Жанр авторської колонки посідає доволі помітне місце у сучасній журналістиці, причому йдеться не лише про якісні громадсько-політичні тижневики, але й про масову розважальну періодику. Суспільний запит на суб'єктивно забарвлену публіцистику виник упродовж останніх десятиріч - унаслідок вивільнення мас-медіа з-під тиску цензури і природного прагнення людей знати й аналізувати різні точки зору, висловлювані авторитетними постатями. Українські ЗМІ мають чимало прикладів добротної колумністики, в жанрі якої продуктивно працюють відомі інтелектуали - Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Анатолій Стріляний, Юрій Андрухович, Юрій Макаров, Микола Рябчук, Ярослав Грицак, Тарас Возняк, Віталій Жежера, Ігор Лосєв і багато інших. Читацька популярність колонки нерідко спонукає редакції та й самих авторів до видання збірок («Репортаж з двохтисячного року» Оксани Забужко, «Порт Франківськ» Тараса Прохаська, «Кухня егоїста» Світлани Пиркало).

Серед низки публіцистичних книжок, які відносно нещодавно побачили світ, особливу увагу привертає добірка статей «Богородиця у синагозі» (2010) провідного українського журналіста Віталія Портникова, котрого, здається, не варто особливо представляти аудиторії. Його компетентні й не позбавлені сарказму коментарі з приводу політичних процесів у державі та світі регулярно звучать у студіях телевізійних ток-шоу, на хвилях радіо «Свобода» і на шпальтах численних видань - українських, російських, білоруських, латвійських, естонських, польських, ізраїльських. Нині він - головний редактор каналу «ТВі» і ведучий програми «Правда Віталія Портникова». Своєрідна «диверсифікація ринку» дозволяє цьому напрочуд плідному авторові спілкуватися з ширшим колом людей і частіше спонукати їх замислитися.

Втім, тексти, вміщені в збірку «Богородиця у синагозі», дещо випадають із контексту політичної аналітики, в царині якої зазвичай працює Віталій Портников. На відміну від попередньої книжки «Почему Медведев?» (2008), у котрій докладно розглянуті мотиви й логіка операції «Наступник президента», в основу «Богородиці...» покладено щоденникові нотатки журналіста, які публікувалися в тижневику «Дзеркало тижня» з вересня 2000-го до серпня 2006 року. Загалом статті Портникова можна поділити на дві групи: портрети і подорожі, що тісно переплітаються між собою, витворюючи захопливий калейдоскоп імен і місць: Капущинський, Варшава, Шептицький, Мінськ, Ругова, Мюнхен, Горбачов, Київ, Аденауер, Марибор, Кравчук, Дніпропетровськ, Лукашенко, Белград... Саме такі короткі назви журналіст використовує як заголовки, відштовхуючись від яких, він виходить на часом несподівані узагальнення, елегантно пов'язуючи Ліберію та Україну, Единбург і Київ, Македонію та Крим.

В епіцентрі уваги В. Портникова перебувають не швидкоплинні речі (кулуарні інтриги чи боротьба за фінансові потоки), а фундаментальні загальнолюдські цінності: чесність, порядність, моральність, патріотизм, інтелектуальна відвага, толерантність у мультикультурному світі. Зрештою, усе те, що в ідеалі мало б панувати в цивілізованому й відповідальному суспільстві. До речі, слова «відповідальний» і «суспільство» журналіст уживає чи не найчастіше. Можливо, тому, що якраз цих понять, наповнених конкретним змістом, бракує нашій (і не тільки нашій) країні. Без активного, мислячого й вільного громадянина з високою культурою неможлива поява справжньої політичної та інтелектуальної еліти (без жодних лапок), моральних авторитетів рівня Єжи Ґедройця, Андрія Сахарова й Олеся Гончара, так само як і функціонування впливової професійної журналістики.

Оцінки, які робить Портников, доволі критичні, якщо не сказати безжальні, часом вони звучать майже як діагноз або й вирок: «Всі ми - громадяни маргінального суспільства. Тому й руйнуємо замість будувати. Тому й вирішуємо власні проблеми замість бути чесними хоча б перед самими собою. Ми не є гордістю цієї країни, ми є її ганьбою. Ми виявилися нездатні побудувати не те що незалежну країну, ми навіть незалежної журналістики не створили. Ми такі ж байдужі, як і все наше суспільство». Тим не менше, ці розпачливі міркування не позбавлені позитивної перспективи, щоправда, вона не видається надто близькою, а тим більше райдужною. Публіцист, який, за власним зізнанням, навіть у часи найсильніших депресій залишається оптимістом, стверджує, що на шляху побудови нової України не варто очікувати див, адже наше блукання пустелею тільки починається, а землю обітовану побачать хіба що діти сучасної молоді, котрі житимуть у нормальній європейській державі.

Успішний розвиток України, на переконання Портникова, не менш важливий для сусідніх країн - насамперед Білорусі та Росії, оскільки спонукатиме їхні суспільства до змін на краще (так само, як українців надихає близький досвід Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини чи Литви). Пострадянський характер політики й економіки, переважно бідне населення, купка зажерливих олігархів і авторитарні правителі - всі ці чинники аж ніяк не відбирають у Мінська й Москви права належати до Європи, що є лише питанням часу: «Мусимо бути зацікавлені білоруською долею, якщо як не власною, так принаймні як близькою. Було б непогано, якби ми вийшли з хащі наших розчарувань разом, залишивши своїх егоцентричних поводирів десь у її нетрях. Ніхто не пропонував - разом з новою Білоруссю до Європи?». Адже згадаймо, що колись диктаторські Португалія, Іспанія, Сербія чи Албанія таки змогли повернутися до європейського дому. Уболіваючи за кращу долю своєї країни, колумніст цілком у дусі гасла «За вашу і нашу свободу» щиро бажає того ж і сусіднім народам. Зокрема, у дні помаранчевої революції він написав такі пронизливі рядки в щоденнику: «Не можна любити Україну й не любити Білорусь, і навпаки. Це всередині нас, навіть коли ми про це не думаємо, і цей зв'язок нерозривний. Спільнота, яка з'явилася в Україні, уже нікуди не зникне. І, як у сполучених посудинах, прискорить народження і перемогу спільноти в Білорусі. Бо якщо ми почуватимемося вільними людьми, то навряд чи будемо спати спокійно, знаючи, що ви не з нами. І це не емоції і не лірика, це самісінький, що не є, холодний політологічний аналіз. Бо так і буде. Вже скоро. Не разбіць, не спыніць, не стрымаць». Портников невипадково так переймається проблемами білорусів (і додамо: валлійців, ірландців, шотландців, лівів), позаяк виклики, що стоять перед ними, зокрема мовні, видаються йому надзвичайно близькими, бо він як український єврей генетично походить з померлої культури ідиш, «асимільованої» в Освєнцимі та Бабиному Яру. Тому наразі йдеться не просто про розвиток білоруської мови, а про її порятунок від остаточної маргіналізації і (само)знищення, котрі не можуть виправдати жодні гасла про «спільну колиску», «православну цивілізацію» і «союзну державу», в удаваній щирості яких ми нещодавно переконалися. Як афористично підсумовує журналіст, народ, який позбувається самого себе, ніколи не буде щасливим.

Важливою і помітною складовою публіцистики Портникова є постійна апеляція до різних книжок. Це саме той випадок, коли про когось говорять «людина книги». На сторінках «Богородиці...» зустрічаємо численні пасажі на зразок: «Похмурими зимовими вечорами в Женеві я читав оповідання швейцарських письменників...»; «Використав новорічні дні, щоб прочитати грубезний том «Мистецтво управління державою» - напівмемуарів-напівпідручника життя Марґарет Тетчер»; «Під час перебування в Києві намагаюся змінити коло читання - так, щоб київська книжка відрізнялася від того, що прочитую в інших містах». Систематичне читання літератури, на переконання публіциста, дає краще й осмислене відчуття цивілізаційного розвитку. Особлива пристрасть Портникова - це книгарні та неповторна атмосфера купівлі книжок, що за європейськими канонами поєднує крамницю, бібліотеку, кав'ярню, інтернет-центр і продаж преси. Саме у таких затишних місцях, а не в радянських «книжкових гастрономах», можуть утворитися «острівці людської атмосфери», які зрештою об'єднаються і стануть цілою країною. Таким чином, постійне читання літератури і створення в Україні сучасних книжкових мереж стають індикаторами нормального життя та зближують наші міста з Берліном і Копенгагеном, Варшавою та Будапештом.

Талановита публіцистика Портникова є природним продовженням традицій української щоденниково-мемуарної літератури, але водночас засвідчує оформлення характерних тенденцій сучасної журналістики. Насамперед ідеться про акцентовану особистісну інтонацію, широкий погляд на світ, включеність у європейський контекст, удалу побудову аналогій та їхню оригінальну прив'язку до поточного контексту. Не менш цінним видається і систематичне нагадування про здавалося б забуті високі моральні та громадянсько-патріотичні цінності, що напрочуд влучно сформульовано в одному з есеїв: «У часи національної кризи треба бути вимогливим не тільки до батьківщини, а й до самого себе. Не брехати, не бруднитися. Думати».

Сергій Шебеліст, газета «День»

Фото - www.zn.ua