Розмовляли втрьох: поет, сухе червоне і «Тиждень».

 

–  Батьківщина – це…

 

– ...Кисень, відсутність яко­­го починаєш відчувати лише тоді, коли його бракує. І те, що моя Батьківщина – Україна, точніше Буковина, де я жив, і Київ, який дуже люблю, зрозумів лише в еміграції. У кожної нормальної людини дуже складні відносини з Батьківщиною. Це не бабуся з дідусем, це батьки. Це відчуття відштовхування і прихильності, почуття обов’язку, відчуття нудоти. Я був нормальним політичним емігрантом, таких було багато.  Я зустрічав собі подібних поляків, чилійців, іранців: людей, які покинули свої країни, тому що там були воєнні, репресивні режими, і я цілковито вписувався в цю компанію: мав політичні погляди, чужі державі, у якій жив, і держава це знала.

 

–  У світі, де ви опинилися, було таке поняття, як Україна?

 

– Спочатку я приїхав до Німеччини. Влаштувався у провінції, але на кілька тижнів заїхав до Мюнхена, бував на «Радіо Свобода», виступав в Українському вільному університеті. Так, ставлення до Росії та України в німців було. Росії німці здебільшого симпатизували, до України ставилися з певною дистанцією, неприязню.

–  Тому що не знали?

 

– Ні. Тому що в Німеччині, на відміну від англосакських країн, традиційно, інстинктивно громадяни поважають владу, порядок, для більшості німців СРСР тоді ототожнювався з Росією і владою. Це традиція.

–  А наша історія, культура якось існували тоді в контексті світової?

 

– Складно тоді було знайти бодай якесь визначення української культури – були окремі видатні особи, але цього замало для культури. В культурі працюють зовсім інші принципи. Це як у космічній промисловості: щоб вивести супутник на орбіту, потрібна ракета-носій. Досягає успіху культура, для якої такою ракетою-носієм є держава. Якщо ви поглянете на культури Франції, Німеччини, США, то за ними завжди стоїть потужна держава. Цікаво, чи зможе сьогодні Україна стати такою ракетою-носієм для художньо обдарованих людей. Зараз, до речі, в німецькомовному літературному світі Україна в моді: українців перекладають, їх читають, до них прислухаються. І ця мода, на щастя, не схожа на моду на балканську культуру, що була пов’язана з трагедією, морем крові, сотнями тисяч біженців. Мода на Україну пов’язана з цікавістю: а що як у них вийде, що як станеться диво. Адже наприкінці ХХ століття несподівано під боком утворилася величезна держава.

 

 

– Я лише письменник, і тому гео­політично розмірковувати на цю тему не можу. Але згадую книжку Еліаса Канетті, одного з останніх великих австрійців. Він мешкав у Лондоні, але писав німецькою. У нього є таке художнє дослідження «Маса і влада», в якому він дає оцінки-образи різним країнам. Так, Англія для нього – корабель, Голландія – країна-дамба, що рятує себе від моря, обстоюючи сушу, Німеч­­чина – країна лісу, і цей ліс рухається, марширує. Придивишся і розумієш, що це – армія. Росії в цьому списку немає, але з легкої або важкої руки Гоголя ми її уявляємо як Русь-трійку.

 

І метафора ця закінчується начебто велично: «…Перед нею розступаються народи і держави». Тільки не зрозуміло, чому вони розступаються. Розступатися можна перед королівським кортежем, а можна перед убивцею з лезом між пальцями. Двозначний образ. Слідом за Канетті я намагаюся знайти образ України і знову згадую Гоголя: «…мало який птах долетить до середини Дніпра».

 

Дніпро як річка часу... і ось цей птах, що долетів до середини Дніпра, не знає, що робити далі. Він у стані конфузу, подиву: що це – транзит чи статус-кво? Ось такий гоголівський пророчий образ. Україна – це tabula rasa. У цьому і перевага, і слабкість. З одного боку, немає історичної опори, державного тилу, а з іншого – гени не зіпсовані. На відміну від «старшого брата», на поліомієліт мозку не страждає, тож, може, птах і долетить до далекого берега. Недомовленість, недоліпленість, незавершеність у всьому.

 

Не в змозі були отруїти президента. Вбили журналіста Гонгадзе, тому що, думаю, була інша вказівка: не вбивати, а налякати. Щось там, напевно, сталося – він гаряча, різка людина. Може, вдарив когось, зачепив. На що б ми не поглянули в сучасній Україні, бачимо рихлість, випадковість, аморфність. З одного боку, це навіть симпатично, а з іншого – відсутність формотворчої волі є небезпечною ситуацією.

 

 

– Звісно, є. Тому що є такі особистості, як Довженко, Архипенко, Малевич. Просто на Заході, а часто і в Росії, нікому навіть на думку не спадає, що вони українці. На Заході виходять дослідження про Росію, Україну, але я їх назвав би здебільшого етнографічними. Сенс західної культури в різноголоссі, поліфонії. До речі, не слід забувати, що вся російська культура в широкому значенні – від індустріальних, економічних, фінансових понять до медицини і педагогіки – створена на основі німецької. Навіть слово «освіта» – це калька з німецької. Німці відіграли колосальну роль у розвитку російської державності – йдеться про династію Романових, про двір, про Академію наук. Німці створювали підручники російської мови, за німецькими посібниками Греча 1821 року вчилися російські ліцеїсти і гімназисти.

 

 

– У словнику міжнародного права є словосполучення «переміщена особа» – так називали перед­усім людей, які втратили домівку й блукали Західною Європою наприкінці та після Другої світової війни. Незчисленна кількість переміщених осіб – це одна з найстрашніших трагедій XX століття. Та якщо це поняття поширити на всю історію, то йтиметься вже про переміщені народи. Тут одразу ж думаєш про євреїв, ірландців, вірмен. Але я й українців зараховую до таких переміщених народів. Більшу частину того, що зробили українці, було зроблено поза Україною. Йдеться і про XVIII, і про XVII, і про XIX, і про XX століття. Для самореалізації їм потрібен був закордон.

 

Вони робили внесок в інші культури. Така була їхня доля. І ось наприкінці XX століття в України й українського народу з’явився шанс перестати бути переміщеним народом, переміщеними особами, а реалізовувати свій талант, свою долю в Україні. Чи скористаються сучасні українці цим шансом, незабаром стане відомо. Мабуть, це перший такий шанс заговорити своїм голосом на своїй землі. Сподіваюся, жоден український поет уже не напише: «На нашій, не своїй землі». Та якщо цього не станеться, звинувачувати буде нікого, крім самих себе.

 

Я дозволю собі бути патетичним. Усі намагалися залишитися у вічності: і шумери, і вавилоняни. Але чомусь це вдалося лише тим, хто працював зі словом, – не з камінням, не з пірамідами, лабіринтами, мавзолеями. Здавалося б, слово – найкрихкіший матеріал. Греки, на відміну від єгиптян, не просто працювали зі словом, вони надали йому художнього зміс­­ту. У результаті грецька трагедія пережила всіх сфінксів, усі ці мертві піраміди.

 

Ставка на найкрихкіший матеріал – слово – це один із найчудовіших подвигів європейської культури. Повертаючись до України: слово було її останньою надією. Чомусь воно перекочувалося в роті, чомусь усі ці видатні поети, прозаїки – я говорю про XIX століття, тобто про Котляревського, Гребінку, Шевченка – ставили на слово, хоча було незрозуміло, хто взагалі все це читатиме. Вже в ХХ столітті українське слово не просто існувало в літературі, на папері.

 

Воно зазвучало і було вільним. Я говорю про острови ефірної, ефемерної свободи: «Голос Америки», «Радіо Свобода». І відірване від країни, народу слово виявилося сильнішим, воно перемогло. Але одна справа, коли це слово протистоїть смерті, чіпляється за життя. Й інша – коли його випробовують свободою. Ми знаємо приклади в історії ХХ століття, коли в культури починають тремтіти коліна, коли вона стає масовою, а не національною або елітарною.

 

 

– Серед східноєвропейських країн, які входили до радянського блоку, де також будували соціалізм. Але різниця, звісно, є. По-перше, до радянського блоку вони входили недовго. По-друге, у них була державна історія, тобто вони мали бодай якийсь історичний досвід. Адже ми не можемо серйозно говорити про українську державність, якщо вона тривала кілька місяців. Порівняно з Албанією Україна – це грандіозна цивілізація. Але не слід так опускати планку.

 

 

– Будь-які суспільні прояви нації – це вже культура. Полінезійці ніколи не говорили про власну культуру, але прийшли вчені, описали її, і це називається полінезійською культурою. Хоча особисто для мене культура – це самосвідомість. Чи є в Європі народи без самосвідомості? Ще недавно були. Наприклад, таке явище, як чеська мова, описали німецькі філологи, які були ентузіастами Чехії і вважали себе чехами, утім, це були німецькі філологи з німецьким корінням, німе­цькими прізвищами.

  

 

– З різних причин, здебільшого внаслідок інерції мислення. Свого часу ці люди сприймали русифікацію як норму. Я в цьому не відкриваю Америки. І коли русифікація наказала довго жити, вони відчули вакуум, відчули, що соціально безпорадні. Що з цим робити? Та нічого – перемелеться. У другому, третьому поколінні діти будуть відкритішими. Вони почнуть ототожнювати себе з державою Україна, почнуть розуміти: щоб робити кар’єру, потрібно знати культуру, мову своєї країни. Навіть у другому поколінні вже не буде цієї соціальної занедбаності, відчуття непотрібності. Чи повинна держава робити щось у цьому напрямі? Не знаю.

 

 

– Дехто осліп, усе російське стає для них просто сакральним. Мені їх шкода. Але інші київські друзі добре розуміють, що життя складне, що держава, в якій вони живуть, – це надовго, це назавжди. Знаєте, коли я чую ці дрібні, а швидше, шахрайські міркування про те, що українська культура не витримує порівняння з російською... Приміром, бельгійська культура блідіша за французьку, то що, бельгійцям зникнути з лиця Землі, не писати віршів, музики? Для мене це не аргумент. Я навіть не веду мови про те, що культура в Україні завжди піддавалася репресіям, її бритвою зрізали, тому що вона артикулює націю.

 

 

– Другу половину життя письменник працює з пам’яттю. Як школяр, якому дали контурну карту і попросили назвати гори, річки, озера, так і я намагаюся знаходити слова, які складаються в рядки. І, звісно, на цій контурній карті, яку я списав своїми словами і карлючками, дуже багато спогадів, гострих відчуттів, сентиментальних емоцій, пов’язаних з Україною. Вони досі тривожать мене, лякають, змушують червоніти.

 

 

Ігор Померанцев

народився 1948 року в Саратові.

 

Закінчив факультет романо-германської філології Чернівецького університету.

 

З 1978 року живе у Західній Європі (Англія, Німеччина, Чехія).

 

Працює радіожурналістом («Бі-бі-сі», «Радіо Свобода»).

Автор книжок прози, віршів, есе: «Альбы и серенады», «Стихи разных дней», «Красное сухое», «По шкале Бофорта», «Радио «С», «Семейное положение», «Те, кто держали нас за руку, умерли», «Служебная лирика» тощо.

 

Фото: «Український тиждень»