У День незалежності «Детектор медіа» опублікував опитування про сприйняття української незалежності. Серед респондентів є люди різного віку та професії — хтось із них за часів, коли Україна здобувала незалежність, був дитиною, а хтось уже працював журналістом. Однак одна думка об’єднує багатьох із них: Майдан і спротив України російській агресії — це події, які дозволили українській незалежності викристалізуватись.

Не дивно, що пам’ять про Майдан, образ Революції гідності невпинно атакують. Минулої осені та зими ми спостерігали за масштабною інформаційною спецоперацією, покликаною дискредитувати Майдан, його учасників і Небесну сотню. І тепер російські та проросійські медіа переконують аудиторію, що Майдан був помилкою, українцям за нього соромно, а для інших країн він буцімто абсолютно негативний приклад. Ба більше: так ставляться до наших майданів навіть деякі владні політтехнологи.

Ми запитали експертів та медійників, як вони оцінюють роль Помаранчевої революції 2004-го та Революції гідності 2013-2014 років в історії України. І що, на їхню думку, про майдани писатимуть у підручниках історії за двадцять-тридцять років. Відповідають Алле Шарко, Олесь Доній, Даша Зарівна, Дмитро Тузов, Володимир Паніотто, Анастасія Станко, Микола Семена, Олексій Мацука, Ігор Соловей, Наталія Іщенко, Ігор Грабович, Олексій Панич, Євген Бриж, Валерій Калниш. Юлія Тищенко, Лариса Артюгіна та Сергій Солодкий.

Алла Шарко, Press Club Belarus:

Не так просто с нашим травматичным (и не только советским) историческим опытом бороться за базовые в принципе права человека, свободу слова и т.д. Достаточно сравнить разный бекграунд, чтобы понять, почему тем же французским «жёлтым жилетам» (после всех их революций, начиная с 1789) в принципе несложно выходить на улицы и выдвигать свои требования властям в условиях, когда в Европе признаются и, в общем, соблюдаются права человека.

Майданы Украины - примеры волеизъявления народа, с которыми пришлось считаться политикам. Что меня вдохновляет в украинских Майданах, так это ощущение смены плотности воздуха, когда люди не просто знают, что надо что-то менять в стране, они начинают действовать.

К слову, украинские таксисты, которые регулярно жаловались на олигархов и завидовали беларусской «стабильности», в то же время всегда соглашались, что лучше иметь свободу выбора. В Киеве я всегда любила воздух свободы, который улетучивался на беларусской границе. Надеюсь, что однажды и у нас можно будет свободно дышать, не бояться высказываться и просто гулять по улице.

Да, после аннексии Крыма многие беларусы (в моем окружении) отдалились от так называемого «братского» российского народа. Мы стрессовали вместе с вами. Не помню, кто сказал, что свободу не раздают, ее надо брать самим. Думаю, что так и есть.

Мне кажется, что украинские Майданы - явление, которое стало возможным исключительно в Украине. Каждый народ имеет свои исторические, социальные, экономические, ментальные и прочие обстоятельства, которые делают движение народа уникальным.

Вот в беларусском языке есть слово Талака - это когда люди собираются и делают общее дело, которое принесет пользу каждому. Такая  взаимопомощь, построенная на принципах самоорганизации. И это именно то, что происходит сейчас в Беларуси.  Как в беларусских новостях пропагандисты сравнивают события в Минске и Киеве можно посмотреть здесь.

Олесь Доній, голова Центру досліджень політичних цінностей, голова мистецького об’єднання «Остання барикада»:

— Я брав участь в усіх трьох майданах в історії сучасної України. Перший — Студентську революцію на граніті в жовтні 1990 року — організовував та був керівником; у другому і третьому — Помаранчевій революції та Євромайдані — був рядовим активістом. Тож майдани (чи «революції») для мене не сторонні акції. А акції, які я безпосередньо переживав через участь у них. Лише перший Майдан (Студентська революція на граніті) був ідейний як на рівні учасників, так і на рівні керівництва. Це був поодинокий випадок, коли молодь сама і організовувала, й керувала, й доводила до перемоги Майдан. У другому і третьому молодь брала активну участь, була в перших лавах під кийки та кулі, та, тим не менш, керівництво тих «революцій» належало тим політичним групам, які за великим рахунком були відгалуженням кланово-олігархічної системи України і, зрештою, під красивими гаслами йшли у владу з метою її використання для особистого збагачення. Тож майдани мали як романтичну ідейну жертовну складову, так і політично-економічні інтереси. Та попри всю можливу і значною мірою справедливу критику, майдани зіграли позитивну роль в історії країни, забезпечуючи ротацію влади, прищеплюючи певне побоювання еліт та унеможливлюючи створення повністю поліцейських режимів, по типу Росії чи Білорусі.

Як історик за фахом знаю, що історія — наука не об’єктивна, а лиш є суб’єктивною інтерпретацією фактів та міфів. «Історію пишуть переможці», тож і про майдани писатимуть за 20–30 років здебільшого в тій формі, яка на той момент відповідатиме настроям суспільства. Які, у свою чергу, залежать від медійних впливів, інтересів влади і різноманітних суспільних груп, панування тих чи інших світоглядних цінностей тощо. Головне, що ми забезпечили протягом от уже 35 років боротьби і громадської активності (принаймні, мій перший «політичний» виступ в університеті був аж у далекому 1986 році), — це те, що про будь-яку історичну подію, і про майдани зокрема, можуть і будуть писати різне. Від пафосних панегіриків до категоричного несприйняття. Власне, свободу думки й можливість для її висловлювання ми вибороли ще у 80-х роках минулого століття минулого тисячоліття. Тож писатимуть різноманітно, і це добре :)

Даша Зарівна, речниця глави Офісу президента України, засновниця онлайн-видання Vector:

— Когда мы с родителями приехали из моего родного Херсона на первый Майдан в 2004 году, мне было 14 лет и я была крайне впечатлительной. И сделала, наверное, около полумиллиона фото на свой довольно примитивный фотоаппарат. Помню, что тогда я думала: «Как обидно, что я еще слишком маленькая и не могу уйти на Майдан, чтобы дневать и ночевать тут со всеми этими невероятными людьми в палатках».

С точки зрения идеологии и формирования украинского гражданского общества, Майданы стали самым главным, самым важным и ценным триггером. Майданы объединили очень разных людей. Разные города, разные культурные коды и даже языки. Но бунт против несправедливости, цельность и ценности — тот клей, который объединил их в единое целое. Я думаю, что бунтарство и смелость у украинцев в крови со времён казачества.

Мне хочется, чтобы мы были менее эмоциональны, более рациональны и практичны. Майдан — это эмоция, эмоция очень сильная, и это круто. Но за эмоцией следует рацио. Сейчас хотелось бы сконцентрироваться на рацио. Потому что, честно говоря, не придет один человек, который всех нас спасет и устроит молочные реки при кисельных берегах. Мы сами кузнецы своего счастья и архитекторы своей жизни. И от того, насколько чисто и уютно в нашем подъезде, зависит наше общее ощущение себя. Пора брать ответственность за свою жизнь и не перекладывать её ни на кого. В нас уже есть и сила, и уверенность, и драйв.

Дмитро Тузов, медіаменеджер, теле- і радіоведучий:

— Наші майдани я вважаю тривалим процесом революційних змін. Це щось на кшталт серії французьких революцій, розтягнутих у часі, які зрештою призвели до створення сучасної Франції. Період створення держав, звісно, не такий тривалий, як період формування галактик. Але він усе одно триваліший за життя одного покоління. Хто вам сказав, що українська революція початку XX століття захлинулася, що її знищили й розтоптали? Ні, вона весь цей час існувала. У підпіллі, в повстанському русі, в опорі дисидентів. Років за двадцять-тридцять, думаю, нашу добу будуть оцінювати як частину загального історичного руху, який призвів до формування сучасної України.

Володимир Паніотто, керівник Київського міжнародного інституту соціології:

— Майдан 2004 року показав, що Україну важче перетворити на авторитарну державу, ніж Росію чи Білорусь. Люди не захотіли терпіти несправедливість і були готові боротися за свої права. Той Майдан породив величезну віру в можливість створення справедливої держави, яка була би своєю, якою можна було би пишатися, для якої можна працювати з ентузіазмом. Але Ющенко виявився нездатним використати цей потенціал і породив величезне розчарування й апатію. Соціологи вважали, що після всього цього другий майдан уже неможливий. Однак дії влади знову були настільки обурливими, що породили другу революцію.

Після Майдану була агресія Росії, захоплення Криму, війна на Донбасі, тому оцінити окремо, яку роль зіграв Майдан, а яку — війна з Росією, дуже складно. Можна сказати, що ці події поставили крапку в геополітичному виборі України. Якщо ще в 2013-му приблизно третина населення хотіла об'єднання з Європою, третина — з Росією і ще третина не мала чітких орієнтирів, то нині за європейський шлях розвитку виступає стійка більшість (частково через те, що ми не опитуємо населення Криму й неконтрольованої частини Донбасу, але в більшій мірі через неможливість зближення з Росією). З інших наслідків цих подій — збільшилася підтримка незалежності України (тепер це 85–90%), став набагато вищим рівень свободи ЗМІ, дещо посилилося громадянське суспільство й підвищився рівень довіри до волонтерів.

Що писатимуть в українських підручниках через 20–30 років, залежить від подальших подій (як відомо, ми країна з непередбачуваним майбутнім). Перш за все, це буде залежати від того, чи зуміє Україна зберегти незалежність від Росії і стати європейською державою.

Анна Маляр, юристка-кримінологиня:

— Майдани — це закономірна еволюція громадянського суспільства, але з національним колоритом. Але якщо колись така еволюція тривала би десятиліттями, то в цифровий час вона прискорена. В нас лише за три десятиліття утворилось і сформувалося громадянське суспільство з міцним ядром. Крім того, майдани — це періоди, коли суспільство позбувалося влади, безнадійно відсталої від сучасності. Це природний соціальний процес — як зараз у Білорусі. Суспільство вже готове до діалогу з владою та цивілізованих шляхів її оновлення, а політична еліта — ні. Сподіваюся, що за 20–30 років напишуть, як гартувалась українська нація та формувалося громадянське суспільство, а майдани 2004 і 2013-2014 років були етапами цього процесу.

Сергій Солодкий, перший заступний директора центру «Нова Європа»:

— Майдани — це, на жаль, досі не вивчені уроки. Майдани ставали реакцією на ігнорування громадських настроїв, на спроби узурпувати владу, на недолугість і неосвіченість політичних керівників. Обидва майдани будуть вписані до підручників історії як віхові події непростих процесів демократизації у світі в цілому й у нашій країні зокрема. Майдани — це спроби бути почутими, відстояти право на справедливість, намагання змінити олігархічний лад, які так і не увінчалися поки що успіхом. Майдани — це суспільна енергія, яка завжди викликала ще більший опір численних ворогів і всередині країни — через олігархів, які за допомогою підвладних медіа намагаються очорнити будь-який суспільний спротив або ж меркантильно використовують ідеї Майдану у дрібних політичних іграх — і зовні, через військову агресію Росії.

Сьогодні ми продовжуємо писати історію українських майданів. Зарано ставити однозначні оцінки. Але я все ж упевнений, що майдани будуть описані як події, які дали поштовх до докорінних змін. Справжній успіх Майдану — це справедливі суди, відповідальні та компетентні політики, це бізнесмени, які робитимуть свій внесок у розвиток економіки, а не займатися політичним лялькарством.

Юлія Тищенко, голова ради Українського незалежного центру політичних досліджень:

— Я пам’ятаю Революцію на граніті, «Україну без Кучми», Помаранчеву революцію, Революцію гідності. Що про них писатимуть? Це залежить і від того, наскільки повно ми зможемо зберегти свій суверенітет, свою незалежність. Безумовно, майдани були шляхом самоусвідомлення, віхами змін. Але вони були й плодами величезних очікувань, які не вдалося повністю реалізувати. Нам треба навчитися не тільки проводити суспільство крізь майдани, але й утримувати здобутки. Віднайти український рецепт поєднання революції та еволюції. Треба зростати і сприймати незалежність як справжню цінність.

Микола Семена, оглядач «Криму. Реалій»:

— Независимость страны — это самоорганизация ее народа в любых вопросах. Украинские майданы — лучший пример такой самоорганизации. Если власть не решает назревших проблем или решает их не в пользу народа, народ имеет право на восстание. И так, как «декабристы разбудили Герцена», украинские майданы разбудили прогрессивные силы в самой Украине, в России, в Казахстане, а теперь и народ Беларуси.

В нынешней России не зря пытаются дискредитировать Майдан. Там как огня боятся «цветных революций», осознают, что таковая у них неизбежна, вопрос только времени, и оно истекает быстрее, чем правители хотели бы. Путь к независимости пролегает через Майдан или через площу, но всегда «на майдані біля церкви революція іде». Как видим, точную оценку майданам дал ещё ранний Павло Тычина. Через 20–30 лет эта оценка майданов Украины не изменится. Общественная мысль сегодня идет к прогрессу, вспять её уже не повернуть. Возможны некоторое отступление, зигзаг, перестройка, попытка затормозить. В учебниках напишут, что майданы Украины были беспримерным образцом активности народа, источником его силы. Напишут, что «сила действия была равна силе противодействия», и что были жертвы, и они были не напрасны, и путь был не легким, но будут осознавать, что Украина, которая будет тогда, то есть в будущем, начиналась на украинских майданах.

Олексій Мацука, засновник онлайн-видання «Новости Донбасса»:

— Шахтёрские забастовки были предшественниками многих массовых митингов и протестов в современной Украине. Этот фундамент несогласия с несправедливостью был заложен в 1980-х, и этот процесс начался с Донбасса, что, на мой взгляд, очень показательно. Каждый массовый протест изменяет нашу демократию и укрепляет в результате ценности гражданского общества, делает более возможными процедуры передачи и обновления власти без насилия. Путь к надёжной демократии, от принципов управления в рамках которой не отойдут следующие поколения политиков, будет лучшим результатом.

Ігор Соловей, аналітик Агентства міжнародних досліджень:

— Моё отношение к Майдану-2004 определили два случая. Первый произошёл в 2008 году. Тогда один российский националист, а по сути — настоящий фашист, который совершенно открыто ненавидел Украину и украинцев как этнос, а после всплыл в Одессе, поднимая восстание в 2014 году, — в частном разговоре мечтательно произнёс: «Вот бы нам в России такого президента, как у вас Ющенко!» На мою удивлённую просьбу разъяснить причину такой зависти — ведь публично Москва ненавидела Майдан и Ющенко — он сказал, что у Ющенко есть то, чего нет у Путина: идеология. Ющенко строил украинскую нацию, украинское государство, а идеологией российского президента были только деньги. По крайней мере, тогда.

Второй случай произошёл также в Москве, но уже ближе к 2010 году. Я брал интервью у московского политолога, и он сказал мне не под запись: «Придёт время, и роль и значение Ющенко будет высоко оценено в учебниках истории Украины». Тогда это прозвучало как гром средь ясного неба: Виктора Ющенко российская пропаганда мочила из всех утюгов.

Так что это большая и специально тиражируемая неправда, что Майданы 2004 и 2014 годов прошли для Украины даром. Это были важные этапы ментального очищения и взросления общества. Если бы их не случилось, Украина до сих пор была бы Беларусью-Россией с их диктаторами, репрессиями, имперской ностальгией и совком в головах.

Историю пишут победители, поэтому оценка украинских майданов будет зависеть от того, навяжут ли нам своё мировоззрение извне, или историю будем писать мы сами. Чтобы писать её самим, надо сохранить независимость Украины.

Наталія Іщенко, заступниця директора Інституту світової політики:

— Майдани — і помаранчевий, і Євромайдан — я сприймала як продовження боротьби українців за незалежність своєї держави, за демократичний та європейський шлях розвитку. Переконана, що так і є насправді. А трактування в підручниках залежить від того, яку владу обере народ України на певному етапі життя країни й чи зможуть українці відстояти право на свою державу. Якщо цього не станеться — історія буде переписана. Або ж ці епізоди взагалі будуть замовчуватись. Для цього не потрібно, щоб до влади прийшов «антимайдан», просто розповіді про народні протести не дуже люблять будь-які можновладці.

Напевно, громадянське суспільство мало б уже самостійно скласти якнайповнішу збірку правдивих історій про майдани. Й починати треба з Революції на граніті 1990 року. До речі, цього року цим подіям виповнюється тридцять, але ніяких згадок про це в публічному просторі я не бачу. Ось вам і приклад, що станеться, скоріш за все, за три десятиліття з нашими майданами.

Ігор Грабович, кінокритик:

— Майдани — а їхній лік варто вести від студентського голодування 1990 року — відіграли й іще відіграватимуть важливу роль в українському державотворенні. Адже саме на майданах Україна як держава отримує додаткові імпульси для розвитку. Становлення й розвиток держави не може бути винятково еволюційним навіть з огляду на історичну спадщину, яку ми отримали, та сусідів, які нас оточують. Ми тільки на початку шляху.

Олексій Панич, філософ, член наглядової ради Суспільного телерадіомовлення:

— Незалежність мало проголосити. Її ще треба опанувати. Українські майдани — це насамперед уроки опанування незалежності. Всі майдани об’єднує те, що на них небайдужа до долі країни пасіонарна меншість встановлювала «червоні лінії» й тодішній владі, й також тим своїм —здебільшого пасивнішим та байдужішим — співгромадянам, які своїми голосами поставили цю владу. Після кожного з цих майданів українські політики та їхні «донори» з найбільшого (олігархічного) українського бізнесу отримували для себе новий урок: «отак з українцями не можна». Українці натомість дедалі більшою мірою перетворювалися на громадянське суспільство, здатне тримати свою владу в певних загальних рамках «суспільно дозволеного». Щоб відчути, що це таке і як це діє, достатньо подивитися на сьогоднішню Білорусь і спитати себе, чи міг би президент Зеленський за будь-якого розвитку подій в Україні віддати українським силовим структурам такі накази, які віддав своїм силовикам після останніх виборів поки-ще-президент Лукашенко (а ті ці накази виконали). А якщо це неможливо, то чому саме.

Я не знаю, скільки ще знадобиться майданів, щоб українська влада навчилася не переходити нестерпні для українського громадянського суспільства «червоні лінії», чітко розуміючи, де саме ці лінії проходять. Але, хай там як, наші майдани вже перетворилися на українську національну традицію. Це наша «школа демократії», це наш спосіб визрівання як політичної спільноти. Гадаю, саме такими вони залишаться в нашій історії.

Лариса Артюгіна, кінорежисерка:

— Наші майдани — дієвий спосіб змін та зростання. Наші майдани — це диво людської самоорганізації, прояв довіри та самопожертви. Це неймовірна щирість та звитяга. Це процес перетворення українського народу на політичну націю. Це наші сходинки до неба. За 20–30 років у шкільних підручниках історії буде написано, що Революція на граніті, Помаранчева революція і Революція гідності були ключовими етапами національно-визвольної боротьби українського народу за свою Незалежність.

Євген Бриж, журналіст і медіаконсультант:

— Український історик Ярослав Грицак називав майдани в Україні вікнами можливостей. Вікнами, які щораз зачинялися.

Революція на граніті прискорила фактичну Незалежність — але її змазали результати виборів до парламенту й на посаду Президента. Усіх цілей не досягнули.

Помаранчева революція висувала чимало гасел, але спричинилася лише до зміни облич, а не до змін у системі. Повної мети не досягнуто, натомість ціна поразки зросла.

Кривава Революція гідності продемонструвала вибір і сплеск ціннісної активності українців, однак наштовхнулася на відверту жорстокість влади, а потім — на збройну агресію сусідньої держави. Та вона як прояв громадянської позиції та активності спинилася на пів шляху, не перетворившись на суспільний рух, розпорошившись обличчями по старих системних партіях і не ставши ліфтом для громадських діячів.

Разом із тим кожна з цих «революцій» підштовхнула Україну до набуття нових рис, сильнішання її суспільства й утвердження нових цінностей. Попри відкати після них, усе болючіші.

І те, як ці майдани будуть висвітлюватися через чверть або третину століття, залежить, власне, від глибини відкату нинішнього. Якщо він не закінчиться, то «переможені» третього майдану напишуть «переможцям» свою версію історії, геть відмінну від викладених вище поглядів, натомість уже зафіксовану в сюжетах пропагандистського телебачення сусідньої країни.

Валерій Калниш, медіаменеджер, теле- і радіоведучий:

— Майданы — это этапы отвоёвывания страны. Это, как писал Чехов, «выдавливание из себя по капле раба». Кстати, мало кто знает, откуда эта фраза взялась. Впервые она появилась в письме Чехова к журналисту Алексею Суворину. Стоит прочитать и понять, насколько точно эти слова подходят и к майданам, и вообще к борьбе за независимость. «Что писатели-дворяне брали у природы даром, то разночинцы покупают ценою молодости, — пишет Чехов зимой 1889 года. — Напишите-ка рассказ о том, как молодой человек, сын крепостного, бывший лавочник, певчий, гимназист и студент, воспитанный на чинопочитании, целовании поповских рук, поклонении чужим мыслям, благодаривший за каждый кусок хлеба, много раз сеченный, ходивший по урокам без калош, дравшийся, мучивший животных, любивший обедать у богатых родственников, лицемеривший и богу и людям без всякой надобности, только из сознания своего ничтожества, — напишите, как этот молодой человек выдавливает из себя по каплям раба и как он, проснувшись в одно прекрасное утро, чувствует, что в его жилах течет уже не рабская кровь, а настоящая человеческая...» Так вот, я хочу, чтобы через тридцать лет о майданах писали как об этапах борьбы за успешную, свободную, богатую, умную страну, которой на той момент, надеюсь, и будет Украина. Страна, в чьих жилах «настоящая человеческая кровь».

Анастасія Станко, шефредакторка hromadske.ua:

— Вже зараз, за п’ятнадцять років після Помаранчевої революції, немає якихось видимих її артефактів, а спогади про неї різні люди передають по-різному. За шість років Революції гідності навколо неї стає також дедалі більше міфів. Значною мірою це відбувається, бо поки що немає вироків у головних судових справах, і всі, хто хоче маніпулювати фактами, роблять це. На жаль, підручники історії постійно переписуються зі зміною влади. Я б дуже хотіла, щоб це припинилось, а історики почали спиратися на факти, в тому числі на наші розслідування. Але незалежність існує, доки за неї готові боротися. Тому від нас усіх залежить, яку історію вчитимуть наші діти і онуки. І в якій країні.

Фото: УП, hromadske