Гран-прі 40-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість», про що вже чули наші читачі, отримав фільм Сергія Лозниці «Щастя моє» (Україна, Німеччина, Голландія). Ця картина прославилася, коли вперше представляла нашу країну на Каннському кінофестивалі. Потім було багато інших престижних міжнародних кінофорумів. Український прокат стрічки - з 11 листопада. А з 17-го - кіноекрани Франції (35 копій). Далі - Німеччина та багато інших європейських країн, а ще - США, Бразилія, Ізраїль.

Виконавець головної ролі у фестивальному кінохіті «Щастя моє» - білоруський актор Віктор Нємєц в ексклюзивному інтерв'ю «ДТ» розповів про свою мрію зустріти на каннській червоній доріжці Анджеліну Джолі і Бреда Пітта, а також захистив бацьку від нападок російських політиків.

Наш кінобомонд зустрів «Щастя...» у двох залах кінотеатру «Київ» захоплено і напружено. Багато досвідчених кіноекспертів, таких як гендиректор компанії «Мультиплекс холдинг» Антон Пугач, зазначили у розмові з «ДТ», що цей фільм - справжній прорив для українського кіно, стрічка бездоганна за формою і неймовірно складна та насичена за внутрішнім філософським змістом.

Правда, такий серйозний і похмурий фільм сподобається далеко не всім шанувальникам кіногламуру. Тому що це зовсім інша кіноестетика. Білоруський актор Віктор Нємєц - стовідсоткове влучання в цю естетику та в образ головного героя. Він грає водія-дальнобійника, який має їхати в російську глибинку, і ця дорога обернулася для нього каліцтвом та переродженням... (До речі, перша рецензія на цю картину була саме в «ДТ».

- Вікторе, другій частині фільму «Щастя моє», ваш герой втрачає людську подобу. Перетворюється на якусь рослину. Наскільки складним для вас був процес переродження персонажа?

- Ми з режисером довго працювали над образом. Мій герой із самого початку фільму - в пошуках себе. У нього не складається особисте життя. Робота не влаштовує. Але йому подобається подорожувати, пізнавати світ. Так, він втратив пильність, не помітив «знаків» небезпеки. Повівся наївно, хоча зовні впевнений у собі, навіть самовпевнений. А що сталося потім?

Думаю, він боровся. Але в нього амнезія, він не пам'ятає минулого. І мені, тобто моєму героєві, потрібен час, щоб відновитися. Не дали цього часу. Били, використовували, знущалися. У результаті концентрація «поганого» в його свідомості зашкалила. Коли мій герой убивав, це був вихід із ситуації... У фіналі в нього помітне просвітлення в очах. І я розумію, що це осяяння. Тобто герой все-таки усвідомив, що відбувається...

На етапі зйомок я запитав у Сергія: може, він застрелиться? Точного фіналу я не знав... У результаті все виявилося якимось містичним, загадковим...

- У такому разі, як особисто ви трактуєте цей фінал? Це все ж таки загибель героя чи його спроба втекти - від мучителів і від своєї фізичної пригніченості?

- Після емоційного вибуху, герой заглибився в себе... У якесь темне море усвідомлення. Чи повернеться до нього глузд? Чи вб'ють його? Може, цей герой - людина, яку закатують у цемент? Може, він застрелиться, може, його здадуть у дурку? Це джунглі. Він у них втрачає себе. Для мене цей фільм споглядальний і багато в чому медитативний. Це мені подобається. Тому що я так і намагаюся сприймати життя - не буквально... Якщо у все втягуватися, то це забирає багато енергії й вихолощує.

- Фільм Лозниці - про це багато пишуть - із документальною точністю відтворює певне середовище мешкання. А що ви скажете про середовище, з якого вийшли самі?

- Про себе? Я представник середнього класу, родом - із Барановичів. Звідки, до речі, і Лозниця. Батько - музикант, хормейстер. Мама викладає російську мову і літературу в музичному училищі.

Моя перша освіта - музична, граю на саксофоні. Навіть на «Молодість» узяв із собою інструмент, подумав, а раптом буде якась тусовка, чому б щось не зіграти?

Мені прогнозували музичну кар'єру. Але вступати в консерваторію не хотілося. Правда, музика мені допомогла в роботі над фільмом: я мав відчувати ритм. Або... зануритися в темряву. Виходить, знову треба настроїтися. Це теж своєрідна музика.Після музучилища я вступив у Мінський театральний. Потім вісім років працював у ТЮГ. 

Дебютував у кіно в Білорусії - у фільмі Алли Кринициної (донька Маргарити Кринициної) «Батьківщина або смерть». Моєю партнеркою була Катерина Реднікова, чудова актриса, вона працює в Голлівуді.

Потім переїхав до Москви... Ще по приїзді в Білокам'яну я чомусь вирішив, що треба обов'язково влаштуватися при якомусь театрі! Тобто треба мінський театр замінити на московський. Спочатку працював у театрі «Бенефіс», але задоволення від роботи не отримував... І, нарешті, потрапив у картину «Щастя моє».

- Ви сказали, що працювали в ТЮГ. Що вам дала ця робота? Які ролі там грали?

- Кого тільки не грав... І мишеня, і павука-тарантула, і поета народного. Театр - основа мого життя. Адже навіть граючи мишку, потрібно бути органічним!

Пригадую, як приходив до художнього керівника в кабінет і жартуючи зображав: «ш-ш-ш»... Намагався не грати, а просто бути цим мишеням. Кажуть, якщо актори «не зіпсуються», граючи тварин, то потім їм краще вдаються ролі людей.

Але я вже півроку як не в театрі. І дуже сумую за сценою. Але мені не хочеться перебувати у так званому кріпосному театрі, де акторів постійно експлуатують, а творчості - немає.

- Другим планом у вашому фільмі йде тема Великої Вітчизняної війни... Для білорусів ця тема свята. Проте останнім часом точаться розмови (чи маніпуляції?) про те, що партизанський рух у Білорусі - не тільки героїзм, а й мародерство. Як ви ставитеся до такого підходу?

- Це дуже тонка тема. Я зіштовхнувся з нею, щойно розпочав роботу у фільмі «Щастя моє». Мені, напевно, пощастило: особливих політичних потрясінь не було. Але знаю, що одного із синів мого дідуся вбили... наші ж - партизани. Він не хотів іти в партизанський загін.

Воєнний час... Складно судити... У фільмі «Щастя моє» ця тема справді звучить... Напевно, буває по-різному. Є вороги, котрі зберігають якусь гідність. І є «свої», що можуть стати зрадниками, озвіріти. Адже війна калічить людей. Як і мого персонажа калічить «мирне» життя. Недавно Володимир Машков у передачі Володимира Познера зазначив, що країна, котра впевнено вважає себе у всьому й завжди героєм і переможцем, - ніби зупиняється у власному розвитку... «Я - герой» - те ж саме що «я - великий актор».

З іншого боку, мені, звісно ж, неприємно, коли кажуть: війну виграли американці, а не ми. Це нісенітниця!

- Вікторе, а як ви ставитеся до політики свого президента Лукашенка? Останнім часом, якщо ви помітили, спостерігається явне розхолодження у його відносинах із російськими керівниками...

- Я ніколи не відчував політичного негативу в Білорусі. Тому мене і обурюють усі ці фільми на НТВ, коли ллють бруд на нашого президента Лукашенка Олександра Григоровича. Виявляється, всі їм заважають - і Лукашенко, і Лужков, і Ющенко. Думаю, це недостойно!

Можливо, я і під якимось гіпнозом... Але впевнений, що ЗМІ перебільшують, розповідаючи про те, що діється в Білорусі. Все одно я вважаю, що Лукашенко - видатний політик. Він досить відкритий, трохи прямолінійний. Бачу, як він відповідає на каверзні запитання журналістів. І при цьому в ньому немає лицемірства і слизькості, як в інших політиків. Це підкуповує.

Я завжди приїжджаю у свою рідну Білорусь із відчуттям гордості за свою країну. Мені дуже подобаються наші чисті вулиці. Подобаються люди, подобається дбайливе ставлення до культурної спадщини...

- Тобто ви вітаєте модель соціалізму в окремо взятій країні?

- Напевно, так. Це ж підкуповує... Можливо, Білорусь знайшла свій шлях розвитку? Як знайшов свій шлях Китай. Утім, я далекий від політики. Міркую, швидше, як обиватель. Та й упевнений, що політиком складніше бути, ніж актором. Це спотворює будь-яку людину. І все ж постійно лити бруд на конкретного політика - це занадто дешевий театр.

- Вікторе, глядачі картини побачать, як вашого героя мордують на екрані - і бомжі, і хуторяни, і менти. А що було найтяжчим за весь знімальний період картини?

- Якщо брати перший етап, то мені було важко опанувати машину. У справі керування КамАЗом я був «нульовим». Наш асистент Богдан Грачик жорстко мене вчив: «Так, камера праворуч, не звертай нікуди, не бійся... Ти ж розіб'єш камеру!» Або коли відбувається зйомка в русі, поруч - оператор, режисер, треба думати про їхню безпеку. І при цьому бути органічним актором...

- Тим більше що ви зображаєте «воділу», для якого вантажівка - найкращий друг...

- Так! Але я для себе визначив: мій герой взагалі віднедавна працює водієм, їздити примусили життєві обставини. А в другому зимовому періоді мені треба було вловити стан героя. Ми багато репетирували. Стояли люті морози. Мене навіть відвезли в лікарню, тому що я сильно застудився. Та навіть це нещастя допомогло мені вловити стан мого персонажа - його запаморочення, слабкість, загальмованість. Усю цю неадекватність. І коли я зрозумів, як це зробити, все пішло як по маслу. Просто я бачив рівень людей, із якими працював: Сергія Лозниці, оператора Олега Муту, продюсерів Олега Кохана і Хайно Декерта. І я намагався зробити все, щоб не було соромно.

- Як гадаєте, Сергій Лозниця запросить вас у свій новий фільм, що його знімає за мотивами повісті вашого земляка Василя Бикова «В тумані»?

- Поки що не знаю. Цілком можливо, що ні! Адже цей режисер завжди шукає стовідсоткове попадання актора в певну роль. Хоча, безумовно, я був би радий попрацювати з Сергієм і в наступному проекті.

- Зізнайтеся, коли вперше ступили на червону доріжку Каннського фестивалю, які відчуття пережили?

- Я відразу ж, щойно ми приїхали до Канн, поцікавився в Сергія Лозниці, чи будуть там Анджеліна Джолі і Бред Пітт... Особливого захоплення на цій доріжці не відчув. Адже це все не так, як ми собі навигадували. По телевізору картинка набагато краща. Але, не приховую, мені було дуже приємно, коли ми увійшли в зал і всі нам аплодували.

- А не засмутилися, не отримавши приз за головну чоловічу роль?

- Та ні, адже приз одержав чудовий актор Хав'єр Бардем. Утім, була надія...

 Катерина Константинова, «Дзеркало тижня»

 Фото - «Дзеркало тижня»