При всій повазі до ініціаторів та організаторів акції «АнтиНек: ні цензурі!», яка почалася 15 січня по обіді в форматі прес-конференції в УНІАНі, а завершилася виступом в Культурно-мистецькому центрі НаУКМА, я далі не певен, що кілька сотень людей, переважно молодих, зрозуміли: вони присутні на акції протесту, а не на перших у новому році літературних читаннях за участю мегапопулярних (зрозуміло за гучністю оплесків та загальною реакцію аудиторії) у середовищі шанувальників актуальної української культури митців Юрія Андруховича та Леся Подерв'янського.

Андрухович артистично розпочав читання викладеної на папері й трошки белетризованої історії ухвалення нашим парламентом «Закону про захист суспільної моралі», що автоматично потягло за собою створення та легітимізацію Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Це, як на мій погляд, було сприйнято далекими - вибачте, колеги, я вас люблю й підтримую, але далекими! - від усієї цієї битви за мораль та боротьби культурних людей проти НЕК молодими людьми в залі як новий текст їхнього улюбленого автора. В залі зібралися однодумці та шанувальники митців, а не свідомі противники руйнівної діяльності «моральної комісії».

Нарешті, коли під фінал справді вдалого вечора Андрухович закликав усіх приєднатися до безстрокової акції протесту і протестувати так, як кожен собі вважає за потрібне, почався інтерактив. Із записок та реакції людей у залі я зрозумів: полемізувати і не погоджуватися з невігласами-«моралістами» молоді люди збираються здебільшого шляхом написання слова «хуй» всюди, де це слово впадатиме в око. Власне, під час читання Подерв'янського (навряд чи хто з читаючих ці рядки не знає лексики його персонажів) один старший чоловік втік, хрестячись на ходу, а потім залу залишили ще дві старші жінки. Це нагадало мені вихід двох людей із майже повного залу під час перегляду фільму «Пилка-6», забороненого, до речі, НЕКом: я здивувався, чого ті двоє взагалі пішли на шосту «Пилку». Невже нічого не чули про зміст попередніх п'яти серій?

Але ці люди, як казав мені один партійний штабіст, теж електорат. І тепер, коли інформація про безстрокову акцію протесту піде в народ завдяки пресі, НЕК у відповідь може заявити: «Ми забороняємо людям матюкатися, а вони хочуть, аби це було дозволено». При тому, що боязнь ненормативної лексики в літературних творах - прояв комплексів, особистого невігластва та притлумленої сексуальності боягуза, і в цьому я згоден із Лесею Ставицькою, впорядником кількох словників відповідної лексики. А слова писали на парканах і до появи НЕКу.

Те, що справа - далеко не в боротьбі зі «словами», підтверджує випадок із однією моєю знайомою п'ятирічною дівчинкою. Її батьки - питомі українці з неофітів, вони обмежують спілкування дитини з однолітками (аби не русифікували випадково), ганяють дитину від телевізора, дивиться дівчинка лише українські версії дівчачих мультиків на різних каналах (при цьому їй пояснюють: рекламні паузи - це шкідливо), а вдома батьки дуже стежать за чистотою сказаного вголос. Тим не менше, практично ізольована від шкідливого впливу телевізора та русифікованого середовища дівчинка з інтелігентної української родини раптом видала мамі-тату слово «піська», яке обох шокувало. Тепер вони думають, де дитина, котра є примусово (і тут батьки не мають рації, але вони - батьки) домашньою, могла підхопити цю заразу. Вони справді не знають, можете мені повірити. Знає Василь Костицький - з повітря, яким дівчинка дихає, не інакше...

Таким чином, писання і вживання ненормативної лексики - не опір, бо це було ще до НЕК, навіть до виникнення телебачення та народження Подерв'янського. Зрозуміло, що табуйована лексика в певній мірі - виклик глянцю та пасторалям із категорії «впали роси на покоси», проте аж ніяк не свідомий протест. Це продемонстрував актор Богдан Бенюк, експерт НЕКу, який, єдиний із «ворожого» табору, прийшов на акцію проти себе, вийшов на сцену і в процесі коментування всього побаченого та почутого видав коротку матюкливу тираду на адресу якогось не надто толерантного революціонера, маючи намір довести: він із митцями-протестувальниками однієї крові. Та непрямо давши зрозуміти: свобода матюкатися ще нічого не означає, її справді не обмежиш, бо це лише слова. Відразу ж спробувавши перехопити ініціативу: мовляв, у НЕКу сидять не ідіоти, які тільки те й роблять, що забороняють мультики. Там нормальні, на його думку, люди, котрі роблять хорошу справу. Але й тут, у цьому залі, робиться хороша справа - їх конструктивно шпетять. Тому Бенюк запропонував шукати точки дотику, врівноважувати роботу один одного, за що був критикований Андруховичем: «Іншому б не пробачили, улюбленому актору - так», і сам, хоч стримано, але огризнувся.

Богдан Бенюк був помічений також раніше, на прес-конференції. Теж сидів у першому ряду і, за словами організаторів, потрапив сюди випадково - перед тим у цій залі говорили про благочинність. А це означає, на мою думку, наступне: актор, який входить до складу комісії серед інших її членів, що їх усіх чохом іменують віднедавна не інакше, як творцями «культурного фашизму», не побоявся сидіти, слухати, як об частину його життя витирають ноги інші шановані та авторитетні творчі люди, а потім ще й вийти та сказати кілька слів від НЕКу без боязні бути освистаним. Отже, як не парадоксально це прозвучить, Богдан Бенюк із тих, хто справді переконаний (виділено мною. - А.К.) у корисності та потрібності своєї громадської діяльності на ниві захисту суспільної моралі.

Як переконати шановних Богдана Бенюка чи Мирослава Поповича, що вони помиляються у виборі однодумців? Як довести їм, а також отим старшим людям, котрі хрестилися на матюки та виходили з зали, що Андрухович, Подерв'янський, Жадан, Ульяненко, інші творчі люди, обираючи ту чи іншу форму самовираження, не стають збоченцями, моральними потворами, кримінальниками, садистами чи канібалами, а більшою чи меншою мірою є відомими, заслуженими людьми, наділеними такими чеснотами, як талант, відчуття стилю та смаку і потяг до свободи їх вияву? А фільми жахів - це такий жанр масової культури, а не посібник із розчленування та поїдання живої людини... Не хочеш - не дивись, не любо - не слухай, не подобається - не читай. Як боротися з НЕК, коли не лише там сидять невігласи, а й довкола нас, поруч із нами - здебільшого люди, котрих через елементарний брак популярної інформації про культурно-мистецькі тенденції НЕК готова нацькувати на митців під виглядом того, що треба боротися за суспільну мораль із такими ось аморальними типами? Тому наводять (як на прес-конференції) на підтвердження скоєного злочину видану книжку п'єс Подерв'янського, де є «погані слова». Або фрагменти з імпортних кінострашилок: мовляв, дивіться, що вони хочуть показувати нашим дітям і проти чого ми боремося!

Нарешті, підходимо до того, що насправді важливо, чого за видовищем не було помічено і що не було належним чином оцінене.

Як під час зустрічі з пресою, так і пізніше - вустами Богдана Бенюка у залі - прозвучало: «Це все - заради дітей. Треба думати про дітей. Ви розбещуєте дітей» тощо. Безпека дітей - ось на який мозоль тисне голова НЕК Василь Костицький. Можна подумати, за книгами Ульяненка діти заходять до книгарень, а заради фільмів жахів тікають із дому. Можна подумати, це американські «стрілялки», мультики, а також Лесь Подерв'янський енд компані сприяють зростанню дитячої безпритульності. І це митців, а не політиків звинувачували у розтлінні малолітніх.

Постійно і послідовно прикриваючи свої діяння виключно турботою про наших дітей, Василь Костицький тим самим може справді здатися симпатичним, без перебільшення, щирим у своєму бажанні відгородити дітей від слів (типу згаданого вище «піська») Богдану Бенюку, менш відомим і зовсім невідомим українцям.

Тим самим Костицький використовує наших дітей у своїх інтересах. Ні більше, ні менше. Інтерес Костицького відомий та озвучений мною не раз: виконуючи волю сильніших за себе, які його на «мораль» поставили, він послідовно нагинає актуальну українську культуру, заганяючи її на маргінеси, і тим самим дискредитує митців, ще більше нівелюючи їхній влив на суспільну думку. При цьому є більш банальна мета: зберегти «іменем наших дітей» та по можливості збільшити бюджетне фінансування НЕКу - установи, яку учасники «АнтиНЕКу» охрестили «Нацкоммор» - аналогія з поняттям «Голодомор» прочитується і доречна.

Отже, у своїй, по суті, аморальній діяльності, для залагодження своїх - нехай це прозвучить пафосно - нехороших справ голова НЕК Василь Васильович Костицький прикривається нашими дітьми. Мені здається, кожен, хто прикривається дітьми, автоматично ставить себе поза законом і поза нормами моралі. Відтак емоційна мистецька акція не лишила часу та місця для роздуму над подібними проблемами.

Однодумці говорили очевидні речі: така комісія повинна вийти з-під державного «даху», ставши приватною ініціативою; ліквідувати її не так просто, бо це державний орган, його можна лише реорганізувати або унеможливити спеціальною урядовою постановою; позбавити бюджетного фінансування або скоротити його до того мізеру, коли там ніхто не захоче працювати, - логічно, але теж поки не ясно, як цього домогтися; НЕК повинна припинити існування як факт, без жодних домовленостей та пошуку компромісів, до яких закликав Богдан Михайлович Бенюк. Проте повз увагу творчих людей проскочила ще одна характерна особливість діяльності «Нацкоммору»: відоме лише прізвище голови цієї організації та членів комісії, котрі працюють на громадських засадах. Але ж є ще рядові та єфрейтори - 90 з гаком експертів, котрі отримують ті самі бюджетні гроші у вигляді зарплати. Крім жінки передпенсійного віку Варвари Опанасівни Ковальської, авторки легендарного експертного висновку щодо роману Олеся Ульяненка, з чого все й почалося, ми нікого не знаємо. Так само невідома їхня кваліфікація, критерії, якими вони користується, обізнаність із сучасними культурними та медійними тенденціями тощо.

Довести некомпетентність експертів, штатних працівників - другий після вимог позбавити «Нацкоммор» бюджетного фінансування дієвий спосіб боротьби. Тоді ніхто не насмілиться прикриватися турботою про мораль наших дітей - ми будемо бачити, хто забороняє дітям колупатися в носі. А в тому, що рядові експерти - народ профнепридатний та складається здебільшого з невігласів, готових шукати антисемітизм у поемі Шевченка «Гайдамаки», автор цих рядків не має поки що жодних сумнівів.

Якщо це не так - тоді до вимог тих, хто підтримує «АнтиНЕК», слід долучити вимагання публічності, прозорості та відкритості експертиз, коли вже «Нацкоммор» як держструктуру не ліквідувати, навіть узявши в облогу. Раз Костицький цього боїться - значить, ці мої слова про те, що «моралісти» нічого не можуть, крім як прикриватися дітьми, спекулювати на почуттях старших людей і отримувати за це бабло з бюджету, - правдиві.