Війна, яка триває вже восьмий рік, виростила або перетворила чимало українських журналістів на воєнних кореспондентів. Журналістам, а вслід за ними й суспільству, довелося опановувати нові терміни, почати (хоч на елементарному рівні) розбиратися в озброєнні та загальних правилах військової справи. Медійним та громадським організаціям — провести низку тренінгів із безпеки, медичної допомоги тощо. З 2014 року журналісти їздили до зони бойових дій, щоб показувати світові та українцям війну. Військові, своєю чергою, випрацьовували правила роботи з медійниками — акредитації, тренінги тощо. Та коли фронт простягнувся мало не половиною областей України, напрацьований досвід не вдалося швидко пристосувати до нових реалій.

Міністерство оборони України 3 березня 2022 року видало наказ, який регламентує роботу журналістів під час воєнного стану. Його розсилають журналістам разом з акредитацією й попереджають: порушите вимоги — заберемо прескарту. У наказі пояснили, як військові мають працювати з журналістами, чого журналісти не мають робити, чого не мають писати чи знімати. Детальніше, що конкретно й чому не можна показувати в медіа під час війни, читайте тут.

Однак цей документ не відповідає на багато запитань про дії журналістів під час війни. Хоча представники оборонного відомства регулярно дають поради та роз’яснення щодо різних аспектів роботи журналіста в небезпечних зонах та під час воєнного стану, вичерпної картини й досі немає.

«Детектор медіа» поспілкувався з журналістами Станіславом Юрченком, Тетяною Безрук та Станіславом Козлюком, які розповіли про різні ситуації, які виникали в них із військовими, правоохоронцями чи бійцями територіальної оборони, часом навіть цивільними. Журналісти й медіаекспертка Ірина Земляна поділилися рекомендаціями, як слід поводитись та як спілкуватися з військовими, як розв’язувати конфліктні ситуації, що варто мати при собі й без чого краще не діставати камеру. 

Говорити спокійно та не намагатися довести свою правоту

Поводитися спокійно — це головне правило, яке мають запам’ятати журналісти, висвітлюючи бойові дії. На війні, коли всі у збудженому й нервовому стані, будь-який агресивний випад може обернутися трагедією. Складно передбачити, що саме може спровокувати конфлікт.

Тетяна Безрук закликала пам’ятати, що як журналісти роблять свою роботу, так і військові роблять свою. Тож не варто «качати права» й намагатися довести свою правоту. Станіслав Козлюк звернув увагу, що бійці територіальної оборони навряд чи знають норми закону про роботу журналістів. «Багато людей, які ніколи не стикалися з журналістами або не вивчали законодавство, опинилися фактично на передовій. Вони зараз зі зброєю в руках, і від них залежить наша безпека. Якщо в цих людей виникають питання, хоч які ці питання дурні, — на них треба відповідати максимально спокійно, не провокуючи конфлікт», — каже журналіст. Він також пояснив, що говорити з військовими, правоохоронцями та бійцями тероборони має одна людина. Коли починають говорити всі, це перетворює спілкування на хаос і може зробити тільки гірше.

Станіслав Козлюк

Цих правил варто дотриматися й у спілкуванні з цивільними. Станіслав потрапив у таку ситуацію в Кривому Розі: йому довелося показувати посвідчення й паспорт мешканцям двору, де ріс Володимир Зеленський. Хоча він не був зобов’язаний цього робити, однак погодився, щоб не нагнітати ситуацію ще більше. «Місцеві люди побачили людей із камерами, підбігли до нас, заблокували нашу машину та викликали поліцію. Дуже нарваний чоловік почав витягувати нашого водія з-за керма, відштовхувати його від водійських дверей. Я намагався гасити конфлікт: максимально спокійно з ними говорив, довго й детально пояснював, хто ми і що ми робимо; просив їх не робити зайвих рухів, не намагатися нас блокувати, затримувати й бити — ми ж із ними нормально спілкуємося та не тікаємо. Місцеві просили показати наші посвідчення та паспорти. Оскільки вони були нервові, то я їм усе показав, але не віддаючи документів у руки. Найсмішніше, що з нами був представник Служби безпеки України, але він ніяк не зміг нам допомогти. Бо він теж дістав на горіхи», — каже Станіслав Козлюк. Конфлікт удалося владнати, коли приїхала поліція та перевірила машину, речі та документи журналістів.

Не нервувати та не провокувати конфлікт

Під час конфліктних ситуацій Ірина Земляна рекомендує не сперечатися та не сваритися, а якнайшвидше намагатися вийти на конструктив. Навіть якщо боєць тероборони неправий, не треба намагатися його в цьому переконати. Журналісти й медіаекспертка сходяться на думці: якщо ситуація заходить у глухий кут, варто відійти, зателефонувати в пресцентр Міноборони та просити про допомогу. Можна також дзвонити в поліцію, СБУ чи шукати головного в місцевій теробороні й сповістити про ситуацію на конкретному блокпості. «Намагатися качати права на місці означає, що ви самі хочете змарнувати свій час і своє здоров’я. Треба розуміти, що зараз воєнний час», — наголосив Станіслав Юрченко.

Цю «схему» вже випробував Станіслав Козлюк під час роботи в Харкові. Вони з колегами намагалася познімати розбиті вулиці міста. Журналісти підійшли до бійців територіальної оборони, представилися та пояснили, що працюють з іноземцями. Вони також розповіли, що їм потрібні ілюстративні фото руїн. «Ми ніби домовилися, але за декілька хвилин до нас підбіг один із бійців (він стояв поруч, коли ми домовлялися). Він біг до нас із криками, щоб ми забиралися геть, та погрожував розбити техніку. Коли ми намагалися йому пояснити, що ми не знімаємо вулиці чи військових, а знімаємо спалені машини, він навів на нас автомат і пересмикнув затвор. При цьому він сказав: “Якщо ви не розумієте словами, то давайте так…”», — згадує Станіслав Козлюк. Журналісти погодилися піти. Вони знайшли керівника та знов пояснили, що вони планують робити. «Старший був дуже приязний. Він дозволив знімати, тільки сказав, щоб ми ходили з ним, і далі нас супроводжував. От із ним проблем не було жодних. Ми зняли все, що ми хотіли, й зробили матеріал та фото, які планували зробити», — додав журналіст. 

Фото з фейсбук-сторінки Станіслава Козлюка 

Він закликав ніколи не сперечатися з людиною зі зброєю та виконувати її вказівки, якщо вона просить залишити якусь територію абощо. «Ти можеш стрибати на людину, яка пересмикує затвор автомата, показувати посвідчення та кричати, що ти журналіст. Але в результаті ця людина може в тебе вистрелити, бо в неї свої проблеми — тут щохвилини може прилетіти, їй може бути просто не до нас. Якщо вас просять піти — ви берете і йдете», — наголосив Козлюк.

Станіслав Юрченко уточнив: якщо журналісти мають проблеми з нервовою системою, їм не варто працювати в небезпечних зонах. Найгірше, що може почати робити журналіст, — це поводитися знервовано. «Коли це бачать правоохоронці, вони розуміють: якщо людина нервує, вона має чого нервувати. Я завжди поводжусь максимально спокійно. Сказали підняти руки вгору — підняв. Сказали показати документи — показав. Усе треба виконувати», — пояснив він.

Журналіст розповів, що одного разу їх забрали до районного відділку поліції, бо в однієї з журналісток почали трохи труситися руки. «Я можу сказати, що були винні в першу чергу ми. Бо ми були в машині, де у водія був російський паспорт, — зазначив він. — Я кожного разу, коли сідав у цю машину, очікував, що мене покладуть “мордою в бетон”. Ситуації бувають дуже різні. Є ситуації, коли неправильно поводяться саме правоохоронці з різних структур. Є ситуації, де журналісти самі наражаються на небезпеку». 

Слухати військових, правоохоронців та виконувати їхні накази

Журналісти закликають слухати поради й накази військових. Їхнє виконання може вберегти ваше здоров’я та життя. «В Ірпені нас не пропускали далі першого блокпосту, бо там ішли бойові дії. Потім ми потрапили під обстріл на другий день. Я довіряю українським військовим: якщо вони кажуть, що туди не варто йти, я туди не йду», — розповіла Тетяна Безрук.

Схожа історія, і також в Ірпені, сталася зі Станіславом Юрченком. Він разом із двома польськими журналістами поїхав до міста за два дні до того, як туди заборонили в’їзд. «Коли ми перейшли пішки міст, нам сказали, що далі йти не радять, але не забороняли. Ми на свій страх і ризик пішли. Нам назустріч ідуть бійці іноземного легіону — у цей момент адекватна людина зрозуміє, що вони йдуть із місця боїв, це вже має в когось викликати побоювання. Ми дійшли до місцевої церкви, де був хаб для біженців. Там ми зустріли місцевого депутата, який попросив нас не йти далі: “У нас контрнаступ. Ми вас дуже просимо сьогодні не йти, бо в нас ідуть бої. Коли росіяни відходять, то починають лупити направо й наліво — ви можете загинути”. Ми погодилися, залишилися там і познімали біженців та інших. Коли ми повернулися до мосту, ці двоє поляків почали говорити, що треба знайти машину та поїхати в центр, де йдуть бої», — розповів він та додав, що наступного дня в Ірпені вбили американського журналіста Брента Рено.

Фото з фейсбук-сторінки Тетяни Безрук

Брати з собою всі акредитації від різних органів та відомств

У багатьох випадках достатньо показати військовим, правоохоронцям чи бійцям територіальної оборони акредитацію від армії. Однак інколи з нею виникають складнощі — не всі про неї знають, тому вимагають інших документів. Станіслав Козлюк каже, що на сході й у центральній Україні краще працювала акредитація в зону бойових дій, бо захисники, принаймні, знали про неї та уявляли, який вона має вигляд. «Смішна історія було під Львовом, коли я заїжджав на територію житлового комплексу. Там був блокпост, і на ньому мене запитали, чи маю я документи від місцевої влади. Це було дуже дивно: про акредитацію армії ніхто не чув», — розповів він.

Схожа історія сталася зі Станіславом Юрченком у Запоріжжі, де для зйомки в лікарні вимагали дозвіл від місцевої влади. Однак цю ситуацію розв’язала та ж представниця лікарні, яка спершу й питала дозвіл. «Поки ми на вулиці сиділи й намагалися отримати дозвіл, вийшла та сама пані, сфоткала наші документи та спробувала отримати цей дозвіл. Нас перевірила СБУ та дозволила зйомку. Зйомка була обмежена, що було не дуже добре. Ми змогли зняти лише в коридорі і тих пацієнтів, які були готові сфотографуватися», — сказав журналіст.

Оскільки складно передбачити, з якою акредитацією чи прескартою знайомі правоохоронці в тій чи іншій області, варто зібрати всі їх разом. Юрченко зібрав свої чотири посвідчення та каже, що «дуже часто достатньо цього віяла».

Носити з собою комплект документів

Журналістам варто мати з собою комплект документів: український та закордонний паспорти, додаток із реєстрацією та іншою інформацією для ID-картки, посвідки переселенця тощо. Станіслав Юрченко, наприклад, носить із собою навіть свідоцтво про народження та документи про реєстрацію ФОП у Києві.

Тетяна Безрук каже, що зазвичай вистачає показати український паспорт, однак іноді питали про прописку та як довго вона живе в Києві.

Тетяна Безрук

Станіслав Юрченко застерігає, що правоохоронці прискіпливіше можуть перевіряти людей, які мають прописку в Криму, Луганській та Донецькій областях. «Я переселенець із Криму й розумію, що люди з луганською, донецькою чи кримською пропискою часто викликають більше підозр. Усім, хто має тимчасову посвідку, її рекомендують із собою брати. Частіше ці проблеми виникають у тих, хто має паперовий паспорт, бо там видно прописку. Оскільки в мене ID-картка, то мені жодного разу не довелося показувати цю посвідку», — сказав він та додав, що варто заздалегідь підготуватися до прискіпливих перевірок.

Також можна показувати електронні документи в застосунку «Дії», однак інколи з ними виникають складнощі. Наприклад, у Києві, за словами журналістів, їх приймали майже завжди, а в регіонах усе ж просили фізичний паспорт. Насправді відмова приймати електронні документи є порушенням, адже вони прирівняні в Україні до паперових. Але конфлікти краще не провокувати.

Журналістів можуть перевіряти, звинувачувати в «коригуванні вогню» та затримувати навіть за наявності всіх необхідних посвідок та акредитацій. Однак за відсутності цих документів ви матимете ще більше проблем та можете втратити від декількох годин до доби. Тому без акредитації, виданої армією, не варто знімати навіть у місцях, де немає бойових дій. 

Не публікувати дані про обстріл чи загибель людей, якщо про це не повідомляли офіційні джерела

Ця порада від журналістів корелюється з вимогами Міністерства оборони, які стосуються публікації інформації про обстріли, та стандартами журналістики щодо матеріалів про смерть. Насправді ЗМІ варто завжди пересвідчуватися в органах місцевої влади, у правоохоронців та інших, чи сповістили родичів загиблого про смерть.

«Ніколи не публікувати дані про загибель людей, якщо не було офіційних даних від міської влади. Навіть якщо ви це знаєте з трьох джерел. Наприклад, якщо в Києві був обстріл і ви знаєте, що там були жертви, нічого про це не повідомляйте, якщо про це не сказала міська влада. Якщо ви публікуєте інформацію до того, як її повідомили офіційно, у вас можуть бути з цим проблеми. Якщо був обстріл і ДСНС опублікувало фото, ви можете це публікувати», — сказав Юрченко.

Він розповів, що колись мав ексклюзивний матеріал та фото з місця обстрілу, але вони домовилися його не публікувати, допоки про це офіційно не повідомить влада. «Потім на це місце приїхали іноземні журналісти. Ми знали, що вони це однаково дадуть. Але ми все одно не опублікували звідти нічого. Про цей обстріл офіційно так і не повідомили. Там не було постраждалих, окрім одного цуцика, але були понівечені будинки. Я потім дав окремо цього цуцика, але ніхто не знає, де це було знято», — розповів журналіст.

Фото з фейсбук-сторінки Станіслава Юрченка 

Як проходити блокпости?

Коли під’їжджаєте до блокпосту, варто знизити швидкість, а вночі — вимкнути фари, увімкнути аварійне освітлення та світло в салоні (щоб вам не світили ліхтарем в очі та щоб полегшити роботу військовим). Під час проходження блокпосту не варто говорити по телефону, краще підготувати документи для перевірки і тримати руки на виду. «Показуйте документи в розгорнутому вигляді. Не віддавайте їх у руки, якщо вас про це не просять. Завчасно роздрукуйте ксерокопії документів. Якщо у вас є акредитація, роздрукуйте її у великому форматі та розмістіть на лобовому склі авто або відразу показуйте», — радить Ірина Земляна.

На всі запитання відповідайте чітко й зрозуміло — не ставте додаткових дурних запитань, не жартуйте. «Якщо вас просять щось показати — показуйте, якщо просять вийти — виходьте. І під час цього проговорюйте свої дії: “Я виходжу з машини, для того щоб показати вам багажник” і так далі. Коли ви завершуєте все, не рушайте різко. Тримайте дистанцію між машинами та повільно від’їжджайте», — уточнила Земляна. 

Як знімати, щоби потім не довелося видаляти фото та відео?

Фотографи, особливо ті, які працювали в зонах бойових дій, мають розуміння, що має бути в кадрі, а чого знімати не варто. Одне з найголовніший правил — не виказати позиції, блокпости, місця авіаударів та обстрілів, які щойно відбулися, тощо. Бо цими світлинами ви можете наразити захисників на небезпеку.

«У мене ще не було проблем із фото, бо я сам знімаю так, як треба. Якщо знімаєте блокпост із людьми, то коли вас проситимуть показати фото, у вас будуть проблеми. Якщо у вас питають про зброю, то ви кажете “ні”, бо у вас її реально немає. Так само має бути з фото. Я завжди впевнений, що я нічого не зробив поганого й нічого не порушив. Я знаю, що жодного разу не “спалив” жодну позицію», — каже Юрченко.

Якщо фотографуєте правоохоронців чи військових, не варто знімати їхні обличчя. Це можна зробити лише за попередньої згоди й лише тоді, коли людина свідомо обрала публічність. Якщо згоди ви не отримали, будьте готові, що вас можуть попросити видалити навіть фото зі спини. Так сталося зі Станіславом Юрченком біля Маріуполя. Він зробив кадр слідчої, яка фіксувала на відео машину, обстріляну під Маріуполем. «До мене підійшов її колега та попросив видалити її фото, хоча на ньому не було видно її обличчя. Він пояснив, що її можуть упізнати й зі спини. Я видалив, для мене це фото не було чимось важливим. Я спробував пояснити, навіщо мені це треба. Він це зрозумів, але відповів, що дивиться на це з точки зору безпеки своєї колеги. Після того ми не просто нормально розійшлися, ми ще хвилин двадцять із ним балакали, і я дізнався багато цікавого та корисного», — розповів журналіст.

У Станіслава Козлюка теж лише один раз просили видалити фото, не пояснивши причини. Він розповів, що на фото була вулиця Харкова, перегороджена бетонними блоками. «Ми знімали в Харкові. До нас під’їхав патруль поліції, тому що люди з технікою за десятки тисяч доларів — “явно диверсанти чи корегувальники”. До нас підійшли, нас перевірили, подивилися наші фотографії… Ми знаємо, де ми працюємо, знаємо, що можна, а чого не можна знімати. Вони попросили видалити фото вулиці, бо там бетонні блоки. Яким чином російські диверсанти зрозуміють, де це, для мене досі загадка. Нам треба було їхати, почався обстріл на Салтівці. Тож я погодився видалити це фото, воно не було для мене важливим», — розповів Козлюк. 

Не їхати в небезпечні зони непідготовленим журналістам

Редакціям не варто пускати в зони бойових дій журналістів, які не пройшла тренінгів із медичної допомоги та з роботи в небезпечних умовах. «Всі ушкодження та смерті цих журналістів у першу чергу на совісті редакції, яка відправляє таких людей», — сказав Станіслав Юрченко.

Він також згадав про обставини смерті журналістки російського видання The Insider Оксани Бауліної, яка знімала наслідки удару по будівлі в Києві та потрапила під повторний обстріл. Юрченко наголосив, що журналісти, які працювали в зоні бойових дій, розуміють: «якщо туди вистрілили, то туди може прилетіти ще, бо вони пристрілялися».

За його спостереженнями, деякі журналісти в небезпечних зонах можуть знімати каски чи бронежилети, забиратися на небезпечні об’єкти (розвалені будинки, наприклад) та своїми діями відволікати правоохоронців. Це відбувається як із досвідченими воєнними кореспондентами (часто іноземними), які легковажать правилами безпеки, так і з недосвідченими, які раніше не працювали в зонах бойових дій.

У редакції мають знати, де ви й куди їдете. Щоб щонайменше одна людина завжди відстежувала ваш маршрут. Коли заходите в зону, де може зникнути зв’язок, — попередьте, щоб редакція знала, де ви були востаннє. 

Завжди бути у бронежилеті та касці для преси

Бронежилети й каски для преси обов’язково мають бути синіми й з відповідними наліпками «Преса» (Press) спереду та ззаду. Не варто використовувати бронежилети військового типу чи як в охоронців. Носити бронежилет і каску для преси треба не лише в місцях обстрілу, а й у звичайних місцях. Як каже Юрченко, це «трохи відрізняє вас від можливого деергешника з камерою». Також варто повісити прескарту й журналістське посвідчення. Сюди ж можна додати й інші акредитації, щоб вони були всі разом. 

Станіслав Юрченко

Не працювати одному

У небезпечних місцях та зонах бойових дій не варто працювати одному: краще об’єднатися з двома-трьома журналістами. Такій групі легше й дешевше працювати, можна розділити витрати на авто, розміщення тощо. Але набагато важливіший фактор безпеки: коли ви працюєте в групі, то зможете наглядати одне за одним, допомогти в разі проблем тощо. Також декільком людям простіше залагоджувати конфлікти з цивільними. 

Розмовляти українською

Під час роботи важливо розмовляти саме українською мовою. Якщо ви спілкуєтеся російською, то свідомо наражаєте себе на небезпеку. «Хоч як калічно ви говорите українською мовою, але саме вона відрізняє вас від можливого шпигуна чи диверсанта. Знання української мови — це один із щитів від багатьох проблем, особливо на блокпостах», — каже Юрченко. 

З іноземними журналістами мають працювати лише професійно підготовлені фіксери

Станіслав Юрченко звернув увагу на ситуації, коли замість підготовлених людей іноземним журналістам допомагають перекладачі. «Вони не можуть гарантувати безпеку журналістам, яких вони проводять. Крім того, вони не можуть гарантувати, що ці журналісти будуть виконувати вимоги правоохоронців», — пояснив він та наголосив: робота фіксера — це не лише переклад.

• Читайте також: Фото і відео «прильотів» ракет: чому українцям зась, а іноземним медіа можна?

Станіслав Юрченко вважає, що непрофесійна робота фіксерів та поведінка іноземних колег, які у прямому ефірі показували наслідки обстрілів у Львові, негативно вплинули на ставлення до медіа та ще більше підживили «шпигуноманію». Журналістам навіть довелося робити колективне звернення щодо цькування через необґрунтовані звинувачення в «коригуванні вогню».

Станіслав одного разу допомагав польським журналістам та фактично був для них фіксером. Він розповідає: «Мене один польський журналіст попросив, щоб на блокпосту йому дозволили зняти пам’ятник. Я домовився й усе узгодили. Вони просили, щоб не знімали позиції. Після цього я бачу, що польський журналіст знімає позицію. І я його змусив видалити кадри й зняти нормально. Так має робити фіксер, якщо представник іноземного медіа не виконує вказівки. По-перше, він може “спалити” позицію й туди прилетить. І тоді життя людей, які загинуть, будуть на совісті саме цієї людини, яка домовлялися й усе прогледіла. По-друге, саме через таких людей українські журналісти потім дістають “по шапці”. Бо іноземні журналісти звалили, а ми тут працюємо й будемо працювати далі».

Головне фото  Любомири Ремажевської

Рекомендації

1. Розмовляйте спокійно й не конфліктуйте з військовими.

2. Не поводьтесь нервово, коли спілкуєтесь із військовими.

3. Слухайте, що кажуть військові та правоохоронці, й робіть, як вони кажуть.

4. Беріть із собою акредитації різних органів і відомств — від прескарти Верховної Ради до дозволу на роботу в зоні бойових дій.

5. Носіть із собою якомога більше документів: український і закордонний паспорти, дані про реєстрацію (для власників паспортів-карток), свідоцтво про народження, посвідку переселенця тощо.

6. Не працюйте без армійської акредитації.

7. Не публікуйте новин про обстріл чи загибель людей, якщо цього не повідомили офіційні джерела.

8. Проходячи блокпост, сповільніться, вимкніть фари, тримайте руки на виду й чітко відповідайте на запитання. Не робіть різких рухів, не виходьте з машини без дозволу, не стартуйте різко.

9. Не знімайте позицій та місць обстрілу так, аби можна було ідентифікувати геолокацію. Військових знімайте тільки з їхнього дозволу. Якщо військові просять видалити фото, послухайтесь.

10. Не їдьте до небезпечних зон, не пройшовши тренінгів із домедичної допомоги та роботи в умовах війни.

11. Тримайте редакцію в курсі своїх маршрутів.

12. Завжди будьте у бронежилеті й касці з написом «Преса».

13. Якщо можете, не працюйте один — краще в команді з двох-трьох людей.

14. Говоріть українською — це відрізняє вас від ворога.

15. Не беріться за роботу фіксера, якщо не маєте спеціальної підготовки. Фіксер — не лише перекладач, він несе відповідальність за своїх підопічних.