Другого вересня 2008 року російське телебачення в мільйонний раз безпощадно нокаутувало ту телевізію, яка має нахабство зватися (абсолютно незаслужено!) українською. Чи все ж таки наше телебачення нокаутувало само себе, як і заведено традиційно?  

 

І якби ж то йшлося про якісь химерно-високомудрі речі, про грандіозні телемости, ток-шоу чи серіали незбагненної якості. Зовсім ні: йшлося про елементарну історичну пам‘ять, без якої не може існувати жоден народ, який себе поважає. І не лише про пам‘ять – а і про погляд у майбутнє.

 

Справа в тому, що цього дня рівно 100 років тому у славетному місті Одесі народився Валентин Глушко.

 

Боюся, що наші ЗМІ, і передусім телевізія, за всі роки незалежності не дали частині читачів жодної інформації про цю непересічну людину, і тому я пошлюся на Вікіпедію.

 

"Глушко Валентин Петрович (2 вересня 1908, Одеса—10 січня 1989, Москва) — академік АН УРСР (1958) та АН СРСР, творець першого у світі електротермічного ракетного двигуна і багаторазового ракетно-космічного комплексу «Енергія» — «Буран». 1938 року засуджений до 8 років за «шкідництво». Його двигуни підіймали в повітря літаки (Як-3, Су-6, Су-7), космічні кораблі «Восток», ракетоносії «Протон». 1994 року його ім'я отримав кратер на видимому боці Місяця".

 

Стаття у Вікіпедії, звісно, неповна і де в чому неточна. Тут забуто, що двигуни Глушка підіймали у космос кораблі «Восход» і «Союз», станції «Салют» і «Мир», автоматичні зонди до Місяця і планет, що вони досі успішно використовуються у спільних російсько-українських та російсько-американських ракетних проектах. І це далеко не все створене під керівництвом академіка Глушка, який завжди говорив про себе – «українець». І йтися має не лише про техніку, а і про його грандіозну космічну мрію, яку він прагнув втілити в інтересах усього людства. І про яку українські ЗМІ забути просто-таки не мали права.

 

Тим більше знаючи, що державне телебачення сучасної Росії аж ніяк не омине увагою таку видатну особистість, щоб не забути записати її до реєстру «великих російських учених»...

 

І не оминули. І записали. Ба більше: навіть розповіли дещо цікаве про тривале, бурхливе і, безумовно, по-своєму романтичне життя вченого. Два телеканали – «Первый» та «Культура» - показали, один удень, другий увечері, у прайм-тайм, фільми, присвячені тим чи іншим вимірам долі Генерального конструктора. І якщо півгодинна «Траєкторія Валентина Глушка», як і належить «Культурі», вела мову більше про науково-технічні проблеми, то «Остання любов бога вогню» на «Первом» засвідчила річ узагалі-то банальну, але чомусь завжди свіжу, якщо йдеться про вчених такого рівня: не самою тільки наукою жив славетний українець з дуже складним характером і незрівнянною силою волі.

 

Утім, оскільки вітчизняна телевізія, наскільки я зміг відстежити, навіть не згадала (!!!) про ювілей Валентина Глушка, я змушений хоч трохи розповісти про нього, компенсуючи недолугість наших і певну заангажованість російських телевізійників.

 

Феноменально, але факт: у 15 років одесит Валя Глушко розпочинає регулярне листування з Костянтином Ціолковським, зазначаючи, що обдумує освоєння космосу за допомогою ракет. А через рік він завершує рукопис своєї першої книги «Проблеми експлуатації планет». У шкільні роки Глушко креслить перший проект ракети з рідинним двигуном і намагається побудувати її. Публікуються його науково-популярні статті про космічні польоти «Завоювання Землею Місяця» (1924 рік), «Станції поза Землею» (1926 рік) та інші.

 

Але він ніколи не був роботом-вундеркіндом. У 1920-22 роках юний Глушко паралельно з усім іншим учиться в одеській консерваторії по класу скрипки у професора Столярова, потім його переводять в Одеську музичну академію. Естетичний вимір людського життя, ба більше – технічного прогресу він вважав одним із визначальним. Бо ж коли не перемагатиме краса, кому потрібні наука й техніка? А ще – забігаючи наперед – відзначу, що Валентин Глушко завжди справляв неабияке враження на жіноцтво і мав на космодромі Байконур репутацію найпершого стиляги і витонченого донжуана – за що, до речі, досить вміло вхопився автор «Останньої любові бога вогню» Дмитро Свергун...

 

Але не буду переповідати біографію вченого – про нього написано достатньо, на жаль, в основному поза межами України. Скажу тільки про деякі епізоди, що так і просяться на телеекран. Скажімо, 23 березня 1938 року Валентина Глушка, який працює тоді в Москві разом із Сергієм Корольовим над ракетопланом і крилатою ракетою, заарештовують. Після двох днів перебування у підвалі Луб‘янки він підписав зізнання про участь в антирадянській організації та шпигунство на користь Німеччини. Чекісти були задоволені: зламали інтелігентика! Глушко був переведений до Бутирської в‘язниці, де мав чекати суду. І тут 30-літній учений відмовляється від усіх свідчень і починає боротьбу з системою. Серед адресатів його листів Вишинський, Сталін, Берія. Останній дає наказ переглянути справу, пом‘якшити вирок і використати вченого в одній із «шарашок».

 

Битва за життя виграна? Ні – йдеться про боротьбу за гідне життя, навіть в ув‘язненні. Невдовзі Глушко стає головним конструктором казанської «шарашки», де створюють ракетні прискорювачі для літаків. Там же за якийсь час з‘являються Сергій Корольов і всі зацілілі зеки-ракетники. Валентин Глушко використовував найменші можливості «витягнути» з таборів та в‘язниць усіх колег, хто лишився живий. Він домігся, щоб зеки-конструктори мали найкраще обладнання і щоб їх годували ліпше, ніж на волі. А ще, за спогадами колег, білосніжна випрасувана носова хусточка завжди виглядала з верхньої кишені робочої куртки...

 

На початку 1944 року конструктора забажав бачити Сталін. Їхня розмова тривала понад годину. Глушко був негайно звільнений; на волю швидко вийшли і його працівники та колеги...

 

А тепер зробимо стрибок у часі, проминувши те, про що легко дізнатися з Інтернету чи з популярних телепередач. Ще наприкінці 1950-х років Сергій Корольов і Валентин Глушко почали проектування ракетоносіїв та кораблів для пілотованих польотів до Місяця та до Марса. Розрахунки засвідчили: людина може ступити на інші небесні тіла, Але для цього потрібні нові, надзвичайно потужні ракетоносії. А на додачу треба дослідити, як людина переносить тривалий стан невагомості, знайти засоби компенсації негативний влив цього стану, створити механізми антирадіаційного захисту, «навчити» міжпланетний корабель маневрувати, побудувати модуль для посадки на інші космічні тіла і старту з них, забезпечити безперебійний зв‘язок із Землею...

 

1974 року академік Глушко, врахувавши помилки і здобутки своїх колег, накреслює програму руху в космос: 1979 рік – постійно діюча орбітальна станція, 1981 рік – експедиція на Місяць, 1983 рік – політ до Марсу. Фантастика? Зовсім ні: за цим стояв тверезий розрахунок. Один за одним злітали «Салюти»; зростала тривалість польотів космонавтів; детально проробили проект місячної бази, розрахованої на шістьох дослідників; нарешті, на стартовий майданчик вийшов ракетоносій «Енергія», здійснив перший політ орбітальний літак «Буран». Ясна річ, було відставання від графіку – постійно діюча орбітальна станція «Мир» з‘явилася на сім років пізніше від запланованого, бо ж Кремлю було не до космосу, шалені гроші йшли на війну в Афганістані. І вже був готовий до виробництва небачений досі носій «Вулкан», здатний вивести в космос масу до 230 тонн. Отже, можна було ближчим часом летіти і на Місяць, і на Марс – залишилося доробити небагато. Але саме в цей час номенклатурна еліта сіла на «мерседеси» і почала «прихватизацію»...

 

...Макети місячної бази в повну величину розібрали тільки в 1999 році, коли стало зрозуміло, що вони вже нікому й ніколи не знадобляться. А орбітальний літак «Буран» перетворили на атракціон у парку культури й відпочинку...

 

Може, про це все згадає наше телебачення, коли 6 вересня в Одесі, нарешті, відкриватимуть пам‘ятник своєму уславленому краянину?

 

Отож українець Глушко дав людству технічну можливість досягнути Марса і побудувати постійну базу на Місяці наприкінці ХХ століття. Та цей виявилося непотрібним. Чому? Тут можливі різні відповіді. Головне – що зараз, коли і Сполучені Штати, і Росія заявили про намір провести через кілька десятків років пілотовану марсіанську експедицію, майже все доводиться починати спочатку. Втрачені технології, пішли на пенсію чи померли конструктори, розвалилися стартові комплекси. Науково-технічний регрес, одне слово. Але все ж таки, ймовірно, втрачені знання та технології будуть відновлені, якщо, звісно, у центрі уваги космічних держав не постануть якісь інші, суто прагматичні проблеми.

 

Валентин Глушко ще побачив старт «Бурана». Великий інженер і мрійник помер, заповівши розвіяти його прах над Марсом. Проте цей заповіт зі зрозумілих причин залишився невиконаним. Ба більше – про нього на Батьківщині майже забули, про цього «російського академіка», як представляє його – без найменшого опору з боку наших «національних» і «чесних» каналів – московське телебачення.