Слово еротичний свідомо взято в лапки, хоч ми й не збираємося починати тут дискусію щодо визначень. Усе й так очевидно для тих, хто в темі. Сама ж тема, дійсно, заслуговує на ширше обговорення, то ж і почнемо з тексту, який слугував приводом для цієї статті. Напередодні Різдва, 05 січня УНІАН опублікував повідомлення під заголовком: «Томенко занепокоєний розгулом реклами і еротики на телебаченні». Зокрема, повідомлялося: «Народний депутат, член фракції БЮТ Микола Томенко ініціюватиме заслуховування у Верховній Раді звіту Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та інформації Державного комітету телебачення і радіомовлення щодо виконання законодавства в сфері діяльності ЗМІ».

За словами М.Томенка, останнім часом телевізійні канали відмовляються виконувати норму закону про рекламу в частині заборони рекламувати алкогольну продукцію. Крім того, наголосив він, телеканали не дотримуються чинного законодавства щодо тривалості рекламних блоків. Серед очевидних порушень, зазначив М.Томенко, і невиконання норм щодо захисту суспільної моралі. Як приклад він назвав той факт, що деякі ефірні, а не кабельні канали “фактично перетворилися на вечірні та нічні еротичні канали”. М.Томенко висловив здивування, чому державні органи, які мають контролювати ситуацію, не реагують належним чином на відповідні порушення.

Прикметною була наступна заява Томенка: «Останнім часом Нацрада діє як орган по штампуванню частот, а не як інституція, що визначає стратегію інформаційного простору та контролює виконання законодавства в телерадіопросторі», - наголосив народний депутат.

Він також зазначив, що в даній ситуації важко збагнути, які функції виконує Держкомітет телебачення і радіомовлення, на утримання якого витрачається понад 700 млн. грн.

З повним текстом цього повідомлення можна ознайомитися тут, ми ж зосередимося на деяких коментарях до нього, які були озвучені на різних Інтернет-форумах.

Одразу зазначимо, що заява п. Томенка аж надто широкої дискусії не викликала. Можливо через свята. Здебільшого коментарі зводилися до кепкування над депутатом як над «закомплексованою людиною», якій «нічим зайнятися окрім еротики». На форумі «Майдан» договорилися до того, що поведінка Томенка у даному випадку «нагадує поведінку наших штатніх гомофобів». Очевидно тут мається на увазі один поширений міф, що його часто застосовують як прийом у дискусіях.

Технічно він зводиться до того, щоб звинуватити опонента в тому, що він/вона критикує. Класичний приклад саме з так званою «гомофобією». Його застосовують, коли комусь здумається виступати проти гей парадів чи, скажімо, демонстрації по телебаченню фільмів або реклами, на гомосексуальну тематику. Таким людям у нас швидко повідомляють, що будь-яка антигомосексуальна риторика є ні чим іншим як проявом латентної (прихованої) гомосексуальності.

Мовляв, звичайному геторесексуалу просто немає діла до подібних речей, а якщо вони вже вас турбують, значить десь глибоко в душі чи свідомості у вас заховані ті ж такі гомосексуальні поривання, бажання, прагнення і т.п.

Як правило, подібні тиради супроводжуються хіхіканням, що змушує людину замовкнути й почати думати про себе – невідомо що. Насправді ж такий прийом є абсолютно некоректним і недопустимим у дискусії.

Якби було інакше, то будь-яка критика (будь-якого явища) ставала б неможливою. Адже того, хто виступає проти корупції, можна було б обізвати латентним корупціонером; того, хто пропонує жорстко боротися з п’яними за кермом, можна було б запідозрити у любові до випивки; а людей, яких непокоїть поширення наркоманії, можна було б вважати – латентними наркоманами і т.п.

З іншого боку ми отримали б усі підстави рахувати відвертих українофобів – прихованими українськими націоналістами, а Наталію Вітренко – латентним євроатлантистом. Відбулася б цілковита аберація понять і ми б втратили можливість дискутувати будь про що. Допоки ми спостерігаємо широке застосування цього недозволеного прийому, під час дискусій з достатньо обмеженого кола питань. Наприклад, коли йдеться про суспільну мораль і, еротику, зокрема.

Точніше, - чому ми взяли це слово у заголовку в лапки? Справа в тому, що Микола Томенко трохи покриви проти істини. Те, що показують на згаданих ним та на деяких інших каналах після 23.00 не можна вважати еротикою. Ми вище обіцяли не вступати в дискусію щодо визначень. Кому цікаво, дамо відсилку до закону «Про захист суспільної моралі», ухваленого у листопаді 2003 року ще за часів «злочинного режиму». Технічно відмінність між еротикою та порнографією у ньому зводитися до «спеціальної демонстрації геніталій». Якщо «спеціальної демонстрації» статевих органів нема, то виходить, що це вже начебто «еротика». По факту ж ми маємо таку картину. Береться звичайний порнографічний фільм – з груповими, лезбійськими і якими тільки хочете сценами – і показується на загальнодоступному каналі з червоним квадратиком, але – без «спеціальної демонстрації геніталій». Тобто це такі спеціальні версії порнофільмів, де – «герої» точно так само злягаються у будь-який мислимий чи немислимий спосіб, жваво все це обговорюють, верещать, кричать чи хекають – як і в оригінальній версії конкретного порнофільму. За кадром залишаються лише їхні статеві органи. І на цій вагомій підставі нам пропонують вважати подібну продукцію – еротикою, а тих, хто виступає проти її вільної демонстрації – ханжами.

Парадокс полягає в тому, що переважно найбільшими ворогами будь-яких обмежень у цій сфері виступають люди, які декларують прихильність стандартам західної демократії. Хотілося б запитати їх – де вони бачили на загальнодоступних каналах у Британії, Німеччині чи США – подібну продукцію? На каналах, що їх теоретично можуть дивитися і діти, коли, скажімо, батьків немає вдома?

Можливо чийсь особистий досвід є унікальним, але нам не доводилося зустрічати нічого подібного ні в Британії, ні в Швеції, ні в США. Загальнодоступні канали в цих країнах навпаки – надзвичайно цнотливі. Так само ви не побачите в цих країнах ніяких еротичних журналів у місцях, де продається преса. Що ж змушує ці країни з такою строгістю підходити до питань суспільної моралі, і чому пропозиція ввести подібні обмеження в Україні одразу сприймається в штики?

Насправді це питання ключове і заслуговує на окремий матеріал. Томенко абсолютно правий, коли стверджує: «Останнім часом Нацрада діє як орган по штампуванню частот, а не як інституція, що визначає стратегію інформаційного простору та контролює виконання законодавства в телерадіопросторі». І так само слушно звучить його зауваження щодо Держкомітету телебачення та радіомовлення. Маємо тут ситуацію дуже типову для України – ситуацію корумпованості, непрозорої та неефективної діяльності – на тлі очевидного дублювання функцій.

Давайте запитаємо себе – навіщо нам і Нацрада з питань телебачення та радіомовлення і Держкомітету телебачення та радіомовлення?...

Таке питання вже озвучувалося не раз, і відповідь на нього шукалася в площині – ліквідації однієї з цих структур. Точніше у площині – ліквідації саме Держкомітету. Дозволимо собі піти проти течії і сказати – такий підхід є неправильним і шкідливим. Для України.

Насправді, для ефективного функціонування цієї сфери потрібні обидві структури: і Нацрада, і Держкомітет. Просто їхні функції мають бути – іншими. Якщо ми, звісно, хочемо – елементарного порядку.

Такий порядок неможливий, якщо дозвільні функції (видача ліцензій) і контрольні функції покладаються на одну й ту саму структуру. Те, що діяльність Нацради зі «штампування ліцензій» не призвела до подолання корупції у цій сфері є очевидним і цілком зрозумілим. Колегіальний орган – а Нацрада є саме колегіальним органом – просто не здатна ухвалювати «політично відповідальні рішення». Сама природа «колегіальності» і стає тут джерелом корупції – адже завжди є можливість кивати на іншого. Конкретного відповідального нема, зате є – груповий безвідповідальний.

Натомість, якби видача ліцензій і частот відносилася до компетенції урядової структури, якою і є Держкомітет, то автоматично будь-яке рішення такого органу автоматично тягло б за собою – чітку політичну відповідальність – правлячої коаліції.

Відповідно Нацрада у такій ситуації отримала б змогу ефективно діяти саме «як інституція, що визначає стратегію інформаційного простору та контролює виконання законодавства в телерадіопросторі».

Дуже все просто виглядає насправді. І бажання Миколи Томенка – провести своєрідні парламентські слухання з кола усіх дотичних до цієї теми питань можна лише вітати. Нехай компетентні люди, фахівці і політики – висловляться.

І нехай ми почуємо чергові закиди в еротоманії, ханжестві і чому завгодно. Відбити їх буде легко. Головне – не зміщувати приціл і не давати задній хід. Бо, насправді, усі проблеми нашого інформаційного простору мають спільний корінь. І цей корінь слід шукати не у визначенні термінів, а у безладі, який дуже багатьом сьогодні елементарно – вигідний.