— Я прокинувся о п’ятій ранку від перших вибухів, — згадує Ярослав Підгора-Гвяздовський свій ранок 24 лютого. — О шостій отримав завдання прибути до пункту постійної дислокації 112-ї бригади територіальної оборони, з якою уклав контракт іще три роки тому. О пів на дев’яту був на місці.

У команди та читачів «Детектора медіа» Ярослав асоціюється радше з кіно, ніж із війною. Він багато років пише про сучасний український і світовий кінематограф, зокрема написав понад двісті матеріалів для «Детектора медіа». З 2014 року був пресаташе Державного агентства України з питань кіно, а пізніше входив до складу Експертної комісії.

Нещодавно Ярослав сам написав сценарій фільму. Він називається «Ключі від пекла і від раю». Цей проєкт виграв конкурс Українського культурного фонду в категорії «Розвиток кінопроєкту» та отримав понад 400 тисяч гривень державної підтримки. Зараз проєкт на паузі, а автор виношує задум наступного фільму, ідея якого з’явилася під враженням від російського обстрілу. У перший день великої війни кінокритик пішов захищати Україну зі зброєю в руках, а згодом став пресофіцером однієї з бригад української армії.

Рішення піти в тероборону не було для Ярослава спонтанним — він готувався сім років.

— Ще 2015 року я пішов до Центру тактичної підготовки «Білий вовк», де чотири роки засвоював усе, що стосується ведення бою, штурму й розвідки. Під нас зробили окрему роту контрдиверсійної боротьби в новій 112-й бригаді територіальної оборони.

— До цієї зими тероборона була напівофіційною, щодо неї висловлювали різні думки…

— Раніше тероборона була такою собі цікавинкою, формацією без забезпечення і з погано виписаною юридичною і фактичною основою. Хоч нам видавали літню форму, на яку зараз усі чекають і не можуть дочекатися. І ми їздили на стрільби, про що зараз багато хто лише мріє. До січня 2022 року тероборона не була чимось серйозним, поки не з’явився закон, який регламентує її роботу, й не дозволили доукомплектацію переносними протитанковими ракетами. Тим часом чисельність тероборони сягнула ста десяти тисяч.

Звісно, цього всього замало. Структура досі не досить добре керована, компетентних людей обмаль, маса абсурду. Рятують ситуацію колишні військові з досвідом бойових дій на Донеччині й Луганщині, чимало яких є в нашому батальйоні «Білий вовк».

Тероборона — це чудова ідея. Але щоб вона стала ефективною на фронті, потрібен час. Нещодавно внесли зміни в закон «Про основи національного спротиву», й тепер бригади тероборони можуть виконувати завдання в районах ведення бойових дій. Втім, як правильно каже головний редактор «Цензора» Юрій Бутусов, добре було би передбачити ще й хоча б місяць підготовки для людей, які вступають до тероборони. Інакше на фронт потраплять солдати, які не розуміють, як використовувати зброю і вести бій. Це значить, що багато людей буде гинути.

— Що для вас стало найразючішим спогадом за перші місяці великої війни?

— Напевно, обстріл, під який ми потрапили на другому рубежі оборони Києва. Наш взвод обстрілювали двічі (я потрапив під обстріл лише раз), ми мали трьох поранених.

Хоч як це дивно, але це було трагікомічно, настільки дикими були обставини й такими гострими, неповторними відчуття, особливо коли вибухи наближались до мене з невблаганним і чітким ритмом — все ближче, ближче і ближче. Поки не зупинилися в п’ятдесяти метрах, перед тим знищивши дві машини.

Я вже пишу сценарій фільму про нашу війну, і про цей випадок, звісно, теж буду говорити.

— Під час війни до медіа є багато вимог і застережень — чого не можна й не слід показувати та розголошувати. За яким принципом у таких обставинах діє пресофіцер?

— За принципом «не зашкодь» — як лікар. Нещодавно, скориставшись стратегічними даними про наші позиції, необережно викладеними в інтернеті, росіяни завдали нам болючих ударів. І разом із тим, як журналіст, він має отримати важливу інформацію й донести її до суспільства. Але перед тим пропустити її крізь фільтр, аби виключити використання на шкоду українській армії. Наприклад, ми не повідомляємо точних даних про наші втрати — це заборонено згори. Я вважаю це правильним — аби не було шоку посеред і без того шокової картини руйнувань, убивств і ґвалтувань, які чинять росіяни в Україні.

Я точно знаю, що наші медіа потребують інформації з фронту, з перших рук. Натомість вони перепощують дописи із соцмереж, часом неперевірені. Крім того, є велика потреба в історіях із війни. Зараз навіть видання про моду і знаменитостей торкаються теми війни й людей, які захищають Україну — і це нормально. Потрібно розповідати історії невідомих, не зоряних воїнів, які знищують три танки трьома джавелінами, лікарів, які рятують щодня десятки життів. Або звичайного стрільця, який просто добре виконує свою роботу і вночі не заснув на варті, а побачив у тепловізор ворожих диверсантів.

— Які вимоги до пресофіцера?

— Треба знати предмет і загалом уміти писати. До того ж, пресофіцер несе відповідальність за життя, й часом глобальнішу, ніж хірург в операційній.

Сподіваюся, на цій посаді я зможу щось зробити — як не автоматом, то хоч пером. Бо соромно нічого не робити, перед дітьми соромно, перед друзями й Богом. І це не лірика. Я не міг піти на війну 2014 року — троє дітей були ще малі. Тому пішов, принаймні, вчитися воювати.

— Чи є на війні місце для кіно, літератури?

— Вже за місяць служби я почав допомагати організовувати кінопокази. Ми встигли подивитися кілька фільмів. Спершу я показав американський «Форпост» — безперечно, найкращий фільм про війну останніх років. Потім з’явилось бажання показати фільм про те, чого я вчився сам, — контрдиверсійну роботу, тому я показав хлопцям зі свого підрозділу фільм «Мосул» про спецпризначенців, які в Іраку борються з терористами «Ісламської держави». Потім можна було б і «Морпіхів» показати, адже ми не воювали, а лише чекали на війну, і цей фільм був би майже про нас… Але десь на шостій стрічці хтось сказав: «Давайте вже не про війну». І це зрозуміло: психологічний тиск, очікування виїзду на фронт, тривога за рідних. Хлопцям хотілося змінити тему. Я сконтактував із компанією «Артхаус трафік» і обрав данський «Ще по одній» — один із найкращих фільмів минулих років.

Про книжки я замислився лише за півтора місяця — раніше було зовсім не до них, та й пропали б вони в тих умовах, у яких ми жили. Хіба що електронні книжки б вижили. Згадав Тімоті Снайдера — він виявився дуже доречним. Але читати хотілося Тома Холланда, його «Домініон». Друга частина назви книжки звучить так: «історія однієї революційної ідеї, яка змінила західне уявлення про світ». Ця книжка про християнство, про ідею Христа. Щоб не здуріти після Бучі й Маріуполя, щоби гнів тебе не спопелив — а натомість спопелив твоїх ворогів — слід читати цю книжку.

— Заради чого ви готувались до війни всі ці сім років?

— Можна було б конкретизувати: «заради світлого майбутнього, заради України, дітей». Але, якщо чесно, я просто відчував: буде війна. Велика, нелогічна, жорстока. Я до неї готувався, бо треба було знати, як тримати автомат, як стріляти, як виживати й перемагати.

У грудні я дістав черевики, які мені видали три роки тому. Чомусь подумалось: «Треба розношувати» — бо вони були старі. А 23 лютого виправ тактичні футболки і термобілизну. Чому..? 24 лютого думав, що в перші години потраплю на фронт і в бій.

Усе це буде у сценарії. Просто ще немає фіналу.

Фото із фейсбук-сторінки Ярослава Підгори-Гвяздовського