Олена Притула: «Читачі втрачають інтерес до політики»
Шосту щорічну премію імені відомого журналіста Олександра Кривенка вчора у Львові отримала головний редактор найбільш рейтингового в Україні Інтернет-видання «Українська правда» Олена Притула.
Про те, як інженер-акустик може стати журналістом, як очолити рейтинги кращих та найбільш відвідуваних електронних ЗМІ країни, про «джинсу» та журналістську етику читайте в ексклюзивному інтерв'ю Zaxid.net із головним редактором «Української правди» Оленою Притулою.
- Пані Олено, що для вас означає нагородження премією Олександра Кривенка? Кривенко став своєрідним еталоном професійного та чесного українського журналіста. Цього року цим еталоном визнано вас. Завдяки чому це відбулося?
- Було б нелогічно давати оцінку собі особисто. Думаю, люди, коли дають премію, визнають і оцінюють твою працю. Думаю, це видно збоку. Я намагаюся бути не еталоном, оскільки це дуже ідеалістично, мабуть, але щодня я намагаюся робити так, як зробив би Сашко Кривенко. Це звучить трохи пафосно, але, думаю, кожна людина, яка хоче працювати професійно, дотримується стандартів етики та професійної журналістики.
- У 2006 році лауреатом премії імені Олександра Кривенка став ваш колега з «Української правди» Сергій Лещенко, цього року - ви. Це тенденційно висока оцінка видання професіоналами. Крім того, «Українська правда» лідирує у рейтингу електронних ЗМІ за відвідуваністю. Масовість - прерогатива «жовтих» видань. Як ці речі поєднуєте?
- А ми це роз'єднуємо, а не поєднуємо. Річ у тім, що ми є топовими саме завдяки тому, що у нас з'являються найбільш кричущі матеріали. І це не свідчить про те, що ми скочуємося до «жовтої» преси. Це свідчить про те, що в нас є авторитет і впливовість. А люди, які цікавляться «жовтими» новинками, також можуть побачити їх на нашому іншому сайті - «ТаблоID».
- Розкажіть, як розпочалося ваше журналістське життя?
- Я закінчила Одеський політех, за освітою - інженер-акустик. Стала журналістом у Севастополі, коли там ділили Чорноморський флот між Росією та Україною. Тоді там не було людей, які могли б висвітлити ситуацію з української позиції. Там було дуже багато російських, іноземних журналістів, але не було українських. І мені та моєму колишньому чоловікові Володимиру Притулі - він зараз працює на радіо «Свобода» - довелося багато працювати. Це стало першою справою мого життя. Саме це «поставило» мою журналістику. Я починала з коротеньких новин для Reuteurs та Інтерфаксу, потім ми працювали у Сімферополі. В 1995 році я переїхала до Києва і почала працювати у президентському пулі під час президентства Леоніда Кучми.
- Чим є журналістика для Олени Притули зараз?
- Журналістика для мене ще з самого початку була найцікавішою справою. Мені здається, що єдине, найцікавіше, що ти можеш робити у цьому житті, - це журналістика. Хоча б тому, що кожного дня ти зустрічаєш нових людей, нову проблему, ти можеш подивитися на світ іншими очима. Це професія, яка розвиває, професія, яка вимагає від тебе бути щодня іншою і щодня найкращою фаховою людиною. Мені це подобається, це виклик. Я вже навіть не пам'ятаю, скільки років працюю в журналістиці. Але мені подобається працювати у цьому драйві. Я не уявляю себе, скажімо, маляром, не уявляю, що я піду на роботу о 8.00 і повернуся додому о 17.00. Моє життя - це коли можна прокинутися посеред ночі, бо щось сталося, і зробити новину. Це не просто професія, це частина життя. І коли це так, то можна сказати: «Я - журналіст».
- Що є в українській журналістиці і чого їй бракує?
- Реформи потрібні. Мені здається, що є проблеми і в освіті, і у місцях, де працюють журналісти. Треба трішечки краще готувати журналістів, пропонувати їм більше тактичних вправ для того, щоб вони приходили на роботу вже більше підготовленими. Я вважаю, що тільки ті журналісти працюють добре, які під час навчання десь працювали, чомусь вчилися.
Часом люди, які навіть мають добру журналістську освіту, приходять на роботу, а їм редактор каже: «Про цього пишемо, а про цього не пишемо». От від цього треба відійти. Треба щонайбільше свободи засобам масової інформації. Це утопічна ідея поки що, але без цього жодна освіта не допоможе.
- Інтернет-видання вдало конкурують із друкованими, і аналітики стверджують, що майбутнє - саме за електронними виданнями. Чому ж тоді електронні видання не отримують статусу ЗМІ?
- Чесно кажучи, я як редактор «Української правди» не зацікавлена у тому, щоб інтернет-видання зробили засобами масової інформації. Нам цей статус не потрібний хоча б тому, що ми маємо авторитет, нас знають, акредитують на всі заходи, і ми не маємо жодних проблем без такого статусу. Такий статус потрібен молодим інтернет-медіа, які тільки виходять на ринок, оскільки їх не знають. Я за те, щоб інтернет-медіа самі визначали, хто є гідним називатися засобом масової інформації,а хто - ні, тобто, я за саморегулювання у сфері інтернету.
- За останні кілька місяців у контексті політичної ситуації в Україні було оприлюднено заяви щодо проведення нової революції і, можливо, навіть зі зброєю в руках. На Вашу думку, як у такій ситуації має діяти фаховий журналіст: продовжувати об'єктивно висвітлювати інформацію чи таки втрутитись у неї?
- Журналіст - це, перш за все, людина і громадянин. Професія - вторинне. У кожній ситуації, коли ти відчуваєш, що робиш щось проти своєї совісті, ти не маєш цього робити. Про щось часом, можливо, краще промовчати, оскільки це може бути не на користь ситуації у державі, в місті. У мене нещодавно був випадок, коли я вирішила підтримати акцію «Дістали!» Зараз я вважаю, що це таки була помилка. Єдина мета моя була, щоб люди якось зреагували і не вийшли на вулицю із кілками когось бити, а щоб просто подумали, як вони живуть, що відбувається в країні, що особисто кожен громадянин може зробити для зміни цієї ситуації. Я вважаю зараз через свій особистий досвід, що ні ЗМІ, ні журналісти не мають підтримувати таких акцій або робити це дуже і дуже обережно.
- Якби вам довелося скласти рейтинг найбільш топових електронних і друкованих видань України, хто б туди увійшов?
- Я консервативна, дуже. Це «Дзеркало тижня». З інтернет-видань - «Кореспондент». Мені завжди смішно читати «Обком», і я, як журналіст, читаю «Детектор медіа».
- Ставлення до журналістів в Україні зараз є дуже неоднозначним: читачі усвідомлюють, що існують власники ЗМІ, поняття редакційної політики, «джинса». Як у такій ситуації не розчарувати читача?
- Окрім того, що я є редактором, я є і власником «Української правди». Для мене дуже важливо переконати людей, що всі наші статті не є замовними. Ми не друкуємо статей за гроші, ми не друкуємо замовних статей, ми не займаємось «джинсою», проте дуже багато наших колег це робить. Люди вважають, якщо одні це роблять, то чому «Українська правда» - ні. Дуже тяжко переконати людей, що це не так. Для мене особисто це є великою проблемою, я навіть не знаю зараз, як її вирішувати.
- Як боретесь за читача?
- Знаєте, у дуже багатьох ЗМІ, зокрема в інтернеті, є графіки, вони працюють з 9.00 по 18.00, оскільки це не їхня справа життя. Всі люди, які працюють у мене, точно знають: якщо прес-конференція Президента розпочинається о 8.00, то жоден з них не піде додому доти, доки ми не відпрацюємо його прес-конференції. Більше того, ми не будемо чекати Інтерфаксу чи УНІАНу, ми робитимемо новини швидше за інших. Щораз, коли ти намагаєшся робити все першим і кажеш собі, що зробиш це краще, ніж всі інші, тоді читачі читатимуть не когось іншого, а тебе. Знаєте, коли Сергій Лещенко приходить з Верховної Ради і несе документи, які він ексклюзивно надибав, то він не спить, не їсть, взагалі нічого не робить доти, доки не напише і не поставить це на сайт. Оце робить нас першими.
- До речі, щодо ексклюзиву... На що може піти журналіст, щоб отримати ексклюзивну інформацію? Де межа здорового глузду?
- Тут питання людське - коли твоя совість каже: «Я не можу цього робити», коли людина у тобі каже, що зараз не час для професійних перемог, бо це некоректно, неетично, некрасиво, саме тоді треба сказати: «Стоп, я цього не роблю».
- За даними експертів, інтернет-аудиторія за кілька останніх місяців зменшується. Чи відчуває це «Українська правда»?
- Я не вірю у такі дані. Завжди під час травневих свят падає відвідуваність, але загалом вона така ж велика, як і була раніше. Єдине, що можу сказати, - відчувається апатія і не такий вже інтерес людей до політики, який був раніше.
Фото: Zaxid.net
Лілія Кузік, Zaxid.net