«Сенсорний голод мучить людей не менш сильно, ніж голод фізичний». Ганна Шерман про культуру та культурні проєкти під час війни

«Сенсорний голод мучить людей не менш сильно, ніж голод фізичний». Ганна Шерман про культуру та культурні проєкти під час війни

25 Квітня 2022
2166
25 Квітня 2022
11:55

«Сенсорний голод мучить людей не менш сильно, ніж голод фізичний». Ганна Шерман про культуру та культурні проєкти під час війни

2166
Видавчиня журналу «Антиквар» про нові видання «KinoКоло» і «Український театр», життя діячів культури під час війни та неминучість повернення до звичного життя.
«Сенсорний голод мучить людей не менш сильно, ніж голод фізичний». Ганна Шерман про культуру та культурні проєкти під час війни
«Сенсорний голод мучить людей не менш сильно, ніж голод фізичний». Ганна Шерман про культуру та культурні проєкти під час війни

Видавничий дім «Антиквар» цього року фактично став медіахолдингом та запускає два нових видання — «KinoКоло» та «Український театр». І хоча з початком великої війни друковані видання в Україні спіткали великі проблеми (та й до того було не все гаразд), мистецькі журнали не відмовляються від планів виходити на папері. І водночас шукають нових форматів, щоб охопити більшу аудиторію.

«Детектор медіа» поговорив із театрознавицею, журналісткою, директоркою видавничого дому Ганною Шерман про видання, як війна змінює життя, плани та культуру, а також про її новий проєкт — розмови з культурними діячами «Час і натхнення».

— В кінці минулого року ви повідомили, що відновлюєте видання «Український театр», і вихід першого числа планувався в березні. Війна скасувала ці плани?

— Так, випуск першого числа журналу призупинений. Але ми не припинили роботу над ним, зараз корегуємо його план відповідно до радикальної зміни контексту нашого існування. В нас також відбулися зміни в команді. Головною редакторкою видання «Український театр» стала театрознавиця Ірина Чужинова. І зараз ми шукаємо фінансування. В нас є певні напрацювання, є перемовини з українськими театрами, міжнародними інституціями, керівниками бізнес-структур, які зацікавлені в партнерстві. Також ми розробляємо сайт, хоча зараз складно оцінити реальні терміни його запуску. Працюємо із фейсбук-сторінкою, куди викладаємо ексклюзивні матеріали.

— Ще одна новина — відновлення журналу «KinoКоло», який також буде входити у ваш медіахолдинг. Серед співзасновників видання свого часу був Олександр Роднянський. Він планує брати участь у роботі відновленого відання?

— Ми спілкувалися ще перед початком війни, і в цій переписці Олександр Юхимович висловив підтримку наших намірів поновити видання. Але ми не обговорювали його конкретну участь у цьому проєкті, крім того, що він залишається у співзасновниках.

— А у кого зараз права на видання?

— У реєстрі ЗМІ є свідоцтво про реєстрацію цього видання, воно дійсне ще з 2008 року. В цих документах усі права на часопис належать Володимиру Войтенку, який є і головним редактором. І саме з ним видавничий дім «Антиквар» буде укладати договір про передання права на вихід «KinoКола» друком.

— Як ви плануєте фінансувати видання?

— До початку війни ми розраховували, що українська кіновиробнича галузь достатньо розвинута за кількістю гравців — продакшенів, прокатників — і зможе шляхом рекламних комунікацій, піар-комунікацій, спонсорських внесків утримувати профільне видання. Сьогодні ми всі опинились у новій реальності. В ній є відчутний загальносвітовий запит на український культурний контент. Україна як країна, як бренд, стала видимою для всього світу, і очевидно, що світ має дізнатися про нас як виробника культурного контенту, як країну, яка має свій досвід, свою історію, своє культурологічні надбання, свою спільноту мистецьких фахівців. Всі видання видавничого дому «Антиквар», які ми продукуємо і плануємо продукувати, орієнтовані на професійну аудиторію. І власне мобілізацію цієї аудиторії та її включеність у світовий культурологічний контекст ми ставимо собі за мету.

— Чи плануєте ви здобувати підтримку міжнародних / європейських організацій?

— Так, цими днями ми подаємо заявки до міжнародних інституцій, які запровадили спеціальні програми для підтримки культурної галузі України. Шукатимемо й інші варіанти підтримки.

— Чи матимуть видання англомовні версії?

— Видання буде виходити на папері українською мовою з англомовним коротким підсумком текстів. Повноцінний англомовний варіант буде цифровим.

— Чому ви відновлюєте саме друковані версії видання? Сайти потребують менших витрат і швидше реагують на зміну контексту.

— Це паралельні історії. Звісно, сайт кожного з видань має функціонувати в оперативному актуальному форматі. Реальний продукт видання — це не той паперовий наклад, який ми отримуємо. Продуктом є високотехнологічний контент. Друковане видання — це інструмент упорядкування, організації контенту. Сама необхідність підготувати випуск періодичного видання до друку і є тим інструментом, який обумовлює змістовний фокус, концептуальну визначеність, стилістичну вишуканість контенту як продукту. Назвімо це моїм переконанням, навіть упередженням як видавчині й фанатки друкованих ЗМІ.

— Останні вісім років на кіно держава виділяла доволі багато грошей, кіновиробництво вважалося однією з привабливих галузей для інвестицій. Чи намагалися ви отримати на «Кіноколо» підтримку держави?

— Звичайно, ми думали про це. І сподівання на таку підтримку є, але я на неї не розраховую. Так сталося в моїй професійній кар’єрі — і як видавчині, і як медіаменеджерки, і як журналістки, — що особливої підтримки з боку держави я не отримувала. Був позитивний досвід із двома проєктами, які одержували фінансування від Українського культурного фонду. Я вважаю, що рішення УКФ передати весь бюджет на підтримку армії було непродуманим. Імпульсивним, щирим, патріотичним, але непродуманим. Легковажним і передчасним.

— Багато хто скаже приблизно те, що оголошують пасажирам у літаках: спочатку вдягніть маску на себе, потім на дитину. Спочатку виживання держави, потім виживання її культури.

— Я розумію, що військова допомога передусім, що підтримка армії — це те, чим ми зараз живемо. Що головне для нас сьогодні — це можливість вижити фізично. А потім ті, хто виживуть, створять нову культуру. Але попри це я вважаю: якщо держава в цей скрутний час спромоглася виділити 500 мільйонів саме УКФ, то ця підтримка мала б бути цільовою. Звичайно, УКФ не мав оголошувати конкурс проєктів, але передбачити програму інституційної підтримки, перш за все, для недержавних інституцій, які своїми довоєнними, вже втіленими проєктами довели свою спроможність, фонд мав. Розподілити ці гроші просто як гуманітарну допомогу тим живим людям, які стоять за цими проєктами. Тим людям, які на сьогодні на інші форми фінансової підтримки державної не можуть розраховувати.

От, наприклад, у журналі «Антиквар» є співробітники, за яких сплачували податки, і вони мали змогу один раз одержати єпідтримку. Але є фрилансери, які співпрацюють із нами майже 15 років, які зараз залишилися без підтримки з боку держави. Вони не мали інших джерел доходу — і тепер, наприклад, я втратила можливість їх підтримувати.

Крім того, що я директорка видавничого дому «Антиквар», я ще викладачка кафедри театрознавства в університеті імені Карпенка-Карого, де маю чверть ставки. Це 3 800 гривень. Як співробітниця державної бюджетної організації, я не маю можливості отримати 6,5 тисяч гривень єпідтримки від держави. Але я стабільно одержую зарплатню від університету й ділюся нею з нашою смм-менеджеркою, яка підтримує існування наших сторінок у соцмережах і сайта.

«Антиквар» №1 2022 року. Вийшов друком 23 лютого, відправився до передплатників 11 квітня

— Під час війни ви запустили ще один проєкт — «Час і натхнення» з розмовами про культуру та її майбутнє з митцями, фахівцями в різних галузях. Чому ви вирішили почати такий проєкт зараз, коли більшість людей опікується власною безпекою та безпекою близьких?

— Я розумію, що всі ці проєкти — не шматок хліба, що культура не є предметом першої необхідності. Але ми постійно чуємо про гуманітарну катастрофу — і окрім того, що є загроза фізичному існуванню людей, є ще й інша складова. Будьмо чесними: нам теж потрібні гроші, ми теж маємо право залишитися живими, залишитися в професії, і в нас є потреби не тільки у шматку хліба, воді, бомбосховищі. Ми — люди з певними інтелектуальними, духовими, прости господи, запитами. Ми ж не просто так обрали цей шлях у житті, і якщо ми раптом якимсь дивом не загинули, то хочемо далі працювати. От хочемо, б****, і все.

З іншого боку, це війна на знищення. Формально з боку Росії вона загарбницька — війна за території. Але ми всі чули промову Путіна, всі ми тим чи іншим чином в курсі тих контекстів, які транслює російська пропаганда. І розуміємо екзистенційний вимір цієї війни. Це війна за культурно-історичні сенси. Це війна за наративи, продукуванням яких, власне, всі ми як культурні інституції займалися, які ми захищали всі роки свого існування, незважаючи на те, чи підтримувала нас держава — ми захищали й захищаємо державність! І всупереч тому, що держава підтримувала анахронічні форми закладів культури і не підтримувала тих, хто шукав сьогоднішні формати, сьогоднішні інтонації, комунікації з душами та розумом людей. Ось таке у нас державницьке мислення. Але як зараз ми бачимо самоорганізацію суспільства, яке на рівні волонтерських структур забезпечує в екстремальних умовах фізичне існування армії й тилу, так саме й у культурологічному полі недержавні структури роками забезпечували усвідомлення себе нацією, народом, який здатен встати і захистити своє право на існування, свої наративи і сенси. І зрештою це спрацювало.

— Що, на вашу думку, важливіше в цих розмовах — їхні свідчення, фіксація моменту, коли людина розповідає про свої відчуття, як вона пережили початок війни, як живе зараз, — чи їхні рефлексії про майбутнє нашого суспільства і культури?

— Цьому проєкту трошки більше місяця. Перші діалоги датовані 13 березня, і за цей час інтонації і зміст розмов радикально змінилися. В перших діалогах людям було дуже важливо розповісти, що саме з ними відбувалося, як вони емоційно й навіть у побутовому сенсі переживали першу звістку про війну, перші вибухи, евакуацію. Але згодом, за півтора місяця, ці розмови перетворилися на фахові дискусії. Герої не те що готові віддати свій потенціал країні — він і належить їй. І вони навіть не відчувають образи за те, що вони не затребувані сьогодні; вони готові бути корисними в час, коли країні потрібен духовний фундамент, який Україна фактично зараз захищає. І зараз весь світ готовий побачити і почути їх.

— Ваші розмови — це щось на кшталт терапії?

Так, терапевтична складова була моєю першою мотивацією, коли виникла ця ідея: просто розмовляти під запис із друзями, колегами, дати їм змогу висловитися, виговоритися. Це залишається головною ідеєю проєкту. Просто тепер емоційні моменти частіше поступаються аналітиці й рефлексіям, тому що мої співрозмовники — люди, які весь час думають. На жаль, сьогоднішнє інформаційне поле не потребує таких непростих спостережень, рефлексій, думок. Насправді медійний мейнстрим завжди їх ігнорував, але сьогодні це найгостріше відчувається. Просто до 24 лютого всі ці наші мислителі, митці були залучені до своїх каналів комунікацій із суспільством і спільнотами. Тепер весь сталий соціум зазнав руйнування; не лише фізична інфраструктура — дороги, електромережі, комунікації — а й соціальна, метафізична комунікаційна мережа. Люди не можуть зустрічатися, зруйновані процеси взаємопідтримки, з роботою у всіх все посипалося. Цей сенсорний голод мучить людей не менш сильно, ніж голод фізичний.

— Звучить це страшно, але чи може війна стати можливістю представити, як ви кажете, бренд «Україна» і бути почутими, ідентифікованими світом?

— Я вважаю, що це — наша можливість. Я вважаю, що насправді ми завжди знали ціну. Ми завжди знали, що ціна за входження у простір великих націй — висока. Просто на сьогодні історія й час не залишили нам вибору: ми вимушені трансформуватися. У нас був час, коли ми могли свідомо від чогось відмовитися, перезавантажити систему, зруйнувати залишки совкових упереджень, зруйнувати своєю рукою залишки русифікації, відмовитися від російської мови для видань. Але ми робили це занадто повільно. Наприклад, наше видання довго виходило російською мовою, бо ми розраховували в тому числі й на рекламодавців із Росії, на авторів із Росії, на російськомовних зарубіжних читачів. Але після 2014 року це стало неможливо, і ми свідомо перейшли на українську — й виявилося, що це не завдало нам фінансових втрат. Фінансових втрат нам завдають локдауни і бойові дії, але це форсмажорні обставини.

Тепер інші обставини. Зараз ми проходимо квантовий стрибок, усе відбувається надприродно швидко, з величезним перенавантаженням, із величезними втратами, але процес дуже інтенсивний. Ми вже маємо тектонічні зсуви, які бачимо і в свідомості людей, і у практиці театру. Наприклад, театр російської драми Лесі Українки тепер уже просто театр імені Лесі Українки. І це перший театр, який відновив вистави під час війни: на «Актрисі завжди 18» був повний зал, і люди під час вистави спустилися в метро через повітряну тривогу, сорок хвилин чекали і всі повернулися, аби додивитися. Культурна спільнота, яка дуже дражлива до всіх цих тем, наполягає, що зараз, «за законами воєнного часу», потрібно все змінити. І тому Ларисі Кадочніковій одразу ж почали дорікати в коментарях на сторінці театру, що вистава російською мовою.

— А ви самі не вважаєте, що потрібно відмовитися в театрі від російської мови?

— Я не знаю. В мене немає відповіді на це питання. Думаю, що потрібно, але не думаю, що саме зараз потрібно майже вісімдесятип’ятирічну акторку позбавити можливості виходити на сцену. Ці всі наші суперечності, ці всі вибори, перед якими поставлені живі люди, — це і є наша гуманітарна катастрофа внаслідок війни. Це болісні питання, які постали всі одночасно, які вимагають термінових відповідей, і коли кожен, хто є учасником і спостерігачем цих подій, не хоче чути відповідей інших, ніж ті, з якими він особисто згоден.

— Це логіка війни — вона чорно-біла. Зараз не до нюансів. Певно, багато хто так вважає.

Так. І люди змінюються, і їхні відповіді на ці питання також будуть змінюватися: ми вже бачимо, як м’ясорубка війни перекручує наше життя, яке було досить стабільним, збалансованим, попри всі суперечності, які працювали і проти нас самих.

— Ви думаєте, можливе повернення до цього балансу суперечностей, до минулого життя?

Сподіваюся, що ні. Але ми повернемося. Живі люди мають жити. Ми вже повертаємося, це видно з дискусій у соцмережах. Фактично вже немає жодної теми, жодної персони, яка б не викликала критики, причому жорсткої, жорстокої, беззастережної.

— Хоча більшість медійної спільноти, здається, вважає, що під час війни треба стриматися та не критикувати владу, наприклад.

Так. Не можна критикувати військове керівництво України, не можна політичне, не можна критикувати об’єднаний телемарафон… Насправді я не знаю, як правильно. Думаю, що певні обмеження накладаються самим юридичним статусом воєнного стану, який для того й запроваджений. Але є щось, що критикувати потрібно і зараз. Критика сама по собі не є чимось образливим: це аналітика і трактування результатів аналізу. Критикують заради осмислення, а не для того, щоб облаяти.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2166
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду