Віктор Янукович свого часу заочно закінчив технікум, потім - інститут (до речі, невідомо який саме: місцеві жителі твердять, що фах, який він начебто набув, відсутній у переліку спеціальностей, що дає закінчений ним інститут). Докторську дисертацію він також готував заочно, без відриву від основних занять. І ось тепер нам продемонстрований апофеоз (чи, точніше, апофіґей, якщо скористатися словечком популярного російського письменника, хоча й не Чехова) цієї заочності-наочності: заочні теледебати.

Утім, хіба варто дивуватися? Тому що послідовний, якщо хтось забув.

Та справа не у В.Ф. І навіть не у масовому виборцеві, який, очевидно, вважає всі ці заочні речі нормою для глави держави. Так само заочно, мабуть, вестиме новий президент переговори із західними лідерами, так само заочно їздитиме на міжнародні форуми і так само заочно підписуватиме законодавчі акти. Та хіба до цього звикати публіці із совєтською ментальністю? Зрештою, міг же Л.І. Брежнєв, як твердив популярний навіть серед тодішніх ґебістів анекдот, проводити засідання політбюро, не приходячи до тями. Чим гірший гордий син Донбасу за не менш гордого орла гнізда Дніпропетровського?

Справа в іншому. А саме - в тій публіці, яку звуть і яка сама себе кличе українськими журналістами (чи, може, «журналистами Украины»).

ОК. Стільки було сказано слів про необхідність теледебатів як неодмінної складової сучасної демократії, стільки публічних закликів до «шановного Віктора Федоровича» прийти на ці дебати пролунало, стільки зусиль було витрачено на те, щоб зібрати під цими закликами підписи достойних людей, а результат? Він описується словами, які так любить уживати (і здебільшого абсолютно влучно) Тетяна Коробова. Найм'якішими і найлітературнішими із них є, мабуть, «от, ... ..., эти ... нас ... опять поимели».

Але що цікаво: в результаті цього публічного «поимения» певна частина підписантів заяви-заклику до «шановного В.Ф.» і далі продовжує публічно розводитися про те, що, мовляв, «усі вони однакові».

То що, це звернення - це такий собі жарт, що не має під собою реального підґрунтя? Це просто ритуальне бла-бла-бла, аж ніяк не пов'язане з дійсними переконаннями авторів цього звернення і тих, хто його підтримав? Це жест, спрямований на окозамилювання широкої аудиторії - мовляв, і у нас в Україні є незалежна журналістика, що сповідує якісь принципи?

Чи це серйозно?

А якщо серйозно, то слід визнати: «вони» не однакові, і ви це відчули на собі.

Я чудово розумію, що Лев Троцький чи Беніто Муссоліні також прийшли б на теледебати, ба більше - переконливо виграли їх в абсолютної більшості опонентів, і це аж ніяк не гарантувало б високих моральних чеснот згаданих політиків. Але, з іншого боку, знаючи про такі можливості цих політиків-популістів, їхні опоненти змушені були б наступити на горлянку власній пісні, скоротити витрати на свої забаганки і поступитися місцем (в тому числі і на теледебатах) діячам типу Вінстона Черчілля...

Але це, звісно, гіпотетичні твердження. А от що зовсім не гіпотетичне - так це твердження, що «вони» не однакові, а відтак це слід публічно визнати. Принаймні, щодо питання, яке безпосередньо пов'язане із суттю сучасної демократії та свободи слова.

Цього, на жаль, у багатьох випадках не чути і не видно. А варто було б засвідчити наявність певних принципів. У самих себе. Бо ж як же вимагати від влади бути послідовною і принциповою, якщо ти сам непослідовний?

Не чути і не видно публічної реакції журналістської громади і з приводу іншого, не менш важливого - а, можливо, і більш важливого - виміру того, що сталося увечері 1 лютого.

Усі, гадаю, пам'ятають, що після відмови взяти участь у теледебатах (якщо вірити ведучому цієї програми, Віктор Янукович так і не «опустився» до того, щоб поінформувати Перший національний про своє рішення) голова Партії регіонів з'явився на ICTV у програмі з безграмотною назвою "Кращий кандидат". І добре, якби сам. Ні, там було певне число тієї братії, що зробила (в основному за часів «свободи слова» імені Л.Д. Кучми) неабияку кар'єру. Плюс клакери, які в належних місцях починали гучно аплодувати (сміливо пишу «клакери», бо якби там представлена відповідно до настроїв Україна, ми чули б не менш гучний свист і сміх, особливо коли кандидат у президенти казав щось на зразок: «кризу треба було зустрічати букетами»). Та справа не в тому, які слова вкотре вже переплутав В.Ф.Янукович, а у реакції журналістської спільноти на факт активної діяльності своїх колег, для яких демократія, свобода слова та чесна публічна політика - ніщо у порівнянні з якимись іншими, можливо, дуже дорогоцінними цінностями.

Реакція, між тим (чи я чогось не помітив?), - нульова. Чи близька до нуля.

А тепер запитання на «закуску»: так яка влада у нас найбільш безпринципна і непослідовна, - перша, друга, третя, чи все ж таки кохана четверта?

Фото - www.umoloda.kiev.ua