Зважаючи на роль, яку відіграв Рокський тунель під час агресії Росії проти Грузії, та на винятковий вплив телебачення на формування суспільної свідомості, порівняння «ящика» з інженерною спорудою, яка дозволяє окупантам проникнути на територію суверенної країни та, врешті, виграти війну, є цілком виправданим.

Телебачення в Україні назвати українським можна лише умовно. Проголошений Україною курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, здавалось би, спонукає українських мовників активно сприяти інтеграційним процесам власної країни демонстрацією якісного європейського телепродукту. Проте з картинки, яку українці бачать на своїх екранах, може здатися, що поїзд «Україна» рухається не у напрямку Чопа, а навпаки - в напрямку Хутора-Михайлівського.

Непропорційно велика присутність програм російського виробництва - фільмів, серіалів, шоу, концертів - іноді дозволяє відрізнити деякі канали від російських лише за логотипом та українськими субтитрами.

А немало нібито вітчизняних телепрограм начисто позбавлені національних ознак і українськими є лише формально.

Невідповідність назв деяких каналів їхньому контенту вражає зухвалістю. Записний провідник ідей інтернаціоналізму насправді є ретранслятором майже винятково російського продукту. А присвоєння назви країни каналу, який, приміром, під слоганом «Наше кіно по понеділках» крутить російські фільми, - це межа цинізму і високо піднятий «палець імені Яценюка» всім українцям.

І річ навіть не в тім, що багато російських передач несуть відверте пропагандистське навантаження й нерідко бувають принизливими для України та українців - головна небезпека криється в їхньій кількості. Не лише «русскіє спєцнази», «морскіє дьяволи» чи «офіцери», а навіть невинні мильні опери з Катею Пушкарьовою своєю масованістю дезорієнтують українців у сприйманні власної Батьківщини та усвідомленні національної ідентичності.

Систематичне нав'язування чужої ідеології, історії, культури, моралі та світосприйняття має ефект нейролінгвістичного програмування і призводить до перетворення частини українців на хохлів, для яких Батьківщина, прапор, гімн, мова є не вищими цінностями людини і громадянина, а лише декоративним обрамленням їхнього фізіологічного та споживацького існування.

За результатами опублікованих 25 лютого соціологічних досліджень, проведених московським «Левада-Центром», добре та дуже добре до України ставляться 29 відсотків росіян, а погано й дуже погано - 62. В Україні ці показники по відношенню до Росії становлять, відповідно, 91 та 5 відсотків.

Це означає: якщо, не дай Боже, Росія надумає «примушувати Україну до миру», на західному кордоні «миротворців» зустрічатимуть не ковпаки, матросови й гастелло кинджальним вогнем всіх видів зброї, а павлики морозови, полковники носи та лейтенанти коновалюки хлібом-сіллю, квітами під гусениці танків та списками «свідомітів».

Українець, з мізків якого рашпілем «українського» телебачення стерто звивини, що відповідають за здатність критично мислити, в загарбнику вбачатиме симпатичного героя російського серіалу.

Оскільки після серпня 2008 року такий сценарій фантастичним вже не вважається, небезпека очевидна.

Засилля в ефірі російського продукту продиктоване відразу кількома чинниками, найвагомішим з яких є економічний.

«Хлібосольне» українське законодавство дозволяє добре заощадити на дублюванні. На додачу, Росія має власний ємкий ринок, який забезпечує продукту окупність, а ринки України та інших країн є лише додатковим бонусом, що дає можливість запропонувати покупцю умови, які інших виробників роблять неконкурентоспроможними.

Якщо взяти до уваги, що вирішальний вплив на українські канали здійснює вкрай обмежене коло осіб, - стає зрозуміло, що політика каналу значною мірою є відображенням культурних та політичних уподобань власників та топ-менеджерів.

Коли особистим другом і фаном Ігоря Крутого є Рінат Ахметов, то цілком природно, що ТРК «Україна» розважає свою аудиторію не джазом чи world music, а запальною московською попсою, веселими клоунами та «новимі русскімі бабкамі».

Несиметричність у ставленні народів України та Росії один до одного, з усіма небезпечними наслідками, може бути нівельована двома шляхами - контрпропагандою або обмеженням інформаційного впливу протилежної сторони. Уявити, що Україна проводитиме антиросійську пропаганду, мало кому вистачить фантазії - Україна не Росія. Тому залишається другий варіант.

Зусилля влади у вирішення цієї проблеми успіхом допоки не увінчались. На засіданні РНБО України, що відбулось 21 березня 2008 року, інформаційна експансія іноземних держав визначена головною загрозою національній безпеці України. Прийняте рішення передбачало комплекс заходів, покликаних нейтралізувати іноземний вплив та забезпечити інформаційний суверенітет України.

Із того часу минуло понад рік, але ефективного механізму протидії іноземному інформаційному впливу Україна досі не має. Апеляція до антимонопольного законодавства у даному випадку є безперспективною, оскільки у сьогоднішньому вигляді воно не враховує особливостей інформаційної продукції й розглядає її як будь-який інший товар - кокс, оселедці чи пральний порошок, тоді як згідно із Законом України «Про інформацію» інформаційна продукція об'єктом товарних відносин не обов'язково є, а лише може ним бути. А її особливості варті того, щоб на них зважали, адже вона може бути носієм ідеології та засобом пропаганди, що, як відомо, планується, фінансується та координується не суб'єктами господарювання, а державами, за принципами далеко не прозорими і не ринковими.

Через відсутність механізму визначення на ринках монопольного становища іншої держави та механізмів його демонополізації, антимонопольне законодавство не може поширюватись на правовідносини, що виникають у зв'язку з веденням іншими державами інформаційної політики на території України.

Чи не єдиним дієвим засобом захисту телеефіру від його монополізації іншими країнами може бути введення квот на присутність в ефірі телерадіоорганізації аудіовізуального продукту, виробленого в одній окремо взятій країні.

Але одного лише цього заходу достатньо не буде. Проблема в тім, що згідно із законом національним аудіовізуальним продуктом вважаються «програми, фільми, аудіовізуальні твори, вироблені фізичними або юридичними особами України». Не більше і не менше. Чи варто говорити про те, які широкі можливості для зловживань дає таке недолуге трактування?

Якого горбатого вміють ліпити глядачеві під виглядом вітчизняного продукту телевізійники, красномовно ілюструють «шедеври», яких щонеділі в рубриці «Наше нове кіно» демонструє канал СТБ. Ось один із них - мелодрама «Папа напрокат». Мова - зрозуміло. Актори - відповідно. Прізвища персонажів - ото ж. Фрази: «Русcкій в школє нє учіл?» Грошова одиниця - RUR. Вікна старанно завішено тюлем, щоб ніхто не впізнав околиць київського вокзалу. А що, така банальна історія не могла трапитись в Україні?

Звичайно, такі кіномутанти мають право на існування, але вони не повинні називатись вітчизняним продуктом і заповнювати його квоту. Як і так звані спільні концерти української та російської попси, в яких 90 відсотків росіян розбавлено 10-ма відсотками українців і які до російського ефіру, до речі, потрапляють відфільтрованими від «непотребу».

Але врахувати всі нюанси не зможе навіть найприскіпливіше законодавче визначення терміну «національний аудіовізуальний продукт», тому в спірних випадках приналежність продукту зможе визначити лише експертиза.

Щоб проблему іноземної окупації українського телеефіру було вирішено раз і назавжди, необхідно, щоб національні інтереси не були заручником рефлексії окремих політиків чи політсил на коливання зовнішньополітичної кон'юнктури. Щоб не траплялись такі дивні речі, які на шляху від розробника до законодавця стались з одним із законопроектів. Розроблений на виконання вищезгаданого рішення РНБО, проект Закону України «Про Концепцію національної інформаційної політики» за час блукань урядовими коридорами сором'язливо змінив назву - національна політика тепер стала державною, і взагалі слово «національний» та похідні від нього з тексту ретельно вичищено. Підтримка української мови змінилась підтримкою державної, російської та інших мов. Акцент із забезпечення інформаційного суверенітету зміщено в бік свободи слова та суто товарно-грошових відносин.

Чим, як не поверненням на північний схід флюгера геополітичної орієнтації сьогоднішнього утримувача контрольного пакету акцій влади, це можна пояснити?

Фото: NewsLiga.net