А мені це інтервʼю особливо цінне тим, що розкрило Залужного як зрілого лідера високого класу.

Рідко доводиться чути таке інтервʼю від української публічної особи, в якому так мало власного «Я», так мало его. І так багато про тих, хто виконує його вказівки, часто — ціною свого життя.

«…те що відбувається і те, що ми тримаємось — це українські люди. Це український солдат та сержант, український офіцер, які щодня гинуть, калічаться, але тримають свої позиції».

«Але поки що все тримається на плечах простих людей. Всі перемоги, які були, вони були здобуті життями наших українців, які поклали своє життя звільнивши Херсон, звільняючи Чернігівщину, Сумщину і Київ та Київщину.»

Все інтервʼю було просякнуто безмежною вдячністю до цих людей. Це був не просто ключовий месидж. Це звучало щиро, із глибини, без глянсу.

Часто доводилося чути, наприклад, від медиків: щоб не збожеволіти від відповідальності за втрату чужого життя, потрібно встановити відстань між собою і пацієнтом. Винести емоції за дужки. Лікувати проблему, не думаючи про людину. Тому так багато лікарів-циніків — казали мені, — лікарів із чорним почуттям гумору.

Емпатія заважає приймати складні рішення, вважають деякі люди. Легше відправити на смерть бригаду, полк, роту, ніж людей. Легше думати про живу силу, ніж про людей.

Після інтервʼю в мене залишилося враження, що Залужний не забуває про людей. Що він не намагається збудувати стіну між собою і тими, хто в казармах і окопах. Що для нього важать не лише ресурси, а й імена, історії, долі.

При цьому я не побачила в героєві інтервʼю жодного самозамилування, жодного самовиправдання.

Публічні лідери часто грішать егоцентризмом. Це невипадково і небезпідставно. Важко бути лідером без здорового его, без упевненості в собі (яка тісно межує з самовпевненістю), без віри, що саме твої рішення заслуговують бути втіленими, що саме ти маєш право на відповідальність за інших.

Формат інтерв’ю апелює до его: журналіст цікавиться думкою, поглядом, досвідом конкретно цього ньюзмейкера. Ця людина — в центрі уваги, в фокусі камери, на неї орієнтовані мікрофони і світло. Це підсвідомо посилює відчуття власної значущості. А ще й коли журналіст питає про «меми про вас, картини про вас, графіті про вас…», про те, як на російському ТБ хвалять його як талановитого воєначальника.

І з якою мудрою смиренністю Залужний відпрацьовує ці питання!

«Я просто на своїй роботі». «Я — просто людина». Герой спокійно говорить інтервʼюеру про свої емоції — без надриву, без пафосу, без сорому і без страху. Він визнає свою людяність в усіх сенсах і не претендує ні на мармуровий постамент, ні на захоплення чи фанатизм.

«Все, що я як генерал Валерій Залужний намагався зробити у Збройних силах і продовжую намагатися і буду далі вести з цим боротьбу, я намагався зробити головне – змінити культуру у Збройних силах України.

Щоби слухати думку свого підлеглого, щоби дослухатися до свого підлеглого як до людини, щоб вибудовувати нормальні відносини між людьми у ЗСУ.»

Це така важлива компетенція лідера, і більш рідкісна, ніж хотілося б. Вміння відчувати себе і підлеглих саме як людей, наділених гідністю, з іманентною цінністю.

На питання Василя Симоненка: «Ти знаєш, що ти — людина?» — у Залужного є впевнена однозначна відповідь.

Звідси, думаю, і оця вдячність, повага до військових, і оця здорова міра впевненості в собі. Інтервʼю показало Залужного як цілісну людину, яка опирається на чітко усвідомлені дуже гуманістичні цінності. І з цього фундаменту йому дуже добре видно інших людей.

Класне інтерв’ю. Є чого навчитися в генерала Залужного. Пощастило нам, що в цей час наші Збройні сили очолює такий лідер. Така людина.

Оригінал за посиланням