Тільки вже не між політиками, а між «великими». Не самими, звісно, претендентами на звання «найвеличнішого українця», а між фільмами про них. Схоже, творці проекту чимось заразилися від політиків, що не дає їм випустити продукт справді високопрофесійного ґатунку.

 

30 квітня вперше, як на мене, презентаційному фільмові можна було поставити загальну оцінку «задовільно». Під усіма оглядами. І зміст, і відеоряд, і ведучий – всі були на певному рівні, хоча і на дещо різному. Святослав Вакарчук, як на мене, заслуговував на «добре». А от автори фільму – на слабеньку «трієчку», за старими критеріями, себто на щось вельми-вельми «посереднє».

 

І ось чому.

 

Тут, ясна річ, не було тієї тотальної нісенітниці, яка сповнювала всю стрічку про Лесю Українку – таку собі «велику хвору», про що писав Отар Довженко. Ну добре, нецікава була авторам фільму творчість Лесі, так показали б її як живу людину, бо ж не тільки хворобами вона переймалася, живучи у Тифлісі разом із чоловіком! Адже Леся Косач-Квітка (так вона у шлюбі незмінно підписувалася) займалася там не тільки своїми рукописами, – вона ретельно переписувала для чоловіка як тексти його наукових студій, так і ті папери, що їм він мусив давати раду як чиновник Російської імперії. Як же інакше вона мусила чинити? Йшлося-бо про людину, котру Леся кохала. Хоча деякі сучасні феміністки, котрі високо підносять на своєму прапорі творчість Лесі Українки, і намагаються не помічати цього кохання, насправді ж це справді була всеохопна, жертовна любов. І переписування тих паперів – це одне із її свідчень (уявляю, що б у цій ситуації робила сучасна борциця за ґендерну рівність, ще й усвідомлюючи свою значущість для культури!). І все це є у листах з Грузії – бери, цитуй, розповідай...

 

Повторюю, ані дурниць, ані подібних лакун, що спотворюють усю картину, тут не відшукаєш. Сказано у фільмі про Івана Франка було майже все, що належало у нім сказати. Фільм мав блискучих консультантів – Тамару Гундорову і Ярослава Грицака; я впізнавав цілі Грицакові пасажі й навіть його інтонації у словах Вакарчука. Але як при всьому цьому Франко вийшов досить-таки анемічною постаттю і його головні чесноти, здобутки і заслуги для не надто обізнаного глядача залишилися не надто зрозумілими... Ні, пояснити це раціонально важко. Справді, мабуть, на творчу групу діє якийсь вірус, що заважає розставляти належні крапки над «і».

 

Отже, про ці крапки над «і», конче потрібні, коли стрічка зроблена для масової аудиторії.

 

Франко-поет. Справді, він писав далеко не тільки римовану публіцистику, хоча і якісну (ті самі «Каменярі»), справді, це був тонкий лірик, але не сказаним залишилося одне коротке речення, яке позначає переворот в українській поезії, зроблений Іваном Франком: до нього царювала сільська, а то й селянська тематика, тепер з‘явилася міська тема, щемна міська лірика.

 

Франко-прозаїк так само ввів міську тему в українську літературу, а ця тема в індустріальну добу неминуче тягла за собою модерні засоби вираження, принципово нову естетику.

 

Франко-науковець. Стільки про відьом та упирів у фільмі, а про те, що Франко, зокрема, видав п‘ятитомник під назвою «Апокрифи та легенди з українських рукописів», який містив не лише тексти, а і їхній науковий аналіз, - ані слова. Ну, добре, це надто складно для масової аудиторії – називати його наукові розвідки, бо хто знає, що таке ономастика («Причинки до української ономастики»)? Але чом би не згадати, що саме як мовознавця, фольклориста та історика літератури визначні російські дослідники академіки Шахматов і Корш пропонували обрати Івана Франка іноземним членом Російської імператорської академії наук, проте цьому завадила заборона з боку царського уряду?

 

Франко-громадський діяч. Колосальна його роль у розвитку Наукового товариства імені Шевченка, яке для бездержавної України було аналогом академії наук. У фільмі чимало сказано про молодь, що гуртувалася навколо Франка, але не сказано про організаційні форми, в які це виливалося: «Пласт» – українська скаутська організація, одним із керівників якої був один із синів Франка Петро, і «Січ» – юнацька спортивно-парамілітарна формація, для якої Іван Франко написав маршову пісню – «Гей, Січ іде».

 

До речі, про пісні. Не знаю, може, це і щось банальне, але як вдалося авторам фільму оминути три пісні на слова Івана Франка, без яких неможливо уявити його добу й усі українські визвольні змагання? Це згадана вже «Гей, Січ іде», «Вічний революціонер» та «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить»?

 

Франко-політик. Ну, навіщо було так довго розводитися про Драгоманова, про той переворот, який цей перший європеєць серед українців, за оцінкою того ж Франка, зробив у його житті, якщо не доводити справу до кінця – до тої нещадної критики на адресу Драгоманова та його послідовників, яку висловлював Іван Франко вже у зрілому віці. Через що? Через те, що Драгоманов не поставив завдання повного унезалежнення соборної України. А от Франко одним із перших на повен голос заговорив про це. Але чому про це немає нічого у фільмі?

 

До речі: у фільмі не раз говориться про сіоністів, про контакти Франка із Теодором Герцлем, але чому б не сказати, що на виборах 1907 року до австрійського парламенту Українська національно-демократична партія, одним із лідерів якої був Іван Франко, успішно виступила у виборчому союзі із сіоністами, завдяки чому обидві політичні сили одержали добре представництво в Державній Раді Австро-Угорщини? Чи автори злякалися, що МАУП оголосить їх (очевидно, разом із Франком – посмертно) агентами Ізраїлю?

 

І ще про Франка-політика і Франка-науковця. Все вірно: Вакарчук із належним почуттям зачитує фрагмент із Франкової розвідки «Що таке поступ?», де говориться про неминуче деспотичний характер «народної» держави, побудованої на основі ідей Маркса й Енгельса. Тільки знов-таки – відсутні крапки над «і». Адже написав це Франко за 15 років до того, як ці ідеї почали втілювати практично! Отже, всі ремствування сучасних лівих, що, мовляв, Ленін, Мао, Кастро чи ще хтось невірно втілював ідеї марксизму, тому давайте спробуємо ще раз, правильно їх утілити і тоді все буде добре – це стовідсотковий ідіотизм, якщо не сказати більше. Іван Франко довід тоталітарний характер самої ідеології марксизму, і всі до одного соціальні експерименти ХХ століття довели його правоту. 100 мільйонів життів коштувало людству те, що воно не дослухалось до наукового пророцтва Івана Франка...

 

Але досить про крапки над «і» – кілька речень про ті нечисленні проколи, до яких авторів фільму призвели їхні намагання сказати щось «красиво». Ну не міг Яків Франко уявляти чи не уявляти, що його сина висуватимуть на Нобелівську премію – вона з‘явилася лишень на початку ХХ століття! І не була Галичина колискою польського націоналізму – Тадеуш Костюшко та Адам Міцкевич не були галичанами. І, нарешті, чому в фільмі немає нічого про друга й колегу Франка Михайла Павлика? Адже певні етапи Франкового життя нерозривно пов‘язані із Павликом.

 

А загалом Іван Франко міг би претендувати на звання великого українця бодай за те, що впровадив серед українців (ціною скандалів і навіть суду над ним) звичай знайомитися з дівчатами на вулиці.

 

Власне, Франко був геніальним модернізатором суспільного життя в усіх його проявах – від між статевих стосунків до інтелектуального дискурсу. І якщо сьогодні його нечасто згадують, то саме тому, що наше суспільство стало модерним до тої міри, що це сприймається як щось самозрозуміле. Не можна сказати, що ця Франкова заслуга перед Україною не відчувається у фільмі, – але відчувається вона якось надто вже посередньо, відсунута на другий план відьмами й галицькими підпанками. А жаль – ще трохи зусиль, і міг би вийти справді непоганий фільм.

 

 

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників