Історіософія, тобто теорія історичної науки, в ХХ сторіччі переконливо довела, що паралелі між різними історичними епохами рідко бувають обґрунтованими. Проте чи то літо, чи то абсолютна неможливість і далі всерйоз сприймати наш, прости Господи, політичний процес, уперто підштовхують думку до «паралельних» світів.

Валерій Зайцев, наприклад, розглянув українське політичне сьогодення через п'єсу Шекспіра. Котрий, у свою чергу, звертався аж до давньоримської історії.

Кумедно, але автор цих рядків теж уже кілька днів роздумував про римсько-українські паралелі. Щоправда, не з драматургічної, а із власне історичної точки зору.

Вище недарма згадано про історіософію. Один із батьків цієї науки (чи, швидше, світогляду) Освальд Шпенглер у своїй найзнаменитішій книзі дуже цікаво розглядав принципат Цезаря та, зокрема, його вбивство змовниками на чолі з Кассієм та Брутом (про що, власне, і написана шекспірівська п'єса, яку, в свою чергу, не без гумору розглядає Валерій Зайцев).

Шпенглер дуже логічно вказує, що Цезар насправді був чи не першим у Римі правителем-«демократом». У той час як змовники, що ліквідували його фізично, представляли аристократичну верхівку - благородних сенаторів та вершників-мультимільйонерів.

Звісно, ставлення до «демократії» у Шпенглера було ще те. Але історичні джерела не дають ніяких підстав вважати, що воно було іншим у самого Гая Юлія.

Гай Юлій Цезар (як і Освальд Шпенглер) належно оцінив би знаменитий вислів про народ як «біомасу», що приписується Юлії Володимирівні Тимошенко.

Паралель між двома Юліями полягає не лише в тому, що Цезар із естетичних міркувань носив вінок, а Тимошенко носить спеціальну косу. Це - приклад хіба що для давньоримського форуму, де в якості політичного аргументу запросто вживали ще й не такі особистісні випади.

Але спробуємо виглядати серйозно і вдамося до джерел: Діона, Плутарха, Светонія, Тацита та сучасних інтерпретаторів їхніх текстів.

І з подивом побачимо, що, по-перше, Юлія Тимошенко, дійсно, дуже пасує до образу Юлія Цезаря. І що, по-друге, таке порівняння - це не обов'язково комплімент.

Юліанство як політичний жанр

Почнемо з того, як Юлій вийшов на «стартову смугу» своєї політичної кар'єри. За диктатури Сулли юний майбутній імператор був у немилості - як прибічник ідей «популярів».

У часи Великої французької революції боротьбу давньоримської партії «популярів» з «оптиматами», тобто прибічниками «влади кращих», часто порівнювали з актуальним тоді протистоянням буржуа та роялістів. Насправді ця паралель досить натягнута, і ще більш натягнутою виглядала б аналогія з боротьбою вітчизняних «демократів» проти «олігархів» на початку нинішнього сторіччя. Проте до певної міри вона виправдана.

Так ось, Юлій як представник роду, тісно пов'язаного з популярами, був у великій немилості в диктатора Сулли - вождя оптиматів, котрі опанували владу в республіканському Римі після першої серії громадянських війн.

Римські хроністи свідчать, що диктатор довго відмовлявся відновити Юлія в його, так би мовити, політичних правах. А врешті-решт, поступившись проханням багатьох соратників, вигукнув: «Пам'ятайте: в одному Цезарі приховано багато Маріїв!» (маючи на увазі свого запеклого ворога, колишнього вождя популярів).

Чи не нагадує це зорю великої політичної кар'єри декого з наших політиків, хто майже півтора десятиліття тому пережив нищівне падіння свого патрона, зумівши домовитись із переможцями? А потім, знову розсварившись зі владою, «не зломився» під її тиском, що включав навіть короткострокове ув'язнення?

Повернувши собі можливість обиратися на муніципальні посади в Римі, Юлій одразу взявся до завоювання симпатій населення. Його дії на цьому напрямку ми сьогодні назвали б нічим іншим, як неприхованим популізмом.

Прадавня римська традиція передбачала своєрідний «родовий соціалізм» за принципом «Багаті повинні допомогти бідним». Зокрема, спеціальна посада едила заповнювалась людьми (едилів, як і інших вищих магістратів, у Римі було двоє), чиє багатство дозволяло їм власним коштом будувати громадські споруди та влаштовувати знамениті гладіаторські бої, цькування звірів та роздачу хліба народові.

За свідченням хроністів, Юлій взявся до цих справ із такою силою, що в дуже короткий термін завоював популярність широких мас римлян. При цьому, очевидно, Юлій показав себе вправним політтехнологом: незважаючи на те, що едилів усе-таки було двоє, вся слава за організацію небачених раніше в Римі видовищ діставалася лише йому.

В результаті, коли пізніше Юлій ділив консульство, тобто найвищу в Римі посаду, зі своїм колегою ще по едильству - Марком Бібулом - про останнього ніхто й не згадував як про представника влади. Светоній наводить характерну ситуацію: деякі дотепники, підписуючись свідками на документах, позначали їх не «консульством Цезаря та Бібула», а «консульством Юлія та Цезаря»...

Знов-таки, чи не нагадує це вітчизняну, якщо можна так висловитись, «конкуренцію» президента і прем'єра? Хіба що президент у нас усе-таки має більше можливостей для опору - та тут уже на заваді стають суб'єктивні причини.

Юлій відчував політичний момент, як ніхто з його сучасників. На посаді претора він укотре викликав гнів оптиматів своїми законодавчими ініціативами, але деякий час стояв на своєму, насмілившись протистояти навіть сенату, що відсторонив його від справ. Проте коли оптимати закликали прибічників до зброї, Юлій таємно покинув робоче місце й сховався вдома.

Разом із тим, буквально наступного дня він умовив натовп, що зібрався на його підтримку, розійтись - і таким чином негайно, буквально на пустому місці, отримав від сенату офіційну подяку та відновлення на посаді.

Чи не агенти самого Юлія й зібрали цей натовп, сьогодні встановити неможливо. Факт, одначе, що після того політик, котрий не мав ще й сорока років, остаточно став суперважковаговиком на римській політичній арені.

Сенатська аристократія дякувала йому за поміркованість, а народ у той же час бачив у ньому безкомпромісного борця з аристократією - і не помічав у цьому ніяких суперечностей...

Юліанство як історичний вибір

Далі, аж до свого збройного виступу та нової громадянської війни, Юлій діяв усе в тому ж, знайомому сучасним українцям, дусі. З одного боку, він зробився справжнім майстром афоризмів (хоча не факт, що всі вони були вигадані саме ним). І, очевидно, справляв майже гіпнотичний вплив на натовп, перед яким виступав - що теж нагадує... Не будемо повторюватись.

З іншого боку, Цезар мав і таку важливу для демагога рису, як абсолютну впевненість у власній правоті.

Взяти хоча б закон про землю, який він, наскільки відомо, щиро вважав украй необхідним для держави. Показовий не сам цей закон, а те, що коли другий консул (уже згаданий Бібул) виступив проти, Юлій «прогнав його з форуму силою зброї».

А це ж бо була річ, до якої римляни тоді все ще не звикли, незважаючи на те, що вже пережили одну громадянську війну.

Не панькався з опонентами майбутній імператор і надалі: так, одного сенатора він наказав просто з засідання відвести до тюрми лише за те, що той виступив із, як ми сказали б тепер, «депутатським запитом».

І ніколи, ніколи не забував купувати лояльність тих, від кого могла залежати його влада. Як указує Діон, однією з його улюблених фраз було: «Владу утримують дві речі - гроші та військо, і одна без одної вони неможливі».

Не слід дивуватися, що за такої політики Юлій заліз у величезні борги. Вибратись із них йому вдалося тільки після перевороту та перемоги в громадянській війні, і то - лише завдяки неймовірним успіхам у зовнішній політиці.

В останньому відношенні Цезареві пощастило: Рим його часів не мав у сусідах якої-небудь імперії із «Газпромом» напохваті, а мав здебільшого хоробрих, проте відсталих та нечисленних германців і кельтів. Значним розширенням своєї території у той час Рим завдячує саме Юлієві - відважному бійцю, успішному тактику й стратегу, а головне, улюбленцю військових.

Відвертий грабунок новозахоплених земель дозволив покращити фінансовий стан як Риму, так і особисто Цезаря. Школярі молодших класів (із тих, хто взагалі читає підручники) часом дивуються, чому після Цезаря імператори деякий час претендували лише на управління прикордонними провінціями, лишаючи серцевину держави сенатові.

Між тим, це має просте пояснення: прикордонні провінції ще не були розграбовані, як слід, тож там було значно більше можливостей для наживи. І таку практику запровадив саме Юлій.

І він же остаточно перетворив армію на самодостатню, більше того - головну політичну силу держави. Власне, сучасні історики вважають, що початок цьому поклав ще Марій. Проте саме Цезар заклав традицію розбещення легіонів «виплатами» та «подарунками», котрі по суті були абсолютно не прихованою платою за лояльність.

В результаті не минуло й шести десятків років, як легіони вперше спробували висунути свої вимоги до імператора під час його приходу до влади (Тиберій). А ще за два десятиліття звичайні гвардійці вперше - проте далеко не востаннє - звели імператора на трон.

З певною сміливістю можна стверджувати, що цей, строго кажучи, перший «солдатський імператор» найкраще з усіх римських правителів епохи принципату відповідає образові іншого українського політика - Віктора Ющенка. Хоча власне армія тут начебто й ні до чого.

(Далі буде)