У лютому цього року за ініціативи Академії української преси організації, які сприяють розвитку медіаграмотності в Україні, розповіли про свої інструменти в боротьбі з російською дезінформацією. У цьому заході взяла участь завідувачка медіацентру Херсонської обласної бібліотеки для дітей імені Дніпрової Чайки Ірина Ковач. Вона розповіла про життя в окупації, роботу ЗМІ та визволення Херсона в розрізі медіа. Переглянути відео та прочитати статтю про той захід можна за посиланням. А «Детектор медіа» вирішив детальніше поговорити з Іриною Ковач про ті (й теперішні також) часи.

— Ірино, чому ви погодилися розповісти нам про свій досвід в окупації? Чому про це, на вашу думку, треба говорити й чому ви взяли участь у тій конференції АУП?

— Я брала участь у конференції, тому що опосередковано працюю з медіаосвітою. Я її впроваджую на своїй території, адже завідую медіацентром у бібліотеці. Було цікаво поговорити й почути інших, адже ми були відрізані від українського загалу, й хотілося дізнатися, що відбулося за час окупації та що відбувається в Україні взагалі з медіа, з медіаосвітою.

Чому потрібно говорити про це? Ну, по-перше, я була дуже вражена, що Херсонська область виявилася медіаосвіченою. Нас уже не так легко було взяти пропагандою, не так легко було спіймати людей на російські фейки. Більша частина населення справді була освіченою. От тому й потрібно більше бачити й більше знати про маркери, основні принципи російської пропаганди саме у воєнний час. Триває війна, й навіть якщо вона зараз закінчиться прямо зараз — то нам іще жити з її наслідками. Треба вивчати, знати й розуміти, як це працює, тому що на відміну від нашої країни в Росії пропаганду поставлено на державний рівень. Цілі інститути займаються пропагандою, причому не просто її вивчають, а навчаються її створювати.

— Ірино, я не уявляю, який досвід ви пережили. Що вас вразило найбільше, коли росіяни заходили, пов’язане з медіа, пропагандою, фейками?

— Вразило, що вони, крім убивств, захоплень і так далі, перше, що зробили — відрізали, вимкнули всі-всі медіа. Вони не просто закрили, припустімо, редакцію, але й заборонили продавати газети, навіть ті, що вже були випущені, надруковані. Вилучали, забороняли продавати, змушували прибрати з прилавків — і це було зроблено дуже швидко.

Перший місяць вони нас тримали як у блокаді, своєї влади не встановлювали. Зайшли, все заблокували — але ще працювала якась місцева влада, обласна, працював транспорт. Спочатку, десь місяць, вони не заважали працювати, наприклад, комунальникам. А потім в усе заглибилися, вкорінилися, поставили скрізь своїх призначенців і повністю змінили владу. Але перше, що зробили, — почали блокувати медіа.

Можливо, це було тому, що в Херсоні та Херсонській області люди противилися їхній владі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я о дев’ятій годині ранку залишила місто й поїхала до батьків, за 60 кілометрів від Херсона. Це село Бериславського району — гарне, велике село, там близько 4000 населення, є й лікарня, і школа, і дитячий садок, і клуб, і сільська бібліотека — все є. То коли росіяни приїхали, хотіли жити в нашому селі, — місцеві їх не пускали, хоча й боялися страшенно, бо бачили по телевізору, що відбувалося в інших регіонах. Люди обрізали балон і поставили його на початку села. Били в нього, молодь чергувала біля цього балона — і по сигналу все село виходило, не пускало, коли до нас мала заїхати Росія.

Ми протрималися десь сім чи вісім тижнів. Комендант російських військ, які розташувалися в інших селах, сказав, що «подохнете с голода» за те, що ми їх не пустили. І вони справді заблокували село, перекрили всі в’їзди та виїзди, замінували берег Дніпра, де була в Другу світову і є зараз переправа, щоб ніхто не міг залишити село навіть човнами. Село справді голодувало. В інші поселення вже завозили хліб, відкрилися магазини, а в нас коли завезли перший хліб, то його ділили: по пів хлібини на будинок. Не на людину, а на будинок — скільки б людей там не жило.

І вже коли вони встановили свою владу, то закодували, перепрограмували канали. Як ви розумієте, не в усіх у селі було супутникове телебачення. То залишилися ми тільки з російськими телеканалами. Й інтернет вимкнули. Не було ні звичайного, ні мобільного інтернету, ні сотового зв’язку. Не всі могли купити ту російську сім-карту, щоби зв’язатися з «великою землею» — ми так називали Україну, коли були в окупації.

• Читайте також: На Херсонщині окупанти «віджали» чотири канали, п’ять радіокомпаній та сім провайдерів, — Ольга Герасим’юк

Такими прийомами вони змушували людей іти на співпрацю. Та місцеві не погоджувалися, як би важко не було. Росіяни не могли знайти нікого, хто був би головою села. Ніхто не погоджувався взагалі. Тоді вони з Криму привезли колишнього жителя цього села, який ще в 14-му році туди втік. Його розшукали, привезли, й він став головою. Комендантом, як ми його називали.

— Чим херсонці користувалися, коли не було медіа, для пошуку інформації чи зв’язку?

— Деякі українські інтернет-провайдери спрацьовували. Не всі, але деякі — й тоді люди, в кого був український інтернет-провайдер, робили вільний доступ без пароля. Люди дізнавалися, збиралися на кутках тих будинків, якщо сигнал діставав із квартири. По місту було видно такі скупчення. Але потім і це перекрили. Купували й російські сім-карти, щоб можна було користуватися російським мобільним інтернетом. Але там блокували український пошук і заборонені в них сайти, мережі. Щось можна було подивитися, але тільки російські новини.

Нашим порятунком було радіо. Звичайне стареньке радіо. У тата й багато в кого ще був транзистор — ми його вмикали й ловили миколаївську радіостанцію. І от на тих хвилях по дві-три години мовило «Українське радіо», де ми слухали «Єдині новини», яких дуже чекали. А дуже пізно вночі, якщо дослухатися, походити по хаті та знайти місце — можна було з 9-ї до 10-ї зловити «Радіо Свобода». Тож ми слухали новини, програму «Детектора медіа» (щоденний подкаст зі спростуванням фейків «Русскій фейк, іді на***!», який виходить і на «Українському радіо». — «ДМ»). Але це треба було постійно шукати, налаштовувати, не чіпати потім. У росіян, мабуть, не вистачало можливостей зв’язку, тому на радіо ми постійно чули розмови військових.

— На тій же частоті?

— На тих же частотах. На тих хвилях, крім російського радіо, якщо на дальні діапазони вийти, то можна було їхні розмови слухати. Бували дні, коли тільки їхні розмови й були на всіх хвилях.

• Читайте також: Росія захоплює частоти українських радіостанцій, які мовлять на середніх хвилях

Було ще й «сарафанне радіо»: люди збиралися й ділилися тим, хто що почув, побачив чи зміг додзвонитися комусь. Хтось якесь відео знайшов і скачав, а потім нам показував, у когось родичі мали супутникове телебачення — і ми збиралися, обговорювали. Хто радіо збирав… Ми ділилися тим, хто що знав. Переглядали російські новини й аналізували, де вони неправду кажуть. Так, ми справді дивилися російські новини й місцеве телебачення, бо хотіли знати, що відбувається, хоча б і з їхніх слів. Розуміли, що якщо вони сказали одне, то «перекласти» це можна по-іншому. Або міркували, що вони від нас хочуть, коли сповіщають про якусь новину.

— Наведіть приклади, коли вони повідомляли одне, а ви розуміли це по-своєму.

— Вони розповідали, що привозять дуже багато допомоги або якесь обладнання до лікарень. Показували відео репортерів, як приїжджають і виступають якісь спеціалісти, новий голова лікарні виступає. Вони це розповідають — а в нас на вулиці холодно, тільки сніг зійшов. У них же на відео дерева з листям, трава зелена… Зрозуміло, що це зовсім не те відео, не про нашу лікарню, воно навіть не підходить до того, що вони говорили. Це було дуже легко виявити.

Вони надрукували свою газету, в якій розповідали, що повідкривалися аптеки, що є ліки, і все вже добре. Але люди бачили, що ліків не було, а аптеки зачинені. Я не знаю, для кого вони друкували ці газети. Можливо, для когось «там», щоб надіслати їм екземпляр, показати, що от — є газета. Там такі новини, що розходилися з дійсністю.

• Читайте також: 16 сторінок мороку: ми почитали, що пишуть росіяни у пропагандистському виданні в Херсоні

Вони казали, що відкривають школи, всі йдуть на співпрацю — а насправді не могли навіть директора призначити. У нас у селі так і не змогли відкрити школу, тому що вчителі не йшли співпрацювати, а директора вони не могли знайти. Дитячий садок теж не могли відкрити.

Я не знаю, хто там у Херсоні погоджувався на співпрацю, але це було не так масово, як вони розповідали по телевізору, як казала та ж Тетяна Кузьміч. Вона колись була в Херсоні керівницею організації «Русич» (з початку 2000-х виступала на підтримку Росії та російської мови, у 2020 році була затримана СБУ за підозрою в держзраді, її заарештували та судили, однак через деякий час вона вийшла із СІЗО під заставу в пів мільйона гривень та уникнула покарання через початок повномасштабного вторгнення, перейшла на бік Росії; після звільнення Херсона втекла на лівий берег Херсонщини. — «ДМ»). Із російською окупацією вона стала начальницею в освіті, часто виступала по телевізору, розповідала про «відкриття» шкіл. А я дуже тісно співпрацюю саме зі школами, то знаходила там учителів, бібліотекарів — і вони казали: «Ні, ми не відкрилися, нічого такого немає». Тобто вони фактично зламували приміщення, заходили у школи й робили там інтерв’ю, буквально брехали про те, що відбувається насправді. Ви самі розумієте, що не можна «відкрити» школу, коли з ними погодилися співпрацювати два вчителя.

— Ну, так…

— Так, цього не можна зробити. Навіть нашу організацію, Херсонську обласну бібліотеку для дітей мені Дніпрової Чайки, зламали, найняли нових працівників, нову директорку, навіть прибиральниць нових. Вони дуже пограбували бібліотеку… У нас був сучасний, новий, класний заклад. Із нього вивезли всю техніку, проєктор, ноутбуки, комп’ютери, Х-бокси, принтери, 3D-принтери, 3D-ручки…

— Я дуже вам співчуваю. Ви кажете, що люди не надто йшли на співпрацю. А що було з телебаченням? Хто працював там?

— Я не надто долучена до телебачення. Мої знайомі з місцевого телеканалу виїхали одразу. Окупанти теж змогли відкрити його приміщення та розпочати роботу. Але це були зовсім не ті люди, яких я звикла бачити. Моя організація багато організовувала заходів, і ми вже знали й репортерів, і операторів. Це були якісь зовсім незнайомі нам люди.

• Читайте також: Хохлобачення Херсонщини. Як окупанти вдають український телеканал

На «Скіфію» (Ірина має на увазі канал «Суспільне. Херсон», який раніше так називався, іноді херсонці досі називають його так. Його було захоплено в перші дні весни. — «ДМ») набрали зовсім молодих людей, якихось студентів, а також тих, хто приїхав чи кого привезли чи з Росії чи з Криму.

• Читайте також: «Суспільне Херсон» в евакуації

Звичайно, «зіркою» на тому каналі був Кирило Стремоусов (херсонський блогер-колаборант, який називав себе «русским», який багато років «страждав» від «нацистів» та «провокацій СБУ», перейшов на бік Росії, став заступником «губернатора» в окупаційній адміністрації, а 9 листопада загинув у ДТП. — «ДМ»). Він там розійшовся на повну. Коли росіяни «відновили» роботу нашого захопленого університету, Херсонського педагогічного, то відкрили навіть окрему «медіашколу», де він викладав «журналістику». То були підлітки 16-17 років, я називаю їх дітьми, не можу назвати дорослими людьми, які щось розуміють. От їм він щось і показував, як потрібно робити новини. Але російські новини, фейкові! Я спеціально одного разу повністю подивилася його лекцію, яку вони знімали на відео й показували по телебаченню. То він не просто розповідав, як зробити новину, не якісь журналістські стандарти, не як знімати, не як брати інтерв’ю — а як це все можна підтасувати. Запам’ятала його фразу: «Ніхто не знає, що було у вашій новині. Що ви подасте — те й будуть дивитися». Тільки російською.

• Читайте також: Проросійський трикстер, конспіролог і ватажок антиваксів. Хто такий Кирило Стремоусов

Це відео вони знімали в одному з гарних залів університету, там на задньому фоні через усю стіну була цитата Шевченка. Так вони й знімали свою російську передачу на тлі патріотичної української стіни.

— Чи були якісь репресії до власників супутникових «тарілок»?

— Я не чула про це в нашому селі. А от репресії щодо людей, які щось говорили, були. Вчителів вистежували, щоб вони дітей до школи не організовували, не збирали першачків, не проводили онлайн-навчання. Їх точно переслідували. Хто багато говорив про українську владу — відстежували. Не можна було обурюватися, навіть у чергах. Херсонці казали: «Тихше-тихше, бо зараз тебе попід руки — і заберуть “на підвал”». Приватних підприємців забирали, щоб ті віддавали їм власність і гроші. У нашому населеному пункті завуч школи продавала людям російські сім-картки. Вона втекла потім, коли почалося визволення. Але ж російські картки продають по паспорту. Може, вона як завуч школи мала доступ до особових справ дітей, то могла отримати ту кількість карток, щоб їх продавати.

• Читайте також: Документальний проєкт зі свідченнями очевидця окупації і звільнення Херсона презентувало видання «Рубрика»

— Ви розповідали про газету, яку запустили окупанти…

— Перший тираж вийшов 26 червня, 10 тисяч примірників. Її безплатно роздавали в магазинах, аптеках, на АЗС, у селі носили по домах. Перша газета мала всього-на-всього чотири сторінки. Писали, що відкрився Пенсійний фонд, розмістили якісь номери телефонні, куди можна було звертатися… А потім було вже два розвороти, вісім сторінок, потім 16 сторінок. Інформували, де що працює, хто ким став, що очолив, публікували номери різних гарячих ліній, писали, що відкрили переправу… Надрукували новину, що пустили річкові «трамвайчики», як їх називали. Але в нас і до того ходив річковий транспорт — і дуже добре, у нас це все було. Так само і з «новим» сервісним центром у Новій Каховці. Він іще до того був побудований і мав відкритися незадовго до наступу Росії. Вони і його «відкрили», так само «запустили» ляльковий театр у Херсоні, який був і до них. Це все була брехня.

Херсонська область за останні десять років дуже розбудувалася. Були нові дороги, нові будівлі… У нас майже не було заробітчан, тому що ми аграрний край, у нас робота була всім. Край розвивався, і прийти й сказати, що вони щось для нас «збудували», — це повна брехня. Херсону є що втрачати. І те, що зараз відбувається з Херсонщиною, — велике горе. Це дуже довго відбудовувати, дуже…

— Розумію… Скажіть, як називалася газета та хто її робив?

— «Наддніпрянська правда». Це була стара назва газети, вони почали випускати свою під цією назвою. Поначіпляли якісь ордени до назви… Це те, що в Херсоні друкували, бо я знаю, що на тій стороні Херсонщини теж якесь медіа видають.

— Скажіть, коли окупація закінчилася, як це проявилося в медіа? Куди поділися ті, хто співпрацював із росіянами? Коли саме зникли російські медіа, коли з’явилися наші?

— Я не можу сказати, коли зникли російські медіа, тому що нас звільнили 11 листопада, а 6-го числа вже вся наша частина області залишилася без світла. Тому говорити про телебачення, про інтернет не можу, нічого з цього не працювало. Мобільний телефон можна було зарядити, якщо в когось був генератор. Але ж ви розумієте, що люди не були готові до війни, генератори мало в кого були. Якщо на «великій землі» ці генератори закуповували й завозили, то в нас під обстрілами такого не було.

Херсонська телевежа, яку окупанти підірвали перед звільненням міста (скриншот відео Нацполіції)

• Читайте також: «Хлопці, дякуємо, ми вас чекали!» Генштаб показав, як зустрічають ЗСУ на Херсонщині (ФОТО, ВІДЕО)

А ті всі тікали. Вони тікали задовго, за два-три тижні — переправлялися, все залишали й виїжджали.

— Коли з’явилися наші медіа? Коли взагалі вам дали світло?

— А світла ще нема й досі. У Херсоні є, а населені пункти вздовж берега Дніпра досі без світла. Вже пів року пройшло…

— А в Херсоні як відновлюється медіажиття?

— Світло з’явилося десь через тиждень після звільнення. Інтернет відновився, український мобільний зв’язок одразу підключили. Почали встановлювати старлінки, з’явилися українські провайдери, перекодували телебачення. Це все сталося дуже швидко, прямо блискавично. Це дуже добре, тому що народ був голодний до українських медіа, спраглий інформації.

Читайте також:

• Головред видання «Мост»: У Херсоні активно працюють до 5 сайтів, лише 2 радіостанції та немає жодного телеканалу
• Три дні після звільнення: мережа Район.in.ua запустила нову локальну редакцію у Херсоні
• Радіо Roks та радіо «Байрактар» відновили мовлення у Херсоні
• «Українське радіо» мовитиме на Херсонську область зі збільшеною потужністю передавача
• Lviv Media Forum збирає мільйон гривень на відновлення філії «Суспільне Херсон»
• У Херсоні знов ходить «Гривна». Як українські медіа повертаються у звільнене місто
• Всупереч знеструмленням, крадіжкам, обстрілам: на звільнену Харківщину та в Херсон повернулося до десятка радіостанцій

— Які уроки можна винести Україні з вашої історії та що порадити робити саме в плані медіа?

— Україна правильно рухається в розвитку медіаграмотності, впроваджує її у школах. Діти готувалися до уроків, а тому й батьки знали та розуміли, що таке медіаграмотність, як із цим працювати. Освітяни знали, культура, бізнес. Яка-не-яка свобода слова в нашій країні є, а розмаїття каналів дозволило нам розуміти, що інформацію можна черпати з різних джерел. Те, що ми робили, — було правильним. Але раніше це було потрібно винятково освіті, організаціям, які цим займалися. Це не було впроваджено на державному рівні. Це повинно бути більш масово. Щоб і мультфільми були, і передачі — не лише для дітей, а для дорослих. Бо їм складніше розуміти, наприклад, що відео справді можна підробити. Більше про це потрібно говорити саме на телебаченні, робити якісь передачі, документальні фільми. І запроваджувати воєнну медіаграмотність, розвінчувати фейки, показувати людям, як це робиться.