Радіоведучий Тудор Кілару про роботу фіксера в Україні: «Деякі медійники з інших країн не розуміють, що це справжня війна й тут небезпечно»

Радіоведучий Тудор Кілару про роботу фіксера в Україні: «Деякі медійники з інших країн не розуміють, що це справжня війна й тут небезпечно»

26 Березня 2022
4415

Радіоведучий Тудор Кілару про роботу фіксера в Україні: «Деякі медійники з інших країн не розуміють, що це справжня війна й тут небезпечно»

4415
Як це — бути фіксером для іноземних журналістів, які висвітлюють події російсько-української війни, та як фото із Марадоною та Мессі допомагають у комунікації з представниками тероборони.
Радіоведучий Тудор Кілару про роботу фіксера в Україні: «Деякі медійники з інших країн не розуміють, що це справжня війна й тут небезпечно»
Радіоведучий Тудор Кілару про роботу фіксера в Україні: «Деякі медійники з інших країн не розуміють, що це справжня війна й тут небезпечно»

Тудор Кілару — радіоведучий та диджей із Ужгорода. З початку повномасштабного вторгнення Росії він опанував іще одну професію: вирішив стати фіксером. Першими клієнтами Тудора стали аргентинські й чилійські журналісти із телеканалів Telefe та Chile Vision. З ними він об’їхав дві області України й допомагав медійникам записувати історії українців, які тікають від війни та беруть у руки зброю, щоб захищати своє життя та протистояти ворогу. «Детектор медіа» поспілкувався з Тудором про його досвід роботи фіксером і чому людина цієї професії — це містер Вульф із «Кримінального чтива»; як українці в умовах війни реагують на іноземних журналістів; про відповідальність за медійників, яких доводиться супроводжувати, та чому фіксерство — хороший спосіб допомогти Україні в її боротьбі.

— Тудоре, ви працювали фіксером для журналістів з Аргентини та Чилі. Це був ваш перший досвід у такій ролі. Чи одразу було розуміння, хто такий фіксер і що входить у його обов’язки?

— Спершу мені написала нідерландська журналістка, яка їхала сюди, що їй потрібен фіксер. Я не до кінця розумів, що це означає. В голові переклав собі це як «рішала». Тобто людина, яка вирішує багато питань. Такий собі містер Вульф із «Кримінального чтива». Я собі уявляв, що це людина, яка знаходить контакти потрібних експертів і має машину. Тут, на місці, робота фіксера включає розуміння іноземних журналістів. Тобто фіксер — це той, хто може перекладати з англійської, керувати автомобілем, шукати житло для команди медійників, якщо це потрібно.

— Телекомпанії, з якими я працював, мене порадили мої знайомі. Мені зателефонували й пояснили, що саме мені доведеться робити щодня, перевірили мої знання англійської. Крім представників аргентинського Telefe, зі мною були й чилійські журналісти з телеканалу Chile Vision. Ще перед приїздом продюсери питали в мене порад, куди поїхати, що подивитися, запитували, де в нас кордони. Вони з Аргентини відстежували, які в нас пункти пропуску популярні, які не дуже, яка зараз на них ситуація. Спершу ми з журналістами досліджували ситуацію на Закарпатті, а потім поїхали у Львів та область.

— Як була організована робота й чи почувалися ви в безпеці?

— Кожна ситуація в роботі фіксера з кожним іноземним медіа — унікальна. Я працював із великою компанією, і, відповідно, кожен крок ретельно проговорювався з менеджментом телеканалу. Про нашу безпеку добре дбали: всі журналісти, оператори і я мали шоломи та бронежилети. Також нас супроводжував охоронець, який має дозвіл на зброю та військовий досвід. Він координував усі виходи в ефір у нічний час у Львові. Казав, де й коли можна проводити включення, чи це безпечно.

— У журналістів з Аргентини та Чилі була проукраїнська позиція? Чи розуміли вони, хто є хто в цій війні?

— Перед кожним інтерв’ю, не важливо — з українцями або іноземцями, цивільними чи військовими, — журналісти наголошували, що вони на боці України. Вони казали, що підтримують українців та Україну й хочуть продемонструвати, що тут люди чинять опір. Казали, що їм важливо, щоби в Аргентині люди зрозуміли, що є біле, а що — чорне. Запевняли, що проти Путіна.

— Чи були якісь відмінності в роботі аргентинських та чилійських журналістів?

—  Була різниця в тому, що демонструвало аргентинське та чилійське телебачення. Журналіст із Чилі — новинар. Він акцентував на інформації: намагався подавати в ефір сухі та виважені факти, завжди ретельно перевіряв джерела інформації, дотримувався балансу думок. Аргентинці натомість старалися подавати не суху інформацію, а розповідати глядачам історії людей, які переживають війну. Їм важливо було показати образ людини, яка тікає від війни, чи жінки, яка в 65 років купує зброю, щоб мати змогу захиститися від ворога. Коли ми були у стрілецькому клубі у Львові, вони записували історію п’ятнадцятирічної дівчинки, яка бере в руки рушницю і вчиться стріляти. Для них це шок-контент. Вони завжди запитували людей, ким вони є в цивільному житті, й наголошували в сюжетах, що в руки бере зброю не лише армія, а прості цивільні люди, щоби захиститися.

— Журналісти включалися у прямий ефір тричі на день. Бути фіксером для телевізійників і газетярів — різні історії. Телевізійникам потрібна картинка, тому ми її шукали, їздили на вокзали, де велике скупчення людей, знімали якийсь екшен. Тому після Львова чилійське телебачення, яке хотіло показати війну, поїхало далі — у Вінницю та Житомир.

— Ви працювали в містах, де наразі спокійно. Чи готові ви їхати далі? У міста, де зараз тривають бої.

— Саме на передову я поки що не маю бажання їхати. Я переконаний, що туди мають їхати підготовані люди, які розуміють, як працювати в таких умовах, мають досвід, спорядження, оцінюють усі ризики, мають фізичну підготовку. Треба розуміти, що коли ти їдеш у гарячу точку, ти якоюсь мірою береш на себе відповідальність за тих журналістів, яких супроводжуєш. Але й медіа по-різному ставляться до безпекових аспектів. Нам треба розуміти, що в якийсь момент ми можемо стати мішенями, які рухаються, адже, як показує досвід, вороги цілеспрямовано стріляють по пресі. Тобто напис «преса» на жилеті може не врятувати, а навпаки — спровокувати. Але тут, у тилу, теж є чимало запитів на роботу фіксера. Хоча місцевих, які хочуть їхати в «гарячі точки», теж багато. Для когось це заробіток, для когось — виклик чи місія.

— А для вас?

— Мені здається, що для багатьох чоловіків призовного віку, які перебувають у тилу, це можливість бути корисними в ті моменти, коли, наприклад, у тероборону вже не беруть. Коли ти хочеш якось допомогти країні. Знаєш іноземну, маєш медійні навички й можеш бути корисним журналістам, які прагнуть продемонструвати їхнім глядачам, як усе є насправді. У такому разі фіксерство — хороший варіант. Тому ця робота популярна. Зокрема, у Львові. Туди приїжджає багато медійників, це місто стає для них відправною точкою, щоби поїхати далі, в ті міста й селища, де зараз тривають запеклі бої. Періодично мені телефонують журналісти із проханнями поїхати в Київ, Одесу, Харків, Дніпро. Але я готовий погодитися лише тоді, коли мені гарантуватимуть певний рівень безпеки. Той, який був під час роботи з аргентинцями. Тобто мені важливо, щоб мені надавали шолом, бронежилет, охорону.

— Хоча, спілкуючись з іншими фіксерами, я зрозумів, що деякі іноземні журналісти не розуміють, що ця війна справжня. Вони думають, що це прогулянка. Навіть після того, як бачать, що серед іноземних журналістів уже є жертви. Деякі люди чомусь думають, що це буде безпечно, що можна поїхати на передову та знімати все, що вони бачать. Це ж не так. Навіть у Львові, де немає боїв, я наголошував: якщо військові сказали не знімати їх, не робіть цього.

— Надати вам засоби захисту було вашою вимогою? Чи вам надали бронежилет та інше за замовчуванням?

— Захист мені дали відразу. Сказали: в нас є для тебе. Проте на Закарпатті й у Львові нам, на щастя, не доводилося його надівати. Не було сенсу. У бронежилетах ми лише привертали б зайву увагу. Але це велике медіа. Для нього безпекові моменти мають велике значення. Мені телефонували з менших медіа із проханнями їхати в Київ, але без шоломів та бронежилетів. Я відмовився.

— То як, очікування, що фіксер — це людина, яка вирішує всі питання, справдилося?

— Пам’ятаю, як журналісти жартували й казали, що «you are a guy who knows a guy». Тобто хлопець, який знає хлопця. Як правило, я писав у якісь чати, шукав контакти потрібних нам людей через знайомих. Я добре знаю цю місцевість, знаю локації, які можуть бути цікаві для іноземних журналістів. Ще доводилося домовлятися з людьми, пояснювати, перекладати. Казати, що це дружній до нас народ, телебачення, погляд. Пояснювати, що вони хочуть продемонструвати. Це завжди потрібно було проговорювати українською, бо не всі українці володіють англійською. Тому в першу чергу робота фіксера для мене — це робота перекладача. І водія, звісно.

— Як іноземних журналістів сприймають люди — цивільні й військові? Чи не бувало, що люди сприймали вас із підозрою?

— У Великому Березному, коли ми вирішили відзняти невеликий сюжет, як їдемо до Львова із Закарпаття, і знімали кадри на залізничній колії, місцеві викликали поліцію. Люди подумали, що ми диверсанти, які знімають на відео об’єкти стратегічної інфраструктури. Правоохоронці приїхали, відвезли нас у відділок. Я пояснював, що це журналісти з Аргентини, ми показували всі документи. Пам’ятаю, як очільник тероборони, коли почув, що вони з Аргентини, заговорив про Дієго Марадону і Ліонеля Мессі. Хлопці розповіли, що знайомі з ними, та показали фото з футболістами. Після цього нам повірили й відпустили. Журналісти з цього довго сміялися й на кожному блокпості згадували цю історію, мовляв, давайте й цим військовим покажемо фото.

— Насправді потім я зрозумів, що ми могли уникнути цієї ситуації, якби я одразу підійшов до людей, поговорив із ними. Справа в тому, що наша підготовка була хаотичною, але вже на наступний день ми наділи жилети з написом «преса», щоб люди розуміли одразу, хто ми. Якщо у Львові, де багато іноземних журналістів, у людей майже не виникає питань через зустріч із ними, в маленьких містах чи селах люди лякаються.

— Чи складно було отримати акредитацію для роботи? Як тривав цей процес?

— Ми отримували акредитацію в областях, де перебували, від обласних військових адміністрацій. Це краще робити заздалегідь, коли ви плануєте поїздку, щоб уникнути питань на блокпостах. Акредитуватися досить просто: це можна зробити через телеграм-бот. Коли ви туди написали, вам приходить анкета, її потрібно заповнити, а потім — отримати документ в ОВА.

Що порадите медійникам, які думають про роботу фіксера? Із вашого досвіду, про що варто подбати перед тим, як приймати пропозицію?

— Одразу варто обговорити, які у вас будуть зобов’язання. Тобто не кількість годин, які вам доведеться пропрацювати, а які завдання вам щоденно треба буде робити: чи потрібно знаходити людей для інтерв’ю; чи потрібно буде знаходити житло. Далі треба проговорити ризики: чи ви будете їхати в гарячу точку, чи матимете захисне спорядження. Від цього залежить не тільки ваше бажання їхати, але й ціна послуг. Все це потрібно обговорити до того, як погодитися на роботу.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4415
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду