Саме їй довірили вести переговори щодо визволення заручників на Дубровці. Саме вона одразу вилетіла в Беслан, коли захопили школу. Але не долетіла – в дорозі її отруїли.

Рівно чотири роки тому, у жовтні 2004-го, ми спілкувалися з відомою російською журналісткою українського походження – Анною Політковською (дівоче прізвище Мазепа), коли вона приїжджала в Україну представляти свою книгу «Друга Чеченська».

 

За іронією долі, у жовтні 2008-го мені випала нагода поспілкуватися з її сином Іллею, який приїхав в Україну представляти фільм про його маму – «Лист Анні». 7 жовтня 2006 року, у день народження Владіміра Путіна, світ втратив Анну Політковську – її вбили, а Ілля та Віра втратили свою маму. Злочинців і досі не знайдено, розслідування триває

 

 

- Звісно, ідея ця була не моя, а режисера Еріка Бекграуда. Я давав багато інтерв’ю для багатьох фільмів, але з Еріком ми порозумілися, він перший, хто дістав коментарі моєї сестри. Дуже багато фільмів робляться формально, журналісти приходять до нас з формальними запитаннями, щоб мати тільки картинку. А Ерік особисто знав маму.

 

- Поки що ні. Офіційно ніякої реакції не було.

 

 

- Так, я зустрічався з ними тоді, коли мама була ще жива, вони приходили до нас додому. Але тепер жодних стосунків з ними не підтримую.

 

 

- На сто відсотків відвертим із вами щодо цього питання я все одно не буду. Скажу так: я хочу дочекатися суду, а потім ще судів над замовником. Тому що це для мене – вкрай важливо. До того ж, моя мама завжди вважала, що все повинно бути відповідно до закону, юридично правильно, і дуже багато про це писала, зокрема про всі неподобства, які відбуваються в наших судах. Тому я вважаю, що це важливо зробити хоча б з цієї причини.

 

- Ні, не було. Не бачу в цьому жодного сенсу.

 

 

 - (Задумався). Так, я відчуваю себе в Москві вільним. Можу сказати, що й мама відчувала себе такою саме в Росії. Обмежень професійних, окрім як блокування її на всіх телеканалах, вона не мала. У неї була хороша газета, де друкували все, що вона вважала за потрібне.

 

- Ні. Тому що я з-за кордону не зможу контролювати розслідування, а також вести паралельне розслідування, яке проводить «Новая газета». Адже я їм не просто допомагаю, а зай-маюся цим разом з редакцією. Мене інформують про все щодо розслідування, і більшість рішень приймають разом зі мною.

 

- Погроз не було. Я можу це заявити з усією відповідальністю. Після того, що сталося, ми вирішили, оскільки Віра вже була на останніх місяцях вагітності, дочекатись пологів саме у Москві.

 

 

- Чесно кажучи, питання про пологи – це не зовсім те, в чому я компетентний. Головне, щоб пологи приймав саме той лікар, який веде жінку. Повірте, якщо були б якісь погрози, я б, може, й залишився в Росії, але Віра з дитиною точно б виїхала.

 

 

- Просто з мамою такі розмови були неможливі в принципі… Від цього вона тільки більше сердилася й робила саме так, як вважала за потрібне. Отже, вибирати можна було лише одну тактику – тактику переспрямування маминих зусиль. Сестра, мені здається, ставилася до її рішень лояльніше за мене.

 

 

- Саме так! Якщо чесно, я менше розумів маму, але погоджувався з нею у будь-якому разі, хоча б через те, що нічого з цим неможливо було зробити.

 

- А ви ніколи не ображалися, що сім’я для вашої мами була чимось другорядним?

 

- Я б не сказав, що було саме так. До того ж, десять років тому, навіть більше – п’ятнадцять, мій тато займався такою ж діяльністю.

 

- Ось у тому-то й справа. З цими людьми, хоча це й мої батьки, марно говорити про сімейні обов’язки. Але, зрозумійте, мама стала так серйозно займатися темою Чечні, коли Віра і я вже були достатньо дорослими.

 

- Так, було таке.

 

- У розслідуванні – ні, а в щоденному житті – так. Мені, насправді, допомога не потрібна, у нас і так достатньо людей, які займаються розслідуванням.

 

 

- Я дуже давно не живу з батьками – з п’ятнадцяти років. Тоді через батькову професійну діяльність, плюс до цього мій безшабашний характер, батьки відправили мене до Англії. Я повернувся вісім років тому. Віра лише на рік за мене молодша. Мені зараз тридцять, а їй двадцять дев’ять. Тут потрібно розуміти, що небезпеки для мами почалися не раніше 2002–2003 років, бо поки вона втягнулася в тему, поки їй почали довіряти, на це пішли роки. До цього були такі ж відрядження, які бувають на початковому етапі в будь-якого журналіста, коли він береться за нову тему. Ці перші відрядження не були розслідуваннями і не були такими глибокими.

 

- По-перше, я достатньо демократична людина. По-друге, коли жив в Англії, дійсно не розумів, наскільки все серйозно. Та й ніхто мені цього не розповідав. Відчуття реальності з’явилося в 2004–2005 роках.

 

 

- Вона не була захоплена, я готовий з вами щодо цього посперечатися. Це не її захоплення, це її робота. Мама завжди говорила, що «до мене йдуть, як до істини в останній інстанції. Я не можу не допомогти, тому що в цих людей взагалі не залишається нікого, хто може це зробити. Тільки Європейський суд. І лише після того, як відмовили скрізь, до мене приходять». Мама вже сама не шукала сюжетів, повіре, я з нею це обговорював. Сюжети просто йшли до неї самі.

Віра виховує доньку Анну-Вікторію і, як це не дивно, працює в одному з інформаційних агентств. Я працюю в піар-агентстві й займаюся зв’язками зі ЗМІ.

 

 

- Це точно. Пам’ятаю, як мама змушувала нас займатися музикою. Віра погоджувалася, а я – ні. І все одно мама змогла дотягнути мене до кінця музичної школи, хоча я опирався до останнього класу. І дотепер не маю бажання займатися музикою.

 

 

- Так, вона українка за походженням. Її дівоче прізвище – Мазепа. Я сьогодні якраз був у храмі, який побудував Мазепа. Попереднього разу, коли приїжджав до Києва, Лавра була закрита, там знімали фільм «Тарас Бульба». Отже, сьогодні потрапив вперше. А мама моя родом із Чернігівської області, село Костобобрів, я там був.

 

 

- Років двадцять тому. Це село, до речі, знамените тим, що там вчився Кучма, вони разом із моїм дідом вчилися. Зараз там живуть далекі родичі, якщо чесно, я їхніх імен навіть не знаю. Скажімо так, там коріння, а родичі живуть у Харкові. Вони приїхали до Києва мене зустрічати, я два дні з ними провів. Їхнє прізвище – Мазепа.

 

- Звісно, я розумію, читаю. Але так, щоб на слух сприймати пряму мову, звичайно ж, ні.

 

 

- Тільки в дитинстві, так само, як і я, відпочивала в Керчі.

 

 

- Зараз їй не до цього. Ви зрозумійте, у неї маленька дитина, вона працює, завжди прив’язана до Москви й до Підмосков’я.

 

 

- Там зараз живуть наші друзі. Не те, щоб ми її здавали, там просто живуть наші знайомі.

 

- Щорічно ми робимо щось схоже на музей в «Новой газете». Квартиру цю продавати не будемо, це – точно. А там – як час покаже. У нас для музею вже достатньо речей. Однак у планах – не лише створення музею-квартири, а й фонду з хорошою ідеєю.

 

 

- Усі ті ж залишилися.

 

- Якщо чесно, можливо, моя відповідь прозвучить для цих людей жорстоко, але не особливо, хоча я їм вдячний. Усі вони, по суті, прийшли вшанувати пам’ять Анни Політковської як журналіста та громадського діяча, а я в першу чергу втратив маму. І між цим велика різниця. Наприклад, коли я зустрічався з Кондоліззою Райс, вона сказала фразу, яку багато журналістів до сьогодні цитують і яка мені сподобалася. Це була дійсно підтримка. Після офіційної промови вона звернулася до мене: «Ілля, вони втратили журналіста, а ви втратили маму. Я вам висловлюю жаль як жінка». Такі слова дійсно допомагають.

 

 

- Звісно, допускаю, але сподіваюся, що цього не трапиться. Ми живемо в такому світі і тим більше в такій країні, де все можливо. Але поки що так думати передумов немає. Поки що. Я зсередини знаю справу, знаю, що відбувається. Поки що все йде повільно, але правильно.