«Журналіст Гордон має право брати інтерв’ю у кого завгодно. Американці, наприклад, брали інтерв’ю в Бен Ладена. Питання не у факті взятого інтерв’ю, а в позиції, тональності, усмішках на словах ворога», — так оцінив вчинок громадянина України Дмитра Гордона громадянин України, колишній Генеральний прокурор Юрій Луценко. У своїх оцінках він одиноким не був, багато хто із журналістської спільноти аналогічним чином коментував сам факт. Значно рідше колеги ставили під сумнів професійність Дмитра Ілліча та визначали його «журналістом» у лапках.

Культовий в Україні художник і драматург Лесь Подерв’янський охрестив Гордона пошляком, що ближче до істини. Але все одно більш емоційне. Бо показує насамперед смаки самого громадянина Гордона, його радянський світогляд та світогляд його цільової аудиторії. І практично ніхто не дійшов висновку: той, кого називають «найкращим інтерв’юєром» України, насправді останніх два десятки років системно ховав у глибоку темну могилу інтерв’ю як один із найважливіших жанрів журналістики.

Почнімо з наріжного каменя «прецеденту Гордона»: впертого переконання, що професія журналіста — не лише можливість, а й право брати інтерв’ю в кого попало. Це виправдовується свободою слова та поширення інформації. Суспільство має право знати думку кожного — навіть якщо особа, котра її ретранслює, неприємна й викликає блювотний рефлекс.

2010-ті дали українському медійному простору чимало подібних прецедентів, котрі, втім, не мали аж таких наслідків для журналістів. Згадаймо, наприклад, ще домайданну розмову тоді ще журналіста Олександра Ткаченка із президентом Чечні Рамзаном Кадировим. Чому не пішла «п’ятихвилинка ненависті»? Бо на той момент так звані кадировці не вбивали українців на Донбасі іменем «русского міра». Також на той момент Кадиров не налякав тоді ще актора-коміка Володимира Зеленського до такого стану, що той публічно вибачився за невдалий жарт на адресу Рамзана Ахматовича. Словом, 45-хвилинне інтерв’ю Ткаченка з Кадировим не травмувало нікого. Бо свого часу пан Ткаченко у проєкті «Обличчя світу» брав десятки інтерв’ю з абсолютно різними, здебільшого знаковими у західному світі особами. Серед яких президент Чечні загубився.

Значно більше негативу отримав Мустафа Найєм уже під час Майдану, причому його гарячої фази, коли взимку 2014-го почали гинути активісти. У статусі журналіста «Української правди» Найєм, відомий як чесний та непідкупний журналіст, заходить одразу з двома інтерв’ю: більше години поговорив із мером Харкова Геннадієм Кернесом, публічним антимайданівцем. І, що зовсім не вкладалося в голову, з лідером «Оплоту», координатором армії «тітушок» Євгеном Жиліним. Нагадаю: в ті дні журналіст Найєм виправдовував свій вчинок саме бажанням показати ворога в обличчя, без прикрас. Підозрюю: якби Жилін дожив до дня нинішнього, Дмитро Гордон уже брав би інтерв’ю в нього — після Наталі Поклонської та Ігоря «Стрелкова» Гіркіна саме воно.

Щоби звести кількість прикладів до сакральної трійки, нагадаю відносно недавній скандал із каналом «112». На початку минулого року там у студії наживо пустили інтерв’ю з одіозним експрем’єром України Миколою Азаровим. Той заявив — на Донбасі російських військ нема. До речі, тоді медійна спільнота хоч якось відреагувала, канал перевіряли на предмет порушень. Сьогодні в ефірі більшості українських каналів твориться й не такий безкарний шабаш.

Проте історія журналістики, не лише української, знала інші приклади. Саме ними прикриваються, саме до них апелюють захисники права Дмитра Гордона давати слово Гіркіну, адвокати Мустафи Найєма та загалом подібних проявів. Йдеться про інтерв’ю з убивцями. Скажімо, серійними — героєм документальної стрічки Анатолія Борсюка «Стрибок звіра» двадцять років тому став маніяк Анатолій Онопрієнко. Це було в ефірі «1+1», де тоді працював пан Борсюк. І як автор він надав маніяку слово. При тому, що Анатолій Борсюк — людина професійна, гідна, тонка, інтелігентна. Гонитву за, як тепер кажуть, хайпом йому точно не закинути.

На початку 1990-х було кілька опублікованих інтерв’ю з «маніяком маніяковичем» — Андрієм Чікатилом. А ще раніше, в самий розпал перебудови, я побачив перше на моїй пам’яті велике інтерв`ю з реальним убивцею — в документальній стрічці «Вищий суд» Герца Франка (пішов із життя 2013-го). Проте тенденція заходити до звіра у клітку в західній, значно вільнішій журналістиці набула розмаху ще раніше. Своєрідним підсумком можна назвати стрічку Олівера Стоуна «Природжені вбивці» (1995) — телевізійник робив собі ім’я, беручи інтерв’ю в маніяків.

Але в чому різниця всіх цих прикладів від того, що робить Гордон? Річ у тім, що надати слово засудженому за справедливим вироком маніяку — однозначна констатація ненормальності його вчинків. І якщо аудиторія бачить перед собою довічно засудженого вбивцю, будь-яке його просторікування не сприймається нормою. Злочинця — вбивцю, ґвалтівника, афериста, терориста — люди дистанціюють від себе за замовчуванням. Інтерв’ю сприймається як саме з порушником норми, а також як із хижаком у зоопарку, за ґратами. Він не вийде, хіба втече чи допоможуть утекти.

Діяльність же Дмитра Гордона — легітимізація ненормального. Показ неприйнятного як норми. Ретрансляція позицій явного ворога під соусом так званої іншої точки зору, на що вже не раз звертали увагу колеги.

Павло Казарін на хвилі оцінки вчинку товариша Гордона підмітив деталь, на яку мало хто звертає увагу: Дмитро Ілліч обирає для себе не співбесідника, а фон. Натомість нема фактів, що співбесідники Дмитра Ілліча мають у своєму архіві фото з ним на фоні. Гордон прагне уваги широкої аудиторії, не докладаючи для того великих зусиль. Натомість його аудиторія чекає не появи Гордона — а того, кого він запросить на приємну для обох розмову. Журналіст із досвідом запросто придумає, змоделює типове «інтерв’ю» від Гордона — і не надто помилиться у своїй моделі.

Дмитро Гордон більше двадцяти років розмовляє з персонажами, більшість яких ставляться до країни, в якій він живе, або байдуже, або вороже. З почутого від них притомні люди не зроблять для себе жодних висновків. Так, нинішній формат інтерв’ю як жанру давно не ідеальний. Чого варті вимоги надсилати текст на вичитку, і, як часто буває на практиці, ті, кого інтерв’ювали, прагнуть цього не з метою виправити фактичні помилки, а з наміром вихолостити гострі, невигідні для співрозмовника моменти. Звісно, інтерв’ю — далеко не завжди відверта розмова. Проте розумному досить читання між рядків. Цікавляться несказаним, додумують непочуте. Цінність інтерв’ю також у цьому — відкриває можливості для коментарів, обговорень, пошуків сенсу.

Натомість ефіри Гордона — легалізація беззмістовності. Популяризація подвійних стандартів під прикриттям свободи слова. Але його розуміння свободи — це свобода сміливо справляти малу чи велику потребу там, де припече. І не Дмитро Гордон у цьому винен. А нинішня ситуація в українському медійному просторі, котра дозволяє такому сміливцю лишатися непокараним. Натомість провокує шквал захоплених оплесків. Україна не створила інституту неподання рук. Поки немає навіть фундаменту, Гордон запросто візьметься поговорити із Віктором Януковичем, Миколою Азаровим, Захаром Прилєпіним, Анатолієм Шарієм, Дмитром Кисельовим, і вершина — з Володимиром Путіним. «Бацька» Олександр Лукашенко і товариш Кім Чен Ин теж можуть приготуватися…

Фото: Ельдар Сарахман / УП