Ворожість зростає

Лише 14 квітня у французькій газеті Le Monde з'явилася стаття з аналізом присутності Мєдвєдєва у Лондоні під час саміту G20. Авторка - університетська викладачка Марі Мендра - наголосила, що Росія на Туманному Альбіоні залишилися далеко на другому плані, і помітною була хіба що завдяки зустрічі російського і американського президентів та - меншою мірою - завдяки виступу Мєдвєдєва в Лондонській Школі Економіки.

При цьому Мендра відзначила, що Мєдвєдєв у тому виступі виглядав підкреслено безконфліктно і старанно згладжував усі гострі кути. Усі, окрім одного - того, що стосувався саме України. Його критику нашої держави за позицію під час «газової війни», якою російський лідер завершив свою промову, Мендра, з огляду на загальну тональність виступу, назвала навіть «неочікуваною».

Тим часом інша французька газета, Le Figaro, висловила чергове побоювання через можливість повторення тієї самої війни за блакитне паливо. Приводом для цього остраху стала недостатня закупівля сировини «Нафтогазом», через що українська компанія вже накликала на себе гнів «Газпрому».

Водночас французів трохи заспокоювало те, що, на їхню думку, «Київ, очевидно, не ставиться легковажно до загрози фінансових санкцій».

Як потенційно конфліктний для відносин між Україною і Росією французи розглядали також і «молдавський фактор». В Le Monde нагадали, що президент Молдови - не найкращий друг для Кремля, і в 2004 році з самого початку підтримував Віктора Ющенка. Теперішнє зближення між молдавською владою і Росією, на думку французів, пояснюється звичайною алергією останньої на «кольорові революції», але хтозна, як далі розвиватиметься сюжет, коли Молдова разом із Україною почне приймати активну участь у європейській програмі «Східне партнерство».

 

Гоголіада

Осібно на цьому тижні у західній пресі стояли матеріали, присвячені російсько-українському конфлікту навколо Миколи Гоголя. Вони виділялися як своєю розлогістю та аналітичністю, так і подекуди незвичною емоційністю.

Так, Марі Жиґо із Le Monde, окресливши основні конфліктні елементи, найбільшої ваги придала дещо «націоналізованому» перекладу творів Гоголя на українську мову. Вважаючи, що для перекладу цих творів на українську державну мову «давно вже настав час», Жиґо водночас без жодної симпатії поставилася до таких знахідок на кшталт перекладу слова «российский» як «український».

Авторка також не без іронії нагадала, що це лише зараз Росія виносить Гоголя у ранг свого національного символу, а за життя письменника місцева влада ставилася до нього дещо по-іншому. Сучасні Гоголю критики, писала вона, називали його описання Росії «брехливим», навіть знаходячи для цього очевидну причину - адже, наголошували вони, письменник був «українцем». Втім, слід також відзначити, що французька журналістка була далекою і від визнання за Гоголем чисто української ідентичності.

Звернули увагу на цю дискусію і американські газети. The New York Times проілюструвала конфлікт за допомогою нового фільму Владіміра Бортка «Тарас Бульба», назвавши його «залпом у культурній війні між Росією і українською прозахідною владою». Особливу увагу вони звернули на слова самого російського режисера, для якого сам фільм був такою собі декларацією про єдність і
неподільність українського і російського народів.

На цій темі зосередилося й інше видання, The Wall Street Journal. На думку тамтешніх журналістів, вага, яку зараз Кремль надає Гоголю, пов'язана з тим, що письменник й сам не міг розділити у собі українську та російську ідентичність, а тому є ідеальним символом такої неподільності і зброєю супроти тих українців, яких ідея російсько-української єдності не надто надихає.

При цьому, на думку WSJ, в українських «претензіях» на Гоголя немає нічого скандального - навіть український президент, писало видання, визнав твори письменника одним з найвищих здобутків саме російської культури. Єдине, з чим українці таки перегнули палку, на думку американців був уже згаданий вище переклад.

Водночас фільм «Тарас Бульба» у виданні назвали не інакше, як «пропагандистською машиною».

Мало того, що російські фільммейкери, на думку видання, виявилися ще менш вірними оригіналу, аніж українські перекладачі, так і сам фільм Бортко, з огляду на сюжет, можна вважати каменем в огород українців, що надають перевагу українсько-польській, а не українсько-російській дружбі. З цієї точки зору вже сам вибір цього твору Гоголя для екранізації у The Wall Street Journal назвали «красномовним».

«Ніхто не знає, як сам Гоголь поставився би до цих дискусій, якби він був живим сьогодні», - писали американці на завершення, маючи на увазі не стільки питання кінофільму, скільки усю українсько-російську «гоголіаду» в цілому.

Популізм і футбол

З аналітики і коментарів, які в силу їхньої поодинокості неможливо винести в окрему «велику» тему, слід насамперед звернути увагу на статтю у британському The Guardian, у якій Юлію Тимошенко назвали «популісткою». Зазначимо, ще це вже далеко не перший випадок за останній час, коли західні ЗМІ удостоюють українську прем'єрку саме такого означення.

У польській же пресі, котра на цьому тижні знову багато писала про футбольне Євро-2012, особливо примітною була стаття у Gazeta Wyborcza за 15 квітня. У цьому тексті польські журналісти демонстрували явне сподівання на те, що врешті-решт лише три українські міста прийматимуть матчі майбутнього чемпіонату - у такому випадку їх було б 5 з польського боку. Таким чином, поляки вже вкотре продемонстрували: завіряння про «вічне партнерство» між Польщею та Україною ніяк не забороняють їм намагатися перетягнути на свій бік якомога більшу частину спільної ковдри.

Фото: Forpost

Данило Мокрик, Forpost