Новина про те, що Новий канал розпочав зйомки другого сезону «Інтуїції», аж ніяк не здивувала мене. Вочевидь, високі рейтинги зробили свою справу - Доманський так само невпинно жартуватиме, а українські селебретіз продовжать відгадувати «ху із ху», розтягуючи час ефіру. Проте спокійно спати не дає мені запитання «навіщо?». Навіщо український глядач витрачає своє дорогоцінне життя, споглядаючи цей показовий, проте нічим не цікавий, цирк?

Як і все нове, програми на кшталт «Першого мільйону», «Поля чудес» та «Слабого звена» свого часу привернули й захопили увагу українців. Новим шоу, в якому хтось, докладаючи найменших зусиль, намагається вполювати величеньку суму грошей, сьогодні нікого не здивуєш і, на жаль, не роздратуєш. Я пам'ятаю захоплення, з яким років десять тому всі спостерігали за знаменитостями, котрі намагалися збудувати хату й не вмерти з голоду на безлюдному острові посеред океану, в умовах повної антисанітарії, покладаючи надію на останній сірник. Не забула я й про справжнє свято, яким ставала для багатьох участь у «Полі чудес» із Якубовичем. Люди долали тисячі кілометрів, аби доторкнутися до того омріяного барабану та змусити свою дитину, червоніючи, прочитати віршика. А процес внесення в студію подарунків: картин, зброї, народних костюмів, горілки, короваїв, прикрас із дерева та завжди недоречних, проте обов'язкових чомусь, двох десятків яєць додавав програмі неповторного шарму, позитиву, який залишиться в серцях мільйонів навіки.

Сьогодні українське телебачення не надто старається розважити глядачів. Практика купувати й переробляти на свій лад закордонні популярні шоу стає прикрою звичкою. Але якщо й трапляються вдалі приклади, як-от «Міняю жінку» на «1+1», то більшість програм вражають своєю тупістю. Можна сподіватися на те, що «Перший мільйон» та «Самый умный» залишили хоч якийсь відбиток на нашому інтелекті. А от які навички можна здобути, намагаючись віднайти серед двадцяти шести кейсів один-єдиний із мільйоном, - запитання на той самий мільйон.

Напевно, з усіх телевізійних продуктів, які можна вважати відносно новими, «Інтуїція» та «Граєш чи не граєш?» займають перші сходинки в моєму рейтингу найнудніших телепрограм. Буквально з першої секунди «Інтуїції» стає зрозуміло, що це проект Нового каналу. Незмінний ведучий Андрій Доманський, його сиве волосся та гострі жарти не залишають місця для фантазії. Далі все ще банальніше - учасниками передачі стають вже звичні «обличчя Нового», люди, відомі як зірки українського шоу-бізнесу, котрі практично оселилися в телеекрані. В неділю вмикаєш телевізор і дивишся «Зіркові драми», «Шоуманію», «Ексклюзив», «Аналіз крові», нарешті «Інтуїцію» - все за їхньою участю. Завдання учасника «Інтуїції» нелегке, проте зрозуміле - вгадати, чим займаються дванадцять незнайомців, маючи список із такою ж кількістю різноманітних видів діяльності.

Порівняно з російською чи американською версіями шоу, дванадцять незнайомців у вітчизняному варіанті викликають найменше цікавості. Вони або відверто банальні, як-от одягнені у спеціальні костюми з монетками босоногі танцівниці східних танців. Або абсурдні, як офісні працівники, одягнені стилістами Нового в блискучі сукні. Чи то відсутність смаку, чи то намагання збити з пантелику гравця демонструють працівники каналу. Прикро, коли учасники гри ще й байдужі до спілкування із зіркою чи Доманським, сухо й нудно відповідають на питання. Може, за участь, як і глядачам у залі, їм обіцяють п'ятдесят гривень, а потім не віддають? То вони того такі злі стоять на своїх тумбах?

Знову порівнюючи наше шоу з американським, роблю ще один сумний висновок. Учасники української «Інтуїції», продемонструвавши кмітливість вищого рівня, ризикують отримати мінімальний виграш. Адже за п'ятдесят тисяч гривень доведеться поборотись у спеціальній кімнаті, де зароблені «розумовою» працею гроші розлітатимуться на всі боки від штучного вітру. Уявляю, яку заздрість відчувають українці до американців, котрим пощастило більше: в разі перемоги вони одразу й без перешкод отримують п'ятсот тисяч американських доларів.

Інша дивовижна передача, покликана привернути увагу мільйонів до блакитних екранів, - «Граєш чи не граєш» із Дмитром Шепелєвим. Схоже, що це спрощений, проте дорожчий (з урахуванням гонорару ведучому, якого перекупили аж у російського «Первого канала») варіант «Інтуїції» - лише везіння відділяє гравця від багатства. Учасникові гри необхідно відгадати, у якому з двадцяти шести кейсів лежить виграш - мільйон гривень. Далі схема гри дуже проста: навмання відкриваєш валізи і чекаєш на дзвінок банкіра, який щоразу пропонує тобі суму, в надії, що ти схаменешся і підеш з гри. На біса банкір користується телефоном, сидячи у тій самій студії, що й усі інші, не знаю. Врешті, або йдеш із гри з сумою, яку на одному з етапів запропонував банкір, або залишаєшся з однією-єдиною валізою. Мільйон у тій валізі, сто тисяч чи одна копійка - то вже твоє щастя.

От такими інтелектуальними й розважальними програмами годує нас останнім часом українське телебачення. Особисто мені від того якось прикро і сумно. Та й бажання телевізор вмикати відпадає. Я уявляю, яке задоволення можна отримати, вигравши мільйон, хай навіть у телевізійній грі, проте своїм розумом, продемонструвавши хоч якийсь інтелект, а не за забігом обставин.

Ганна Ярошевич, Інститут журналістики Київського університету імені Шевченка, студентка 2-го курсу

Ілюстрація - www.liveinternet.ru