Від редакції ДМ: Конфлікт у редакції онлайн-видання «Букви» має кілька зовнішніх проявів.

Кілька днів тому фактчекінговий проєкт «По той бік новин» розкритикував фейсбук-допис видання.  У відповідь на це співвласник «Букв» Петро Терентьєв добився від Інституту розвитку регіональної преси, якому належить «По тоф бік новин», видалення критичного допису. Невдовзі сайт «По той бік пандемії» — спільний проєкт кількох організацій, у тому числі «По той бік новин» і «Букв» — виявився заблокованим: із його адреси користувачів перекидає на «Букви». Петро Терентьєв пояснив своє рішення заблокувати сайт нерозумінням, хто його контролює.

Вранці 23 листопада на фейсбук-сторінці та в телеграм-каналі «Букв» з’явилось оголошення від імені команди (як згодом виявилось — частини команди) видання, яка вирішила піти з проєкту через «токсичну атмосферу та приниження». Невдовзі дописи були видалені, а адміністрація видання опублікувала заяву, в якій відкинула звинувачення та у свою чергу звинуватила одного з працівників, які звільнились, у небажанні віддавати позичені гроші.

Ввечері 24 листопада колишній керівник СММ-відділу видання Владислав Волков опублікував допис із низкою звинувачень на адресу співзасновників видання — Катерини Рошук та Петра Терентьєва. Він також оприлюднив папку зі скриншотами внутрішньої переписки редакції, які нібито є доказами частини цих викривальних тверджень.  У свою чергу редакція заявила, що відбувається «спроба рейдерського захоплення» «Букв», і проти видання розгорнули дискредитаційну кампанію, за якою нібито стоїть політтехнолог Володимир Петров і команда президента Володимира Зеленського. «Детектор медіа» чекає на коментарі від Катерини Рошук; Петро Терентьєв відмовився від подальших коментарів.

Тим часом ми звернулись по коментар до Тетяни Ніколаєнко — колишньої головної редакторки «Букв», яка пішла з видання у квітні 2021 року й зараз працює в онлайн-виданні «Цензор.нет». Публікуємо її відповідь повністю окремим матеріалом. Ми готові опублікувати позиції інших учасників конфлікту.

Чесно кажучи, я не належу до тих, хто виносить сміття з хати, але все, що відбувається останні дні навколо «Букв», не залишає права не реагувати.

Почну з себе. Я пропрацювала в Буквах рік і три місяці. Погодилась на посаду головної редакторки, бо мене просили зробити хороше видання, і це був для мене виклик — я вилазила зі шкіри, щоб це зробити, навіть коли доводилось писати ще під двома псевдонімами, а у вихідні збирати добірки фільмів і рецептів. У редакції дійсно була дуже висока планка вимог до новин і їхньої достовірності. Як від мене і Данила Романчука, так і з боку власників також. І це підтвердять всі, хто звідти звільнився.

Тому те, що видання потрапляло в білий список Інституту масової інформації – це щоденна заслуга новинарів видання, які ретельно робили роботу, які в тому числі писали листи в оманські видання під час відомого візиту президента і отримували звідти відповіді, коли Юлія Мендель по 16 разів не відповідала на дзвінки. І я не хочу, щоб працю цих людей принижували.

Принаймні за час моєї роботи ніхто з новинарів не вів телеграм Павла Фукса, а на сайті вийшла аж одна його колонка. У Тетяни Попової з цього приводу можуть бути зауваження, що на сайті вийшло дві статті щодо судових суперечок навколо її майна, але вона сама відмовилась коментувати ситуацію по суті, крім того, що в цій темі зацікавлений Фукс.

СММ. У «Букв» не було свого офісу і вся координація роботи відбувалась у чатах. У мене таких за час роботи було три чи чотири. В них ми віддавали редакторам соцмереж новини і тексти, які треба поставити в соцмережі (у моєму випадку з готовими підводками). Решта спілкування між ними і власниками відбувалась приватно.

У «Букв» і «Великого Києва» були різні редакції, але їх вела одна команда СММ.

Те, що ситуацію навколо видання, роздмухують люди, пов’язані з політтехнологом Петровим – геть не дивно. У власників «Букв» із ним дійсно конфлікт, і я навіть не впевнена, чи обмежується він тільки відомим трешем навколо історії з «курячими лапками», коли намагались підставити чоловіка ексзаступниці голови ДБР Ольги Варченко.

Це не знімає питання про все, що сказано новинарями про останні місяці роботи, і про скріни Влада Вовка. Але це вже нехай коментують ті, кого це стосується.

Чому вони мовчали п’ять років, а тепер пішли? Вочевидь усе в нашому житті має накопичувальний ефект, а речі, які довго чимось чи кимось стримувались чи виправдовувались, раптом навалюються як сніжний ком.

Історія «Букв» — це не історія для білих пальт, які можуть покричати, мовляв, ми завжди знали, що це зливний бачок (про джинсу респектабельних ЗМІ на ринку всі теж у курсі, просто статус священних корів — рятівний). Це привід для значно дорослішої розмови про редакційну політику, оплату праці та захищеність журналіста, де часто очевидні рецепти працюють як мертвому припарка. У цій країні значно більше журналістів, ніж можуть профінансувати грантові проєкти. А пожертви, на жаль, можуть забезпечити заледве виживання, а не життя працівників ЗМІ.