16:30
Понеділок, 30 Грудня 2019

Швидке розслідування нападу на співробітників Шарія: вибіркове правосуддя чи прогрес?

1 962
Як медійники оцінюють події в суді за участі співробітників проекту Шарія і «Страни.ua» та реакцію на них правоохоронних органів.
Швидке розслідування нападу на співробітників Шарія: вибіркове правосуддя чи прогрес?
Швидке розслідування нападу на співробітників Шарія: вибіркове правосуддя чи прогрес?

24 грудня в Апеляційному суді Києва, де розглядали апеляцію підозрюваної у вбивстві Павла Шеремета Юлії Кузьменко, її прихильники намагалися виштовхати із зали суду співробітницю сайту «Страна.ua», який регулярно транслює меседжі російської пропаганди, Юлію Корзун та співробітників сайту «Шарій.нет» (проект проросійського блогера й політика Анатолія Шарія) Дмитра Кучера та Антоніну Бєлоглазову.

На інцидент оперативно відреагували правоохоронні органи та 27 грудня оголосили підозру активісту, який штовхався в суді. Йому інкримінували перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ч. 2 ст. 171 Кримінального кодексу України), хуліганство (ч. 2 ст. 296 ККУ) та погрозу або насильство щодо журналіста (ч. 2 ст. 345-1 ККУ). 28 грудня суд обрав запобіжний захід для підозрюваного – нічний домашній арешт.

Інститут масової інформації, який моніторить ситуацію із захистом прав журналістів, нагадав про десятки інших нападів і перешкоджань журналістам, які залишаються нерозслідуваними. Організація здивувалася відверто вибірковим підходом у цьому випадку і висловила вимогу до МВС такої ж жорсткої, публічної і різкої реакції по всіх випадках нападів на журналістів.

«Детектор медіа» запитав у медійників, як вони оцінюють події в суді за участі співробітників проекту Шарія і «Страни.ua» та реакцію на них правоохоронних органів.

Дмитро Реплянчук, журналіст, зазнав нападу спецпризначенців, висвітлюючи події під судом у 2017 році:

– Зараз в Україні є певні ресурси, які фактично займаються пропагандою і маніпуляціями, видають себе за журналістів… І дуже дивна реакція правоохоронців і влади! Ми прекрасно пам’ятаємо історію з Андрієм Портновим і «Схемами» (проект «Радіо Свобода». – ДМ), коли Портнов приходив в Офіс президента нібито як журналіст і висловлював свою позицію (скаржився на «Радіо Свобода»). Хоча всі ми знаємо, хто такий Портнов (ексзаступник голови Адміністрації президента Віктора Януковича, юрист, нині використовує журналістське посвідчення каналу «112 Україна». – ДМ).

Звісно, насильство неприпустиме в будь-якому випадку. І чинити насильство (якщо вони дійсно чинили) щодо інших людей, будь вони представниками Шарія або когось іншого, – це не є законно й правомірно в демократичній країні. Але мені здається, в першу чергу треба було звертати увагу на те, що в Україні можуть працювати такі нібито журналісти, як представники Шарія, «Страни.ua» і т.п.

А реакція поліції й правоохоронців дуже показова. Я згадував у фейсбуці: упродовж понад півтора року правоохоронці нічого абсолютно не можуть зробити у моїй справі – не можуть встановити, хто саме мене бив, нападав; хто закидав в автозак (Сергія) Лефтера, журналіста УНІАН, і відвозив у райвідділок. А тут буквально за два дні поліція звітує про те, що затримали й оголосили підозру нібито нападникам на представників Шарія і т.п. Тут трошки зсунуті акценти в поліції й у влади загалом, трохи різні пріоритети. І зсунуте поняття – де журналістика, а де пропаганда.

Сергій Лефтер, журналіст, зазнав нападу спецпризначенців, висвітлюючи події під судом у 2017 році:

– Почну з базового твердження, від якого я відштовхуюсь: насилля неприпустиме. Хто б не був у суді – журналіст чи вільний слухач – його ніхто не може бити чи залякувати.

Реакція поліції, звісно, вражає. Забабахати підозру в такий короткий термін по «журналістській статті» – це прямо турборежим. Завжди б так – наприклад, після нападу на мене та незаконного затримання (поліція називала це доставкою) в Святошинському суді. Бо якось образливо згадувати похід (перший і останній) для дачі свідчень у прокуратуру, де натякнули на відсутність перспектив.

Тому після подій в Апеляційному суді внутрішній песиміст якось автоматично почав шукати «зраду». Але критик постійно зупиняє, оскільки моя історія відрізняється. Опущу можливі теорії змови, заангажованості слідства і зупинюсь на очевидних речах.

Перше. В Україні на журналістів часто нападають правоохоронці. І переважно – на акціях протесту. У такому разі справи не розслідуються, бо нападників у формі визначити майже неможливо, навіть якщо є відео. А інші поліціянти, які були поряд, раптово сліпнуть, глухнуть і втрачають дар мови. А прокуратура (вона раніше розслідувала ці злочини) стопорила більшість справ умисно чи ні. В Апеляційному суді ж нападали не правоохоронці, а цивільні. Їх легко ідентифікувати на відео. І розслідування веде поліція, а не, як у моєму випадку, прокуратура.

Друге. Тиск. Скажу одну неприємну (для себе теж) тезу: щоб у таких державах з недосконалим правосуддям, як Україна, добиватися правосуддя, треба добиватися. На жаль, за аналогією з «гарячою новиною», тема нападу на журналістів живе тиждень, а потім затихає, і постраждалий згадує про подію раз на рік у пості у фейсбуці. Потрібен: а) кваліфікований захист юристів; б) постійний (законний) тиск колег з усіх фронтів; в) зацікавленість топ-менеджменту у захисті своїх співробітників. Немає одного з показників – усе летить в трубу. Не знаю, як діяв постраждалий біля Апеляційного суду, але в моєму випадку жодного з цих елементів не було – і справа залетіла в чорну діру сейфу прокурора.

Третє й останнє. Кваліфікація. Критика слідства за «журналістську статтю», мовляв, «побили не журналіста, а…», думаю, необґрунтована. Ми пожинаємо плоди ситуації, у яку медіаспільнота загнала себе і звідки вперто не хоче вирулювати. Ми не хочемо вдосконалювати чи осучаснювати критерії визначення журналіста (мовляв, це «наступ на свободу слова»), але при цьому кожен з моноподом і айфоном на тих же акціях протесту кричить, що він журналіст. А частина цієї ж медіаспільноти легко вирішує, хто справжній журналіст, а хто пропагандист чи блогер. Мені, звісно, неприємно, що посвідченням журналіста прикриваються представники політика. Але в такому разі потрібно «нежурналістами» назвати і 5 канал, і «Наш», і «112», і… Мабуть, легше перелічити, хто не потрапляє в список за цим критерієм

Зрештою, повернуся до тези, з якої почав: насилля неприпустиме. Я за покарання нападників співмірно характеру вчинення ними злочину. І неважливо, за якою статтею.

Валентина Теличенко, юристка:

– Зараз чітко простежується тенденція, яку часом називають вибірковим правосуддям. Насправді, це не правосуддя. У нас вкрай малоспроможні правоохоронні органи – і це одна з причин, чому злочини проти журналістів не розслідують, хоч вони і не є латентними (тобто немає проблеми встановити особу злочинця). Правоохоронці просто не працюють у справах, де потерпілими є журналісти, як і в багатьох інших справах, які сотнями тек лежать в стосах у спецкімнатах.

А коли раптом у якійсь певній справі ми бачимо оперативну реакцію з боку правоохоронців, то відразу розуміємо, що є замовлення на цю оперативність. Замовлення може бути підкріплено фінансовими ресурсами чи наказом зверху – немає значення. Така оперативність правоохоронців – то лише імітація законної діяльності. Ми зараз спостерігаємо, що і правоохоронці, і суди стали лише інструментом у руках Банкової вирішувати свої політичні цілі.

Олексій Панич, член наглядової ради Суспільного мовника:

– Ця ситуація є багатоаспектною, в ній переплелися різні чинники – правові та політичні. Спробую витягнути з цього клубка кілька важливих ниток.

1. У правовому плані мені здається анахронізмом сама ідея захищати права журналістів інакше, ніж захищають права будь-якої людини. Як ніби журналісту де-юре дозволено збирати інформацію якось так, як іншим це не дозволено! Вважаю, що з точки зору закону в журналіста не має бути жодних особливих прав чи особливого статусу недоторканості – або, точніше, що будь-яка людина повинна де-юре мати будь-які з тих прав, які традиційно вважаються «правами журналіста». Тому якщо там у суді і сталося правопорушення, то хіба проти конкретної особи, а не «проти журналіста».

2. Судячи з неповної та уривчастої інформації, якою я володію, ретельність розслідування владою ситуацій фізичного насильства проти представників ЗМІ зазвичай залишає бажати кращого. Якщо на цьому тлі окремі ситуації влада розслідує чи розслідуватиме особливо ретельно, у цьому є (чи будуть) підстави запідозрити не правові, а радше політичні мотиви. Тут варто пошукати закономірність: чи є такі ЗМІ (за їхньою політико-ідеологічною орієнтацією), представників яких влада захищає ретельніше за інших? Якщо така закономірність знайдеться, сам цей факт є (чи буде) небезпечним проявом політично вмотивованого вибіркового правосуддя.

3. Конкретна політична загроза, якої треба стерегтися саме тут і саме зараз, полягає у можливому політичному замовленні (джерела якого можуть бути і в Україні, і не в Україні) на виокремлення у суспільстві купки «радикалів-фашистів-націоналістів-ультраправих», які буцімто є єдиними, хто в українському суспільстві виступає проти «замирення з Росією». Це не є правдою, але саме таку картинку низка політичних кіл воліли б побачити, а деякі аналітики та ЗМІ вже її активно малюють. Найгірше, якщо конкретна ситуація, про яку йдеться, буде використана саме у цьому політичному контексті.

Олексій Бобровніков, журналіст, виїхав з України до Німеччини через погрози:

– Шесть лет назад, в разгар событий на майдане, я наблюдал за столкновением милиции и протестующих на улице Институтской. Многие из нас помнят одну из тех ночей: черные каски и белые каски толкались, пока еще без стрельбы, на подходе к Майдану. Я наблюдал за этим противостоянием стоя на парапете над Институтской в жилетке «пресса» и с камерой в руках, в трех-пяти метрах от места, где происходило столкновение. Прямо подо мной стояло два человека тоже в жилетках «пресса», но у одного из них в руках был микрофон российского пропагандистского канала «Звезда». Я помню этот момент очень отчетливо из-за определенного, весьма характерного эмоционального фона, который несло в себе присутствие этих людей, снимавших события на майдане исключительно под выгодным их заказчику (Кремлю) углом. У меня возникло физическое желание сбросить их вниз, с высокого бордюра, прямо на головы представителям внутренних войск, действовавших в интересах криминальной группировки Януковича против на тот момент все еще мирного митинга.

Почему я не сделал этого? Есть чудесный фильм Брайана де Пальмы, в котором играют Шон Пенн и Аль Пачино. Шон играет коррумпированного адвоката, Аль — бандита, вышедшего из тюрьмы. Персонаж Шона показывает герою Пачино револьвер, на что тот говорит: «Зачем тебе пистолет, ты же адвокат? Теперь ты уже не адвокат, мой друг. Ты уже гангстер». Великолепное кино, очень рекомендую к просмотру. Особенно актуально для тех, кто решает, что он может вершить правосудие, выступать в роли комиссии по прессе, морали и патриотизму, прикрывая, вольно или невольно, преступления своих соратников. Для тех из сторонников такой «люстрации», кто претендует, при этом, называться журналистом, хочу напомнить что любой, кто берет на себя смелость принимать решение о наказании для неприятных ему людей, автоматически становиться гангстером. И провоцирует к себе соответствующее отношение.

На протяжении последних лет, так же, как российские пропагандисты, разжигавшие и питавшие зазомбированными сепаратистами войну на Донбассе, соучастниками военных преступлений стали и многие украинские журналисты превратившиеся в Пореченковых на фронте, имитировавших (на камеру, ради картинки) боевые действия ради яркого сюжета. Мы все знаем их имена, они больше не журналисты, они — комбатанты «гибридной войны». Итак, многие украинские СМИ сами не заметили, как превратились в канал «Звезда», унаследовав все те же повадки и ту же манеру работы. Трагедия же состоит в том, что тенденциозные сайты «Страна.юа» и проект Шария стали, при всей своей одиозности, больше похожи на СМИ, чем многие так называемые «патриотические» медиа.

Это чудовищно, потому что украинскому зрителю теперь приходится выбирать между двумя каналами «Звезда», и те, кто выбирают «красную» кнопку часто делают это не потому, что хотят в Россию, а потому что предлагаемое им Украиной ничем не отличается от «товара», впариваемого тоталитарным полицейским государством-агрессорам своим подданым. Поляризированное, нервное, разделившееся на несколько лагерей общество находящееся на грани взрыва — вот, к чему мы пришли за годы без правосудия и реформ.

Те, кто искренне думают, что имеют право поднимать руку на блоггеров, журналистов, репортеров, закрывая, при этом, глаза, на преступления людей из их собственного лагеря, подстегивают и стимулируют этот раскол, толкающий Украину к путинскому сценарию, — разделения, дробления и дальнейшей оккупации. Это разделение, на психолоическом уровне, уже происходит и заметно невооруженным взглядом. Мы уже проходили это в Крыму и на Донбассе. Сегодня это происходит в Киеве.

То, что украинская полиция отреагировала на атаки на блоггеров (кем бы они ни были) со стороны так называемых активистов, а по сути — приспешников одной из группировок, расследование деятельности которой, пусть и со скрипом и весьма топорно на этом этапе, но все же демонстрируют следственные органы — не может не радовать. Так же, как не может не радовать прогресс в деле Шеремета, чем бы он ни был вызван — политическими рисками для Авакова, неожиданно ускорившего работу и желавшего продемонстрировать эффективность даже с демонстрацией сырого, незаконченного расследования или какими-то другими причинами. После пяти лет консервации разнообразных ОПГ в силовых структурах. Я говорю, к примеру, о коррупции при импорте-экспорте вооружений в рамках дела Гладковского, об ОПГ контрабандистов в структурах армии и спецслужб в делах Галущенко-Костакова, ОПГ «мальчиков по вызову» (другими словами наемных убийц и их подельников из числа сотрудников спецслужб) в делах журналиста Шеремета или адвоката Грабовского. Все эти дела — только верхушка айсберга организованной преступности, представители которой, пользуясь как искренними патриотами так и, судя по всему, собственными подразделениями проплаченных «активистов-титушек» делают все, что в их силах, чтобы не дать привлечь к ответственности соучастников преступлений.

Дело Шеремета не первое в этой череде и, увы, не последнее. Однако крайне важно понимать: к каким бы результатам не привело расследование дела Шеремета оно не должно давать полиции индульгенции на отпущение ее собственных, созданных полицией же, прецедентов соучастия криминальных формирований в ее рядах в экономических преступлениях и политических расправах. Следы о таких преступлениях (и я сталкивался с этим в собственной работе) затирались силовиками, оставляя на свободе соучастников убийств со стороны самой полиции. Я сообщал об этом в одной из частей масштабного расследования об убийстве на фронте, которое вынудило меня самого покинуть страну после серии угроз, на которые полиция, СБУ и прокуратура закрывала и закрывает глаза все последние годы. За делом Шеремета должны, обязаны последовать расследования других резонансов, — иначе все это не более, чем картинка в телевизоре и только видимость следственной работы, которую наши органы досудебного следствия чертовски грамотно научились имитировать.

Фото: Українська правда

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1962
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду