Проте думки Сергія Дяченка в ексклюзивному інтерв'ю Zаxid.net про Українську майстерню фантастів, Булгакова, магічного кота Дюшеса, ескімосів, 200 відтінків білого кольору, живу нобелівську лауреатку з України варті не лише уваги, а й дискусії...

 

 

- Ви знаєте, для мене немає значення, якою мовою я пишу, читаю книжку або щось дивлюсь. Багато років студія «1+1» на прекрасному рівні перекладала українською американські та інші фільми. Ну от, я із задоволенням дивився ці фільми. Так, як і на російських каналах. Мені байдуже. Я поважаю і українську, і російську мови. І будь-які інші. Вважаю, що багатство людини - це знання мов. І ми хочемо, щоб наша донька більше знала мов, - вона зараз вивчає англійську і німецьку, і буде французьку вивчати, тому я не думаю, що справа в мові.

 

 

- Українська майстерня фантастики! В цій серії книжки у перші роки будуть виходити українською мовою - або у перекладі, або автентично. Ми починаємо з метрів фантастики. Це і харків'яни Олді, які пишуть російською мовою, це і прекрасна Марина Соколян - молода письменниця, але ви ще про неї почуєте. Вона пише українською.

 

І видавництву, і всім нам було б легше, якби ми мали якісні україномовні тексти. Було б менше проблем. Але що ж поробиш. Треба такі тексти мати, треба шукати, треба їх «ростити». Тут штучно нічого не зробиш. Може ці тексти вже існують у природі. От коли люди побачать художній рівень цих книг, їх треба потримати в руках, треба подивитися на обкладинку, гравюри, на якість цього паперу, на дизайн цієї книги, щоб зрозуміти, що це витвір мистецтва. Це сам по собі стимул для молодого автора. Нам приємно з Мариною, що у цій серії видана наша книга. А для молодого письменника це взагалі принципово. Навіть з вашою допомогою інформування до нас хтось може надіслати рукопис, але це все відбувається у часі.

 

Може нам вдасться виховувати просто. З молоді, або, скажімо, не з молоді. «Виховувати» людей із досвідом в іншим мистецьких чи літературних жанрах до фантастики. Часто так буває, що до нас приходять люди, які не наважувалися, скажімо так, бути фантастами, але вони - фантасти. Фантастом треба народитися. Ми всі фантасти в нашому дитинстві. Це в кожної людини найкращий період життя, як би не склалася доля. Бо у дитинстві поруч із реальністю є казка, в яку ти віриш. Так от, багато людей дорослих - вони це мають у своїй душі, як це має Марина моя. Справа не в тому, що вона доросла дитина. Марина має внутрішній вже такий життєвий досвід. Це не інфантилізм, а здатність вірити, спілкуватися з дивом, бачити це диво в деталях побуту, мати для цього відкриту душу. Такі люди можуть прийти до нас із різних мистецьких жанрів.

 

- Звичайно, що якщо ми матимемо семінар для молодих - ми зможемо допомагати. Але це буде для україномовних чи російськомовних українських письменників, бо видавництво не зможе запрошувати авторів з інших країн. Звичайно, це може бути у майбутньому. Тобто для нас було б більш оптимально мати гарний текст українською. Але поки що ми будемо представляти читачеві і українських авторів, і російських. Наприклад, Сергій Лук'яненко, його знають як автора «Нічної варти», і різне ставлення до нього. Його повість «Теплий край» - це щось вражаюче, просто чудова річ. Це щось надзвичайне. Вона вийде у цій серії. Для нас честь представляти Логінова із Санкт-Петербурга. Це теж прекрасний письменник. Його твори теж будуть видані у майстерні. Зараз будуть виходити наші кияни - Володя Арєнєв та Яна Дубинянська. Вони також українською мовою.

 

 

- Ми відкритті для спілкування. І я вам скажу, що під час цього спілкування, під час семінарів, зустрічей ви від мене можете почути велику повагу до українського слова, літератури, так само як і до російського слова, літератури. Для мене це принципова річ. І люди, які не поважають якусь мову, навряд чи зможуть співпрацювати з нами в такій майстерні. Я психіатр за своїм першим фахом... Багато помічаю.

 

Скажімо, ескімоси. Їх сприйняття, їх мова. Я був на Півночі, спілкувався, плавав із аквалангом. З першого погляду, ну що це таке ота їх мова і їхній словник. Надзвичайно він примітивний, але чи можна собі дозволити якось зверхньо до їхньої мови ставитись? Вони ж відрізняють 200 відтінків білого кольору! Для них той сніг, який для нас просто білий, має 200 кольорів, вони за цим можуть визначити і погоду, і те, що буде через тиждень, місяць, через рік. І багато іншого - сліди звірів вони бачать і визначають... Вони живуть у цьому середовищі. Є такий фільм «Післязавтра». Уявіть собі, що ось і все. Новий на землі період - і земля замерзла. Цивілізація загине, а ось ескімоси нас врятують, бо вони пристосовані до цього. Їхнє оце вміння відрізняти 200 відтінків всьому людству згодиться. Людство виживе завдяки цьому. Тому немає поганої мови, поганої культури, тільки негарні речі, через які можуть так зверхньо ставитись до інших культур.

 

 

- Я вам скажу, мої улюблені письменники - Гоголь і Булгаков. І я багато чув, при чому тут Україна? Як при чому? Треба так знати Булгакова, як я його знаю. Я його «Майстер і Маргариту» читаю. Скажімо, дії роману відбуваються у Москві, але через призму його київських образів. Розумієте, він народився в Києві, перше кохання там зустрів. Так само й Гоголя не можна уявити без українських коренів. Це збагачує і Україну, і Росію. Чому його треба ділити? Я сподіваюсь, і у нашій майстерні буде така дружня співпраця.

 

 

- А це і відбувається так. Я не знаю, чому так вдається, ніхто нас не змушує. Ніяк грошей ми не прагнемо заробити. Абсолютно тут творча робота. Так як із самого початку. Коли ми починали, я займався бізнесом, ми не залежали від гонорарів. Писали для душі. Це продовжується і сьогодні. Так от, коли ця робота - насолода, тоді ти працюєш без вихідних. І у нас так склалося, що Маринка працює вдень, а я - вночі. Тобто у дві зміни.

 

 

- Звичайно, є часи і спілкування. Але я сова, а вона працює вдень. Так у нас все життя побудовано. Я Стаску, дочку нашу, вкладаю, і у нас із Дюшесом, нашим котом, нічна зміна. Я лягаю спати десь о третій. А встаю в сьомій. Стаска в школу. Маринка спить. Ми всі оберігаємо її сон. Дюшес не має права нявкати. Маринка, її вихід душі - вдень і ввечері вона просто приходить до тями. А я, в мене дванадцята година - це пік, і я тоді літаю в інших планетах, занурююсь у різні часи. Прекрасна така річ, а потім о сьомій годині вставати. У мене, щоправда, є таємниця. Я психіатр, я можу самонастроюватися. На півгодини вдень я відключаюся  від усього, може це нам дає змогу в такій напрузі працювати. Я раджу це взагалі, якщо б людина могла так розслабляться хоча б 15-20 хвилин, не більше півгодини, вдень після напруженої праці, то це додає потім дуже багато творчих резервів.

 

- Книжки - це наші діти. І ми ще більшу кількість книжок просто не запропонували читачам. Не знаю, скільки точно. Просто, коли щось починаєш - воно не йде. Тому ми і презентуємо тільки те, що можемо презентувати. А це наші діти. Потім ти розумієш, що воно може сліпеньке на одне око, глухеньке трішечки - все рівно його любиш і хочеш, щоб воно пішло в світ і щоб його ніхто не ображав. Зараз, Боже мій... Є романи, я не хочу говорити, я знаю де там і я був винен, я Маринку схилив до цього, але вже вирізати, міняти ми не будемо. Ми обговорювали багато разів це, і нам видавці казали, що ж ви так бідкаєтесь, візьміть та й відредагуйте. Ні! Воно вже вийшло у світ. Звичайно, є різне ставлення. Для нас великою було несподіванкою «Віта ностра». Ну чому цей роман, який для нас як експеримент? Взагалі кожен роман для нас експериментальний. Бо ніколи не знаєш, як воно буде. І деякі експерименти, скажімо так, не гучні, а роман «Віта ностра» породив якусь якість, про нього почали багато писати. Хочуть і фільмувати цей роман. Так от, я не знаю чому. Ну, певне, це дійсно наш найкращий роман. А чому так сталося і яким буде роман, над яким ми зараз працюємо і маємо закінчити, - я не знаю.  

 

 

- Таке асоціативне продовження, а не пряме. Ми взагалі дуже боїмося продовжень. Бо це жахливо, фантастика, як і інші види літератури, 90% має того, що просто не можна чіпати. Оце продовження, як млинці на сковороді, печуть і печуть, і печуть. Ми цього не робимо.

 

 

- Якщо це не наші твори, то є світова фантастика - це і Лем, і Бредбері, і брати Стругацькі, і Шеклі, мій улюбленець. І якщо не тільки фантастика, то це взагалі велика література наша - Чехов, Достоєвський, Толстой. А з фантастики мій улюблений письменник - Булгаков. Він починав з малої прози і потім... «Білу гвардію» я зараз перечитую. Це прекрасно, це ж про наш Київ. Це все, що відбувалося, воно мене зачіпає мене особисто. Дуже цікаво як у цій «Білій гвардії» вже є Воланд. Там є такий Шполянський. У «Майстрі і Маргариті» він став Воландом, дуже цікаво, коли ти читаєш, і коли ти багато знаєш, то відчуваєш цю внутрішню еволюцію, бачиш, як з одного народжується інше. І для цього треба дуже багато читати. І не тільки прозу. Поезію. Саме в поезії відшліфовується точність, деталі, музичність фраз.

 

 

- Якщо говорити про українську поезію, то це наша улюблена Ліна Костенко. Маринка її майже всю знає напам'ять. На прем'єрі якогось фільму Костенко до мене підходить (Шевченківську премію ми з нею разом одержували у 1978 році - вона за «Марусю Чурай», а я за фільм «Зоря Вавілова», але з тих пір не спілкувалися) і каже, чи правда, пане Сергію, що на могилі вашої матері є рядки з мого вірша. А я кажу, що так. «І що ж там написано?», - запитує вона. А я так розгубився, що забув. Вона розгубилась, подумала, що це несерйозно, пішла, а я згадав, наздогнав її, ми поїхали разом на могилу - і вона побачила. І це вже такі інтимні речі. А вона каже, ви знаєте, скільки вже є визнань моєї поезії, творів, а це - найдорожче... Вона просто була вражена, і це для неї таке визнання, таке освідчення в коханні. Геніальна поетеса. Це наш живий нобелівський лауреат. Складність в тому, щоб її перекласти. З нашою прозою дуже тяжко...

 

 

- Ні, це тільки починається, ми на початку цього шляху. Ну, є переклади окремих оповідань, але роман німецькою мовою тільки єдиний - «Відьомська доба» - перекладений. В роботі зараз роман «Печера». Перекладають французькою. В нас нема поки повноцінного літературного агентства або видавця. Це функція часу. Я сподіваюсь, що все буде гаразд. Адже польською мовою вийшло у нас десь 12 романів. У Польщі були свої люди.

 

 

- Ви знаєте, ми ніколи не робили нічого для отримання цих нагород і  не плели інтриг. Але щоразу нам дуже приємно. Ми дуже поважаємо наших читачів. Ви знаєте, є таке ставлення до читача, ви його не знаєте, ніколи не бачили, але ставитесь вже як до свого друга, довіряєте йому свою історію, сподіваючись на співрозуміння, потрясіння. І воно якось передається. Тому ці премії для нас дуже приємні. Ми до них ставимося з радістю. І остання нагорода у Москві - «Найкращий роман 21 століття» за «Віта Ностру». Якби нам сказали! Там же такий конкурс був, і автори серйозні! І це голосували у Москві, де більше росіян. Для нас це просто чудо. Це таке чудо, як, я ніколи не забуду, коли ми приїхали в Ізраїль - а там майже в кожному місті є бібліотека Дяченко, записуються люди, розумієте, це такі добровільні бібліотеки з обговореннями. Про це ми навіть не знали.

 

 

- Це наша мрія.Ой, так би хотілося. Вона справді у 10 років написала казку, її опубліковано у літературному часописі, дуже гарна казка. Все гаразд. Але потім їй перемкнуло, вона захотіла стати ветеринаром, зараз не знаю ким. Ну, 13 років! Я б хотів, щоб вона писала і допомагала нам, але я зрозумів, що не можна наполягати. Нехай сама до цього дозріє. Ми її смаки підтримуємо, вона вільно володіє англійською, ходить у лондонську школу. Вона є першим читачем наших романів, інтерв'ю, сценаріїв, нам дуже важлива її думка, але тільки зараз таке відбувається. Але вік - 10, 11, 12 років - вона ще у своєму світі.

 

 

- Я вам покажу просто це посвідчення. Це єдиний у світі кіт-літератор, який має посвідчення.

 

З Дюшесом це просто жахлива річ. Ви ж розумієте, я сідаю за комп'ютер працювати, а Маринка і Стаска кудись пішли, що Дюшес робить? Перед дверима сидить і волає так, що спочатку сусіди телефонують, потім приходять і питають, чого я катую свого кота. А коту що не кажеш - і що зараз прийдуть - не реагує. І по попі не можна, бо він страждає. Не можна його за це лаяти. І з ним потрібно проводити час. І тільки сядеш, через п'ять хвилин чую: «М'яв». І так кожен день.