Прихід Ярослава Климовича на посаду очільника Львівської обласної організації НСЖУ також не залишився непоміченим - він заповзявся організовувати будівництво житла для журналістів, зробив у приміщенні Спілки євроремонт...

- Ярославе Івановичу, пам'ятаєте, як герой фільму «Москва сльозам не вірить» , телевізійник стверджував: через двадцять років не буде нічого - ні театру, ні кіно, ні книжок - буде одне лише телебачення. Чи згідні ви, як телевізійник, із цим твердженням?

- Сьогодні є велика домінанта електронних ЗМІ. Людям це зручно - прийшов додому, сів на канапі, включив телевізор - інформація легко сприймається. Тим більше, що з'явився новий «різновид»  телесеріалів - політичні ток-шоу. Телебачення стрімко розвивається, важко встигнути за новими технологіями. Ми три роки тому встановили в апаратно-студійному комплексі АСБ-2 нове японське обладнання - і вже треба його міняти. Бо телебачення на 60% - це технічні засоби, а лише 40% - творчість. Ми повністю перейшли на цифру, розпочали IP-мовлення - в Інтернеті. Спеціалісти кажуть, за кілька років люди забудуть за ефірне мовлення, бо IP-мовлення дає колосальні нові можливості. Телебачення, радіо, на відміну від друкованих ЗМІ, мають більшу оперативність, тому й перемагають. Люди хочуть мати інформацію миттєво.

- У деяких районах Києва вже впроваджують безкоштовне цифрове телебачення. Коли «цифра»  дійде до Львова і у що це обійдеться пересічному глядачеві?

- Цифрове мовлення в експериментальному режимі на Львівщині розпочалося. Зараз працюють на «цифрі»  Одеська, Київська, Львівська області і місто Київ, деякі інші області. Кабінет Міністрів уже представив цей проект у регіонах України. Аби впровадити його, потрібні великі кошти. Наприклад, свого часу США виділили на першому етапі 4 мільярди доларів, коли переходили на «цифру» . До Євро-2012 Кабмін поставив собі за мету перехід України на цифрове мовлення. Думаю, ми просто не зможемо відстати від світу у впровадженні цифрового мовлення. Щодо львів'ян, то їм треба буде придбати телевізійні приймачі нового покоління - з приставками для прийому сигналу цифрового мовлення.

- Коли було важче працювати - коли ви тільки прийшли на роботу, чи зараз?

- Я прийшов на телебачення у 1972 році - студентом-практикантом четвертого курсу - і у травні того ж року вперше вийшов в ефір. Було цікаво. Це було чорно-біле телебачення, без відеозапису, а якщо й був відеозапис, то його не можна було монтувати. Якщо ставався якийсь збій, все треба було починати з нуля. Якось до Дня працівника лісу ми писали годинну програму - на «одному подиху» . Так один директор лісгоспзагу тричі збивався на одному й тому самому місці! Наприкінці програми у студії всі були, як зараз кажуть, «холодні» ...

Коли переглядаю архівні програми, є ностальгійні почуття, але бачиш, наскільки тоді був низький рівень телемовлення. Сьогодні ТБ стало іншим - авторським, а раніше це була колективна творчість. Редактор, режисер, автор сценарію, звукорежисер, оператори, художники, освітлювачі - збиралися разом, кожен щось радив. Сценарій виписувався до останньої літери. Сьогодні автор працює і за режисера, і за оператора. Телебачення - це і зірковість. Кожен канал, коли формує своє мовлення, одним із центральних пунктів ставить виховання зірок. Це люди, які будуть обличчям телеканалу.

- А потім ці зірки починають висувати зіркові забаганки...

- Так, з'являється «зіркова хвороба»  - і це біда. Люди приходять на ТБ скромними, ти їм допомагаєш, виховуєш, а потім вони забувають привітатися. Але ми їм вчасно нагадуємо про це. Та коли вже «джина з пляшки випустиш» , загнати його назад буває важко...

- Крім авторських програм, маєте ще й держзамовлення. Який його відсоток?

- З шістнадцяти годин ліцензійного мовлення, яке має ЛТБ, дев'ять годин - це держзамовлення, сім - комерційні програми, на яких заробляємо гроші. Маємо план надходження коштів, бо держава фінансує тільки зарплату і частково - енергоносії. Решта треба заробляти, думати, як купити пальне, оновити транспортний парк, матеріально стимулювати людей. Держава, як правило, замовляє нам теми, за які комерційні канали не хочуть братися, - програми для неповносправних, на теми наркоманії, СНІДу, на соціальну тематику. Рекламодавець хоче розважальні і політичні програми, які мають найвищий рейтинг. Ми відповідаємо за втілення державної політики на ТБ і радіо. Тому не завжди можемо бути популярними. Але завжди кажу: нема поганої теми, є погані журналісти, які не вміють це зробити.

- Раніше, пам'ятаю, на ЛТБ були різні політичні тиски, наприклад, з боку СДПУ(О). А як із цим зараз?

- Зараз працювати - одне задоволення. Я забув, що таке «вертівка» . Вона у мене досі стоїть на столі, але раніше цей телефон постійно дзвонив, певні керівники обурювалися, чому ми даємо те чи інше. Зараз цього нема. Але зараз журналісти, маючи можливість бути вільними, не завжди можуть скористатися цим. Сьогодні вільними журналістами є фактично ті, що працюють на державних каналах. А ті, хто працює на приватних, стають заручниками власників. Їм диктують, що треба робити, кого слід «мочити» . Це біда української журналістики. Тому нема і солідарності серед журналістів.

- Абстрагуючись від приватних і державних ЗМІ - чи можлива солідарність журналістів?

- Можлива. Мені, як голові Львівської організації Національної спілки журналістів України, приємно, що кожного місяця ми приймаємо у Спілку близько п'ятнадцяти журналістів. Коли я прийшов на цю посаду, поставив собі за мету об'єднати журналістів. У нас понад тисяча членів. Журналістів треба втягувати в активне громадське життя. Щороку Спілка широко відзначає День журналіста, визначаємо кращих, приємно, що й журналісти «Високого Замку»  стають лауреатами багатьох премій. Проводимо навчання з медіа-юристами.

- Що зараз молодь приваблює вступати у Спілку? Адже жодних привілеїв вона не дає...

- Чому не дає? Член Спілки має право на безкоштовне отримання Шенгенської візи. При виїзді в Шенгенську зону обов'язково потрібен лист від Спілки журналістів. Раніше були будинки відпочинку для журналістів. Зараз працюємо і над цим питанням. Підходимо до логічного завершення питання будівництва кооперативного будинку для журналістів у Львові. Хочемо, аби молоді «акули пера»  могли не за комерційною, а за державною ціною придбати житло. Хотілося би в Карпатах побудувати якусь базу відпочинку. Тоді можна би було обмінюватися з колегами з Криму, інших регіонів, організовувати відпочинок для членів Спілки.

Ще важливий момент - гарна атмосфера у Спілці. До Спілки майже щодня приїжджають журналісти з районів, інших міст - поспілкуватися, дізнатися новини. Допомагаємо районним газетам у питаннях, пов'язаних із приватизацією друкованих ЗМІ. Залучаємо до цього юристів. Багато районних журналістів потрапляють під тиск. Наша організація нейтралізувала конфлікт між телерадіокомпанією «Сокаль»  і Сокальською районною радою. Подібний конфлікт був у Миколаєві, Сколе, Бориславі. Всюди я виїжджав як голова Спілки, виїжджали члени секретаріату, розмовляли з керівниками району, пояснювали, зокрема, що не обов'язково на першій полосі кожного номера має бути великий портрет голови райадміністрації чи райради.

- Остання інформаційна згадка про вас - так званий «касетний скандал» , розшифровку якого було опубліковано у львівських ЗМІ...

- (сміється. - Авт.). Це все робилося і робиться з однією метою - скомпрометувати генерального директора ЛОДТРК, щоб на моє місце посадити іншу, поступливу людину. Те, що було опубліковано, - фальшивка, наклеп. Декому доведеться відповідати за ці речі. Під час виборчої кампанії багато хто хотів втягнути мене у різні розбірки. Та я не маю часу цим займатися, для мене головне - забезпечити виборчу кампанію. Бо ЛОДТРК, згідно із постановою ЦВК, мала забезпечити оприлюднення програм усіх кандидатів - за рахунок держбюджету. До речі, під час цього «касетного скандалу»  весь наш колектив зробив звернення у ЗМІ, де попередив: руки геть від Львівського телебачення, не втручайтеся у нашу роботу! Люди самі збирали підписи, обурювалися: хто має право за нас щось вирішувати?

- Що би ви самі собі побажали на ювілей? Адже вам «стукнуло»  шістдесят!

- Душевного спокою. Залишатися у хорошій творчій і фізичній формі. Не розгубити друзів і людей, з якими я пройшов значний «шмат»  життя, і які готові підставити дружнє плече. Я щасливий, що таких людей поруч зі мною набагато більше, ніж недоброзичливців. У мене - чудова сім'я, яка мене завжди підтримує, любить, шанує. Дякую їм за це, хоча часто їм створюю дискомфорт, не завжди можу приділити потрібну увагу. За все життя не зміг побудувати їм особняків, дати того комфорту, який, можливо, мають інші. Вони усього добиваються своїми силами - працюють, творять. На певному етапі, звичайно, будуть зміни у керівництві ЛОДТРК. Але головне, аби на Львівському ТБ і радіо залишалися традиції, започатковані ще у роки їх створення. Це чудові традиції, там працювали чудові люди. Упевнений, їхні надбання будуть і далі розвиватися.

Климович Ярослав Іванович - генеральний директор Львівської обласної телерадіокомпанії, голова Львівської обласної організації Національної спілки журналістів України. Народився 25 лютого 1950 року у Львові, у сім'ї робітників. Після закінчення середньої школи працював слюсарем на заводі «Мікроприлад» . У 1973 році закінчив факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка, прийшов на Львівське ТБ. Працював репортером служби інформації, спортивним оглядачем, ведучим екологічних, природозахисних програм, сценаристом, коментатором, головним редактором. З 1988-го по 2000 р. очолював прес-службу, був начальником управління внутрішньої політики Львівської ОДА. З 1 листопада 2000 р. і досі - генеральний директор ЛОДТРК. Викладає спецкурс на факультеті журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Дружина Ярослава Климовича, Любов Климович, - за освітою економіст, працювала в інституті «Теплопроект» , зараз - домогосподарка. Донька Наталія - вчитель української мови, працює в Ліцеї імені Героїв Крут, виховує трьох синів. 27-річний син, Ярослав Климович-молодший, має економічну освіту, здобуває ще й юридичну. Працював директором телевізійного каналу УТ-Захід (фактично створив його як менеджер), але зараз звільнився. Ірина Веньгрин-Климович - дружина Ярослава Климовича-молодшого, робить авторську програму на ЛТБ, виховує сина. Ярослав Климович має чотирьох онуків, найстаршому - 14 років, найменшому - два рочки.

Юлія Ліщенко, газета «Високий замок»

Фото з архіву Ярослава Климовича