«061» — один із сайтів мережі CitySites, який розповідає про життя Запоріжжя та області. До війни журналісти видання писали про місцеву політику, цікавих людей, рекламували місцевий бізнес. Зараз, попри близькість до лінії фронту й небезпеку ворожих ударів, працівники медіа залишаються в Запоріжжі та пишуть про локальний волонтерський рух; розповідають історії людей, які пережили окупацію; висвітлюють проблеми, з якими люди стикаються на загарбаних Росією територіях.

«Детектор медіа» поспілкувався із журналістками Ольгою Солоп, Катериною Клочко, Ельмірою Шагабудтдіновою та журналістом Андрієм Задорожнюком про їхню роботу в умовах воєнного часу. Вони розповіли, чому видання перейшло на українську в перші дні великої війни й чи поменшало від цього читачів; як пишуть про колаборантів; про складнощі комунікації з місцевою владою та людьми на окупованих територіях; і чому вирішили нікуди не їхати із Запоріжжя.

Ця розмова продовжує цикл матеріалів про роботу регіональних журналістів під час війни, в межах якого ми говорили з редакторкою маріупольського видання 0629 Анною Мурликіною, редакторкою херсонського «Кавун.Сіті» Євгенією Вірлич, кореспонденткою телеканалу «Дом» із Сєвєродонецька Анастасією Волковою, журналістом «Краматорськ Пост» Олексієм Ладикою. Далі буде.

— Розкажіть, будь ласка, як редакція «061» перелаштувала свою роботу в умовах війни?

Ольга: Ми нарешті перейшли на українську мову. Це перша й основна воєнна зміна в роботі нашого медіа. Ми довго збиралися це зробити, планували, але відтягували перехід через страх втратити частину аудиторії. Після 24 лютого ми ще кілька днів виходили російською, а потім прийняли рішення про перехід на українську. Так зробили всі сайти нашої мережі. В умовах війни нас уже не лякало, що кількість переглядів може впасти. Ми не шкодуємо, що перейшли. Й аудиторія в нас лише зросла.

Андрій: Ми перейшли на українську, щоб позначити, що ми саме українське видання і що ми не зникаємо. Коментарі читачів були схвальні. Це був крок, якого від нас чекали.

Ольга: Ще ми втратили офіс і тепер працюємо з дому. Також із нами поки що не працює наш рекламний відділ, адже яка реклама в умовах війни? Сподіваюся, що це ненадовго.

Перший тиждень великої війни для нашої команди був дуже напруженим. Ми боялися заснути, тому що думали, що можемо пропустити важливу новину. Боялися, що не поінформуємо людей про повітряну тривогу. Ми працювали майже цілодобово кожен день. Було лише кілька годин на добу, коли на сайті не виходили новини. Це було непросто, проте результат був: за перший місяць війни в нас було понад сім мільйонів переглядів. Ми самі не очікували, що матимемо такі показники, адже локальних новинних сайтів багато.

Був час, коли ми розмірковували, чи варто нам евакуйовуватися. Поки що вирішили залишитися.

— Як ви ще подбали про безпеку редакції, крім того, що почали працювати з дому? Й чи отримували ви погрози від окупантів, як інші українські медіа?

Ольга: Ми попросили наше керівництво прибрати персональні дані із сайта. Тепер ми не підписуємо матеріали своїми іменами задля безпеки. Погрози надсилали нам на пошту. Був період, коли такі листи ми отримували щодня. Погрози не стосувалися когось персонально. Але все ж це нервувало.

— Яка ситуація у вашому місті зараз зі свободою слова? Чи стало складніше добувати інформацію у воєнному Запоріжжі?

Ельміра: Отримувати відповіді на запити стало складно. Три тижні тому я надсилала запити в міську раду та Запорізьку обласну військову адміністрацію. Відповідей я не отримала. Спершу мій запит намагалися перетворити на звичайне звернення громадянина, яке можуть розглядати протягом тридцяти днів, — замість п’яти, протягом яких мають розглядати запит на доступ до публічної інформації. Цю проблему я розв’язала, і запит зрештою зареєстрували як слід. Але відповіді все одно немає. Коментарі отримувати теж стало складно. Я часто отримую відмови. Наприклад, зараз я намагаюся написати матеріал про те, що роблять посадовці задля того, аби на тимчасово окуповану територію доставити життєво необхідні ліки. Йдеться про медикаменти, які до війни пацієнти отримували безкоштовно за державною програмою. Тобто ліки вже є, їх закупили за тендерною процедурою, й мене цікавить лише, як їх збираються доставити до людей, які зараз в окупації. Але відповіді на це питання я так і не отримала.

Ольга: Кілька тижнів тому в нас виникла цікава ситуація. Ми просили коментар в голови області. Звернулися в ОВА, коментар нам дали, проте попросили не підписувати його іменем голови, а підписати «джерелом в ОВА». Не зрозуміла для мене політика, проте впродовж тижня всі локальні медіа цитували керівника області як джерело з ОВА.

Лише зараз, на третій місяць війни, місцеві посадовці почали давати оперативні коментарі щодо ворожих ракетних ударів по місту. Тобто всі чують вибухи, бачать дим та інші наслідки, а офіційних коментарів із цього приводу немає.

— Чи траплялися випадки, коли влада в ручному режимі намагалася регулювати, про що ви пишете? Чи не просили, наприклад, видаляти якісь новини або не торкатися якихось тем?

Ольга: Я такого не пам’ятаю. Але буває, що на офіційних сторінках органів влади з’являються дописи про поточну ситуацію в місті. Ми беремо це для новини, посилаємося на дані з допису. Пізніше пост можуть тихенько відредагувати й потім писати з проханням виправити дані. Але буває, що виправляти пізно. Коли, наприклад, ти вже винесла щось у заголовок. Ось таке трапляється, але я думаю, що це через незнання й нерозуміння, що так робити не можна.

— Чи робите зараз фоторепортажі? Яка взагалі ситуація з фотографуванням у Запоріжжі? Чи можете робити фото в місті, чи є обмеження?

Катерина: Перші два тижні після 24 лютого я нічого не фотографувала. Потім ми почали робити матеріали про волонтерів, їхній рух. Перші воєнні фоторепортажі стосувалися саме їхньої роботи. Потім ми почали зустрічати евакуаційні колони і їздити у супроводі військових на зйомки в громади, де тривали обстріли. Також їздили з рятувальниками на розмінування поля.

Але жодного фоторепортажу про місто за три місяці війни у нас не було. Я хотіла пофотографувати, як змінилося місто. Але оскільки не знаю нюансів, що зараз можна показувати, а що — ні, відкинула ідею й не фотографую місто взагалі. Натомість якщо вдається виїхати у громади, розташовані на лінії розмежування, робимо репортажі, як там люди живуть.

Місця, куди влучають російські ракети, ми знімаємо також не всі. Якщо ракета влучає в інфраструктурний об’єкт, — не фотографуємо. Проте знімали наслідки ракетних ударів у приватному секторі. Там росіяни пошкодили житлові будинки.

Ольга: На початку війни наша фотокореспондентка була на локації, куди влучила ракета. Тоді ми не знали, чи можна фотографувати наслідки й публікувати світлини. Порадившись, ми вирішили нічого не знімати й не хайпувати  на цьому. Аби не підіграти ворогу, ми стараємося не знімати нічого, що може бути використано проти нашої країни.

Катерина: Зараз я шкодую, що не зробила світлин. Можна було зняти для архіву, але не публікувати. Щоби потім мати докази того, що пошкодження були.

— Чи були хакерські атаки на ваш сайт за період війни? Або, можливо, були спроби зламати особисті сторінки журналістів у соцмережах?

Ольга: Була DDoS-атака ще в березні, досить потужна. Але не лише на наш сайт, а на всю нашу мережу. Оскільки тоді ми поставили блок від атак, люди, які були за кордоном, не могли зайти до нас на сайт. Щоби відкрити його, потрібно було вмикати платний VPN. Такий режим тривав десь тиждень. Наші колеги з інших місцевих видань розповідали про потужніші атаки, — їм виставляли на головні сторінки сайтів російські триколори. В нас, на щастя, такого не було. Особисті сторінки наших журналістів також не зламували.

— Чи складно зараз діставати інформацію про те, що коїться на тимчасово окупованій території Запорізької області?

Ольга: По-різному. Вже всі місцеві чиновники освоїли соцмережі й комунікують із медіа та людьми там. Першим вести прямі ефіри про ситуацію в окупованому місті почав мер Мелітополя, потім долучилися мери Енергодара та Бердянська. Також у перші тижні окупації працювали деякі локальні сайти. Зараз чимало представників влади окупованих міст перебралися в Запоріжжя, тому зв’язуємося з ними телефоном, намагаємося брати коментарі.

— Як висвітлюєте випадки колабораціонізму, які трапляються зараз на Запоріжжі?

Ольга: Пишемо, як є. Якщо став, наприклад, колишній депутат Енергодарської міської ради так званим «головою Народної ради», то так і пишемо, що такий-то проголосив себе мером.

Ельміра: Ми просимо підтвердження з ОВА, чи так це. Питаємо, чи можуть вони дати якийсь коментар щодо такого «призначення», і публікуємо. Деякі колаборанти й самі не соромляться записувати звернення, в яких вказують, що вони «очолили».

Ольга: Також ми телефонуємо в прокуратуру, питаємо, чи вже відкрите провадження щодо цих людей. Якщо воно є, пишемо про це. Називаємо речі своїми іменами, щоб люди знали, хто ці колаборанти. Не скажу, що таких людей дуже багато, але вони є. Кілька з них є чинними депутатами обласної ради. Тобто вони залишаються чинними попри те, що співпрацюють із росіянами. Не зрозуміло, чому так.

— Вам окупанти не пропонували перейти на їхній бік? І чи відомо вам про випадки співпраці місцевих журналістів з окупантами?

Ольга: Ні, нам не пропонували. Ми знаємо, що були випадки, коли наших колег із Мелітополя окупанти запрошували на «співбесіди», кілька годин вони там просиділи, їм пропонували співпрацювати, але ніхто не погодився. Про спроби «співпраці» розповідали й бердянські колеги. Але про випадки, коли журналісти погоджувалися, ми не знаємо. Сподіваюся, що такого не буде.

— Люди, які перебувають на окупованих територіях, готові розповідати про їхнє життя в умовах війни? Чи записуєте їхні історії?

Ольга: Коли приїжджають евакуаційні колони, ми спілкуємося з людьми й просимо їх розповісти свої історії. Ми не вказуємо їхніх прізвищ задля безпеки. Але тексти про життя людей в окупації стають дуже популярними, адже зараз всім цікаво, що відбувається на окупованих територіях.

Андрій: Записати історії тих людей, які в окупації саме зараз, складніше. З такими людьми важко зв’язатися. Також є моральна дилема. Ми ніколи не знаємо, чи не прийдуть завтра окупанти в дім до людей, історії яких ми сьогодні розкажемо.

Ольга: Так, розповідати історії про життя в окупації можливо, коли люди вже евакуювалися.

— Як вам здається, чи вичерпно медіа висвітлюють ситуацію, яка відбувається в Запоріжжі та області? Що, на вашу думку, потрібно було би підсвітити більше, на чому закцентувати?

Ельміра: Немає інформації, як жити людям на окупованих територіях. Наприклад, людина медик, працює в комунальному закладі в місті, яке окупували росіяни. Її прямий обов’язок — допомагати людям. Уявімо, що керівником медзакладу призначають колаборанта. Що робити медикам? Як діяти в цих умовах? Якщо людина далі працюватиме й лікуватиме хворих, чи не визнають її колаборантом після того, як це місто звільнять? Те ж саме стосується підприємців, комунальників. Багато людей зараз живуть на окупованих територіях, і немає чітких інструкцій, як їм виконувати роботу й убезпечити себе, аби в майбутньому їх не звинуватили в колабораціонізмі.

Ольга: В перші тижні окупації люди, які живуть в окупованих містах, запитували в коментарях під дописами мерів, як їм жити в таких умовах: як зняти гроші, як продукти купити. Але інструкцій, як виживати в окупації, немає. Про це мало говорять.

— Як щодо емоційного стану? Чи не хочеться виїхати, щоби почуватися в більшій безпеці?

Ольга: Виїжджати не хочеться. Тут усе рідне, треба залишатися і працювати. В мене був такий період, коли накривало емоційно, я переживала через безпеку дитини, але виїхати не наважилася.

Катерина: Ми всією редакцією обговорювали питання переїзду й разом вирішили, що ми тут залишимось. Якщо я поїду, що я буду там знімати? Я фотографка, в мене є чітка прив’язка до території. Якщо сайт запорізький, то мають бути локальні фоторепортажі. Мені простіше триматися, записуючи страшні історії людей, тому що мене від їхніх емоцій завжди закриває камера. Крім цього, я вісім років знімаю похорони наших бійців, тому вже пройшла той етап, коли було дуже важко емоційно справлятися з такою роботою.

Андрій: На початку я, як і інші, думав, що робити, чи варто виїжджати. Переживав, чи потрапимо ми в окупацію, чи ні. Після того, як лінія фронту стабілізувалася, заспокоїлися й емоції. Більше того, це трохи цинічно звучить, але ракетних ударів по Львову за три місяці війни було більше, ніж по Запоріжжю. Тобто ми зараз не можемо знати, в якому місті безпечніше.

Ельміра: Мені перший місяць було важко. Я думала про безпеку своїх близьких, дуже переживала. Зараз я розумію, що перебуваю на своєму місці. Я працюю, стараюся бути корисною, і мені здається, ми з колегами потрібні тут і зараз.