смерть всіх навколо значно ближче одне до одного, ніж в інших місцях навіть на фронті.

А оці всі труднощі, які вище, то просто трішки більший за рядовий буденний піздєц.

Фото: Ан Жюлак та Єнот, авторка Ірина Рибакова

Джерело: фейсбук-сторінка Ан Жюлак

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1326
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду