У найбільших українських медіавласників з'явилась перша серйозна нагода по-справжньому довести владі свою відданість. І вони довели, перевершуючи себе самих шестирічної давнини: новини більшості центральних телеканалів із моменту підписання у Харкові українсько-російської угоди перетворились на пропагандистську феєрію.

Однак, на відміну від добре відомої всім ситуації першої половини 2000-х, у тих, хто наважується говорити про новонароджену цензуру в медіа, поки що немає ні підстав, ні доказів для твердження, що її джерелом є влада. Так, вона вочевидь працює в інтересах влади, але чи докладає до цього зусиль хтось конкретний? Ті поодинокі голоси, які ще вважають за необхідне виправдовуватись і щось пояснювати, запевняють: ні! Та ще й переводять стрілки на опозицію, яка, мовляв, навмисне нагнітає ситуацію, невпинно намагаючись звинуватити владу в наступі на свободу слова. Ось і у відповідь на відкриту заяву журналіста одного з українських телеканалів, якому керівництво «зарубало» аналітичний сюжет про свіжі заяви президента щодо голодомору.

Людей, які творили інформаційну політику влади в 2004-му і почасти творять її зараз, не варто недооцінювати: вони зробили висновки із скандалу навколо системи «темників», які стали одним із символів «злочинної влади». Якщо якісь вказівки й даються, то приватно й конфіденційно, у вигляді побажань, а не потенційного задокументованого компромату. Хоча аморфність громадянського суспільства, його готовність приймати навіть найскандальніші ляпаси від влади дає можливість сортувати новини в найвідвертіший спосіб.

А напередодні травневих свят - якраз слушний момент, аби шум у медіа та правозахисних колах не був надмірним, - у влади з'явилась ідея, за допомогою якої неважко закрити рота решткам вільних ЗМІ. Народний депутат Олена Бондаренко заявила, що медіа повинні нести відповідальність за «брехливі заяви» політиків, які публікують: «Якщо слово брехливе, ти маєш нести за це відповідальність. У нас, на жаль, поки ця норма не те що не працює, вона не розвинута, не використовується повною мірою. Тобто ми бачимо безвідповідальні заяви політиків, потім - безвідповідальне транслювання цих заяв через безвідповідальні ЗМІ».

Таким чином, будь-яке критичне твердження апріорі може стати брехнею. І доводитиме в найгуманнішому у світі суді, «незалежність» якого загальновідома. Норма не менш варварська, ніж пропонована раніше ідея закривати ЗМІ за публікацію «недостовірної» інформації. А ще кілька місяців тому подібні пропозиції сприймалися б як абсурдна бравада чи жарт. Сьогодні ж ситуація вже інша.

Але найбільша проблема - зовсім не лихі наміри, а відсутність достатньо гучних голосів, здатних сказати «ні». Серед журналістів ці голоси не з'явилися навіть після того, як стало зрозуміло, що найпесимістичніші прогнози щодо загрози свободі слова можуть справдитись. Але вони неодмінно повинні пролунати, і бути настільки авторитетними, щоб влада відчула межу, яку не можна переступати...

Отар Довженко, «Детектор медіа», для «Известий в Украине»