… запалити 22 листопада ввечері свічку на своєму вікні. Без огляду на будь-чиї укази і будь-чиї недолугі кпини.
Звичайно, Голодомор і ставлення суспільства до нього – це серйозна річ. Я би сказав навіть, що дуже серйозна. Адже йдеться про історичну пам’ять суспільства, про систему спільних засадничих цінностей, про подолання підсвідомої колективної травми, переданої із покоління до покоління, – одне слово, про те, без чого жодна модерна нація не є життєздатною. І те, що різноманітна потолоч стрибає і дорікає «свидомытам» у найрізноманітніших гріхах, в тому числі скоєнні Великого Голоду власними руками під проводом власних вождів, якраз і є зайвим свідченням недоформованості української нації та певної схибленості масової свідомості – спробував би хто в Ізраїлі публічно доводити, що Шоа (Голокост) здійснили самі тільки юденрати та єврейська поліція в ґетто!..
Але водночас, коли президент Віктор Ющенко видає указ «Про заходи у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів», у якому йдеться, зокрема, про те, щоб «запропонувати релігійним організаціям провести 22 листопада 2008 року панахиди за жертвами Голодомору», «на території України 22 листопада 2008 року приспустити Державний Прапор України, обмежити проведення розважальних заходів, внести відповідні зміни до програм радіо і телебачення» та «організувати у День пам’яті жертв голодоморів покладання траурних вінків і композицій із житніх та пшеничних колосків до пам’ятних знаків, місць поховань жертв голодоморів, вшанування пам’яті загиблих хвилиною мовчання, запалення свічок та проведення щорічної Загальноукраїнської акції “Засвіти свічку”, а також вечорів-реквіємів та інших скорботних заходів» і т. ін., – от тут часом хочеться долучитися до інвектив на адресу «Юща» та його оточення. Бо ж маємо ще одне – тільки інакше скроєне – свідчення недоформованості нації та деформованої свідомості її лідерів.
Бо ж як справжня (а не створена чиїмись спецслужбами) «релігійна організація» може проігнорувати бажання своїх вірних спом’янути загиблих родичів і провести панахиди по них (а у більшості сімей України хтось та загинув під час Великого Голоду)? І який психічно адекватний менеджер радіо- чи телеканалу не дасть розпорядження відповідним чином змінити програми у жалобні дні? Зрештою, за яких же дурнів треба вважати працівників низових органів влади, щоби бути переконаним, наче без твоєї мудрої вказівки вони ніколи не здогадаються покласти 22 листопада вінок до відповідних пам’ятників?
Я вже не кажу про те, що під науковим оглядом вживання поняття «голодомори» у множині не витримує жодної критики, оскільки те, що діялось із осені 1932-го по весну 1933 року, істотно відрізнялося за своєю «політичною технологією» від трагічних подій початку 1920-х чи 1946-47 років. Голодомор (із великої літери) – це явище справді унікальне, і не треба його змішувати з «технологічними» (викликаними масовим вилученням збіжжя для політичних потреб Москви) штучними голодами. Бо це якраз і вестиме до деформування і без того деформованої історичної пам’яті.
Утім, написавши про «психічно адекватних менеджерів телебачення» та інших організаторів медійного дійства, я одразу ж засумнівався у поширеності такого людського різновиду. Згадалася минула субота, телеканал «Інтер», показ «документального» фільму про Леоніда Кучму та концерту на честь 70-ліття цього персонажа. Той самий Кобзон, без якого не обходився жоден урочистий захід часів незабутнього Леоніда Ілліча. Тупуваті жарти високооплачуваних хлопчиків середніх літ із «95-го кварталу». Ритуальне славослов’я на адресу ювіляра. От тільки випали кудись при монтажі концерту численні обмовки російських співаків і співачок, котрі як тільки не називали Л. Д. – здається, ледь не «Борисом Николаевичем Кучмой»... (утім, чи були це насправді обмовки? Можливо, цим щедро «озеленені» російські артисти висловлювали своє реальне ставлення до екс-президента?).
А так майже все оживляло у пам’яті добу вже згаданого Леоніда Ілліча. Оживляв її й той цинізм, із яким кумири натовпу прославляли політика, за час царювання якого загадково гинули чи зникали журналісти, політики, чиновники високого рангу – Сумін, Малєв, Драгомарецкий, Чорновіл-старший, Ємець, Єрмак, Біливода-Шевченко, Фреліх, Александров, Коломієць, Дерев’янко... Хіба всіх перерахуєш! І нікому з іменитих не спало на думку спитати зі сцени – «Кучмо, де Ґонґадзе?!». Таж який там Голодомор, яке щире, спричинене не директивною вказівкою згори, а власною душею ставлення до народної трагедії у середовищі цієї публіки?..
А з іншого боку, де був би сьогодні Леонід Данилович, якби не писана чи неписана індульгенція, де-факто видана йому високоморальним Віктором Андрійовичем? І чим істотно відрізняються у цьому плані від першої особи держави топ-менеджери «Інтера» та співці «розвиненого кучкізму»?
... У спогадах 86-річної Олени Книш про Голодомор у її рідному селищі Ічні
йдеться, зокрема, про те, що народну трагедію влада обставляла... піснями й танцями, і легко знаходила хвацьких комсомольських активістів, готових брати участь у таких дійствах: «
Те, що зібрали в колгоспі, держава забрала собі, і почали відбирати у людей, у кого що вродило. Зібраний хліб загружали у мішки і з великим почтом везли. Влаштували ніби свято. І в мішках спочатку везли до сільради, там музика грала, танці були, а потім усі ці підводи, організовано, одна за другою їхали на залізничну станцію Ічня. Я навчалась тоді в школі, у другому чи третьому класі, і дорога на станцію пролягала вздовж нашої школи. Нею мимо школи валками відправляли зерно на станцію. А ми на перерві вибігали і дивилися на це таке видовище. На першій підводі іззаду знаходились мішки з зерном, а в передній частині, на мішках, сидів гармоніст і дівчата в українських національних одежах стояли на возі, і з танцями й музикою валками їхали на станцію. Нам, як дітям, звичайно, це цікаво було. І що під музику їдуть, і що співають. А от що саме вони співали, я не можу згадати. Але співи були на мотиви частушок. Не українські пісні, а частушки».
Гадаю, ці дитячі враження дуже точно зафіксували ставлення певної категорії українців до своїх співгромадян, власне, і до самих себе.
Тож можна впевнено стверджувати: у нинішніх чи то учасників концертів на честь 70-річчя одного із ворогів свободи слова всесвітнього масштабу, чи то порушників грізного президентського указу (а головне – елементарних норм сумління) – будуть і такі 22 листопада! – існували попередники. І друге: наявність вишиванки зовсім не гарантує наявності українського патріотизму та вселюдських основ моралі.
А загалом, звичайно, самими по собі адміністративними заходами нічого хорошого не зробиш у такій справді серйозній справі, як формування суспільного ставлення до проблеми Голодомору та подолання радянських психологічних стереотипів. Так само, як і апеляціями до моральності та свідомості чиновників і топ-менеджерів електронних ЗМІ. Рівно як і грізними інвективами на адресу «прихованих та явних ворогів української державності». Якби у нас було Громадське телебачення, якби існували справжнє Громадське радіо і справжній телеканал «Культура», якби діяла не просто преса загальнонаціонального масштабу, а преса, віддана національним інтересам, якби, зрештою, глава держави був хоч трохи іншою людиною...
З іншого боку, якби це все у нас було, ми не являли б собою постгеноцидну країну, чия тяжка соціально-психологічна травма відчутна донині.
Та за будь-яких обставин вона не може завадити запалити 22 листопада ввечері свічку на своєму вікні. Без огляду на будь-чиї укази і будь-чиї недолугі кпини.
А ще важливо не уподібнюватися до тих комсомольських активістів на возі, готових вдягти чи то вишиванки, чи то однострої хакі – і виконати будь-який наказ влади...
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена