Але насправді Пукач здатен зламати політичну кар'єру і безтурботну пенсію ще живим діячам, чиї голоси чути на записах Мельниченка.

Першим симптоматичним кроком Пукача стала його відмова від послуг адвоката Осики, направленого до нього «доброзичливцями», адже у самого генерала грошей на захисника немає.

Загалом, за словами джерел, Пукач у бігах виявився без коштів для існування, а люди, які допомагали йому в обмін на мовчання, згодом забули про генерала.

Існує дві версії того, як вдалося спіймати Пукача.

Міліція вважає це свою заслугою, про що через тиждень після затримання повідомив Юрій Луценко. На момент тих подій міністр перебував у відпустці, і тільки це може пояснити, чому він не повідомив про визначну роль МВС відразу після арешту генерала.

У розпорядженні «Української правди» є рапорт начальника кримінального розшуку України Василя Паскала на ім'я Луценка, датований наступним днем після затримання Пукача.

Паскал стверджує, що Пукача вирахували за місцезнаходженням телефону, з якого здійснювалися контакти генерала з його донькою та колишнім шурином.

За рішенням слідчих у справі Гонгадзе, перевірку цієї інформації було доручено СБУ, яка й здійснила затримання Пукача.

Якщо зараз здійснити дзвінок на вказаний номер телефону Пукача, то мобільний оператор повідомляє, що «абонент знаходиться поза зоною досяжності», що в прямому сенсі відповідає дійсності.

Водночас джерела в правоохоронних органах розповіли «Українській правді» іншу версію - що Пукач був упізнаний уважним громадянином, який приїхав у гості до своїх близьких в село.

Після цього протягом трьох тижнів Пукач перебував під наглядом СБУ. Спочатку на його упізнання таємно з'їздили представники силових структур, а напередодні штурму група захоплення Служби безпеки облаштувалася в Молочках.

За три години до арешту представники «Альфи» пішли на контакт з одним із місцевих мешканців - саме він виманив Пукача з будинку, після чого той був затриманий.

З того мінімуму інформації, який погоджуються розповісти причетні до справи Гонгадзе, видно, що Пукач взяв курс на співпрацю зі слідством та «назвав усіх замовників убивства - усіх, хто віддавав накази».

Водночас складно зрозуміти, чого прагне генерал. В умовах, коли провина Пукача у вбивстві Гонгадзе доведена, а всі інші учасники злочину засуджені, єдина альтернатива для нього - це або довічне ув'язнення, або позбавлення волі на п'ятнадцять років.

Найочевидніша відповідь - генерал прагне уникнути пожиттєвого терміну та отримати лояльність при призначенні місця відбуття покарання.

Але, наприклад, співпрацюючи зі слідством, Пукач не може розраховувати, що при виголошенні вироку в обмін на «розкаяння» отримає дві третини передбаченого покарання. Дана «знижка» не поширюється на статті Кримінального кодексу, за які передбачено пожиттєве ув'язнення.

Очевидно, що Пукачу як безпосередньому виконавцю злочину не можуть присудити менше, ніж його подільникам з числа співробітників наружки. Усіх трьох засудили за «умисне вбивство при обтяжуючих обставинах» (стаття 93 в редакції Кримінального кодексу 1960 року), двоє з них отримали по 12 років тюрми, третій - 13 років.

Після того, як мине три чверті терміну ув'язнення, і Пукач «сумлінною поведінкою і ставленням до праці» доведе своє виправлення, він вправі розраховувати на умовно-дострокове звільнення. Йому на той момент буде близько 70 років...

Тому мотиви нинішньої Пукача поведінки - загадка.

Які покази Пукач дає слідству в справі Гонгадзе, сьогодні є найбільш затребуваною інформацією в політичних колах.

Джерела «Української правди» стверджують, що генерал назвав прізвище спікера Верховної Ради Володимира Литвина, однак в якому контексті - невідомо. Принаймні, він визнав той факт, що був знайомий з тодішнім главою адміністрації президента, який, у свою чергу, був кращим другом міністра Юрія Кравченка.

Крім того, Пукач визнав, що убивство Гонгадзе не було ексцесом, а перепоховання тіла він здійснив особисто, оскільки не був впевнений у своїх спільниках.

Але, окрім знищення Гонгадзе, Пукач проходить по справі про побиття громадського діяча Олексія Подольського, яке сталося за три місяці до вбивства засновника «Української правди».

І коли судили викрадачів Подольського, матеріали по Пукачу в зв'язку з розшуком були виділені в окреме провадження.

Злочин проти Подольського також має своїх замовників - цілком очевидно, що мова іде про одних і тих самих людей. І якщо у справі Гонгадзе може бути недостатньо доказів, то в справі Подольського доказова база ще ширша.

Так, якщо в справі Гонгадзе відсутні аудіозаписи, на яких би обговорювалося викрадення журналіста після його смерті, то в справі Подольського такий файл є. Його було оприлюднено ще 28 листопада 2000 року на відомій прес-конференції Олександра Мороза.

Це одинадцятий епізод записів Мельниченка, де Кравченко доповідає Кучмі про викрадення Подольського, вся провина якого полягала в розповсюдженні опозиційних листівок та співпраці з депутатом Головатим.

«Значить, позавчора він опинився аж в Сумській області, той який розпространяв. Так йому там так надавали! А он кричіт: «Ето Головатий меня...» Ну, приїхав він додому, а там, значить, зайнялася дача, і двері згоріли», - переповідав Кравченко Кучмі про Подольського, надриваючи живота від реготіння.

Наостанок Кравченко похвалився: «В мене є такий підрозділ, методи їхні, в них ні моралі, нічого немає. Так що, не дай Бог...»

У справі Подольського, який залишився живим, були засуджені двоє співробітників наружки - Микола Наумець і Олег Мариняк. Вони отримали по три роки в'язниці, а сценарій викрадення Подольського до дрібниць аналогічною тому, як це сталося з Гонгадзе.

«Українська правда» наводить ухвалу Верховного суду по справі Подольського, який залишив у силі вирок двом учасникам викрадення. Пукач у вироку суду фігурує як «особа, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження у зв'язку з її розшуком».

«У х в а л а

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України

...Як установив суд, злочин було вчинено за наступних обставин.

МИКОЛА НАУМЕЦЬ, будучи майором міліції і обіймаючи посаду заступника начальника 2-го відділу Управління організації боротьби з небезпечними злочинами та організованою злочинністю Головного управління кримінального пошуку Міністерства внутрішніх справ України (ГУ КП МВС України), а ОЛЕГ МАРИНЯК - старшим лейтенантом і обіймаючи посаду оперативного уповноваженого 1-го відділу цього ж підрозділу МВС України,

9 червня 2000 року за вказівкою особи, матеріали щодо якої виділено із даної кримінальної справи в окреме провадження у зв'язку з її розшуком, були залучені до проведення оперативних заходів у районі Львівської площі, що в місті Києві, які здійснювались щодо громадянина Олексія Подольського, який, будучи членом громадського об'єднання «МИ», активно займався громадською діяльністю і в 1999-2000 роках опублікував та розповсюдив ряд критичних статей на адресу діючого на той час президента України, посадових осіб МВС, а також в яких стверджував про наявність корупції у вищих ешелонах влади України.

Під час виконання службового завдання Наумець, Мариняк і особа, матеріали щодо якої виділено із даної кримінальної справи в окреме провадження, перебуваючи в службовому автомобілі «Хюндай Соната», приблизно о 22-ій годині 30 хвилин отримали інформацію про те, що Подольський перебуває на Львівській площі і зупиняє таксі.

Особа, матеріали щодо якої виділені із даної кримінальної справи в окреме провадження, запропонувала Наумцю і Мариняку вчинити щодо Подольського протиправні дії, а саме: затримати його і з метою залякування вивезти за межі м. Києва та побити.

Діючи з особистої зацікавленості, не бажаючи ускладнювати стосунки з керівництвом і зокрема з особою, матеріали щодо якої виділено із даної кримінальної справи, яка була їх керівником, розраховуючи здобути в неї прихильність та отримати підвищення по службі,

Наумець і Мариняк погодились спільно вчинити протиправні дії щодо Подольського.

При цьому вони усвідомлювали незаконний характер дій, які пропонувалось їм вчинити, а відповідно і те, що вчинення таких дій явно виходить за межі їх прав та повноважень.

Реалізовуючи спільний злочинний умисел, Наумець і Мариняк з особою, матеріали щодо якої виділено із даної кримінальної справи в окреме провадження, під'їхали до Подольського і під виглядом надання послуги по перевезенню заманили його в салон автомобіля.

Там вони застосували до нього фізичну силу і вивезли з Києва у поле до лісосмуги, що біля селища Петрівське Прилуцького району Чернігівської області.

Там засуджені з особою, матеріали щодо якої виділені із даної кримінальної справи в окреме провадження, з метою залякування потерпілого та змушення його до відмови від участі в громадсько-політичній діяльності, продовжили побиття Олексія Подольського, застосовуючи при цьому до нього також і психічне насильство.

При цьому Наумець, взявши потерпілого за волосся, змусив його вилізти на руках із автомобіля та рачкувати до лісосмуги.

Такі свої дії Наумець супроводжував погрозою потерпілому викопуванням власної могили.

Мариняк, діючи узгоджено з Наумцем та з особою, матеріали щодо якої виділено із даної кримінальної справи в окреме провадження, дістав із багажника автомобіля каністру для бензину та лопату, які продемонстрував Подольському на підтвердження висловлених погроз з метою його залякування.

В цей же час потерпілому були нанесені удари гумовою палицею по ногах і спині.

Захищаючись від ударів, Подольський перевернувся на спину. Наумець взяв потерпілого за ремінь на штанях і намагався перевернути на живіт, однак цього йому зробити не вдалося, оскільки ремінь розірвався.

Після цього засуджені, діючи узгоджено з особою, матеріали щодо якої виділені із даної кримінальної справи в окреме провадження, продовжили побиття потерпілого, в процесі якого Наумець взяв кусок розірваного ременя і з метою залякування став затягувати його на шиї Подольського.

Внаслідок таких дій засуджених Подольському були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я, та принижена його особиста гідність.

Після вчинення вищезазначених протиправних дій щодо Подольського засуджені залишили його в нічний час у полі та з місця пригоди зникли...».

Фото: «Українська правда»

Сергій Лещенко, «Українська правда»