Сумно спостерігати перебіг подій у Національній телекомпанії і реакцію частини колективу на ймовірне призначення нового президента. Саме того лідера, який і має взяти на себе місію радикального реформування величезного колективу з подальшим формуванням суспільного мовлення.

Якби в цей сценарій не впліталися щирі драми людських доль, то зовні за щедрим використанням патетичної риторики це нагадувало б убогий фарс. Але як би не акцентувалося в багатьох коментарях (у тому числі й у ТК) про бурхливу реакцію всього лише частини колективу на ймовірні зміни, все ж треба визнати, що ця реакція представляє настрої практично всіх працівників НТКУ.

А якщо до цих двох тисяч чоловік додати ще півторатисячний бойовий загін Національної радіокомпанії, то слід визнати, що в стані поки що глухої конфронтації перебуває практично половина журналістської братії Києва. То як тут не визнати надзвичайну серйозність проблеми. З плеча цей гордіїв вузол не розрубаєш.

За великим рахунком, колектив, який перебуває в аутсайдерах глядацьких симпатій, не має морального права нікому диктувати свої права. А тим більше засновникам. Так, ці засновники кепсько про них дбали. Тримали на короткому повідку, підгодовуючи таким чином, щоб фізично не повимирали. Врешті, самі засновники ідеологічно й політично визначили відповідний фаховий рівень каналу. Як і нинішню суперскладну проблему телекомпанії.

Але кому нині заявити претензії? Інститутам Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів? На кого подати позов? І куди? Та й чому його раніше не подавали, коли тільки починали “дерибанити” цей колос на глиняних ногах, яким, зрештою, завжди було державне телебачення? Якщо чесно, то багато з нинішніх “профспілкових активістів” дуже швидко знайшли своє хлібне місце в цьому всезагальному “дерибані” й у різні часи виступали активними, якщо не сказати агресивними, рупорами конкретних представників владних засновницьких структур. І об’єктивно принесли чимало шкоди й державі, й людям, і собі. Звичайно, їх змусили це зробити невблаганні й практично непереборні обставини...

Хоча не будемо лукавити: часом ці непереборні обставини зводилися до елементарної професіональної неспроможності чи маленького приватного інтересу в лавині всепоглинаючої “джинси”.

Автор цих рядків чимало років провів у системі Держтелерадіо, кілька років був директором творчого об’єднання Українського радіо. Маючи практичний досвід міжнародної журналістики, вперше у вітчизняному електронному просторі організував наскрізні цикли авторських програм на двох каналах НРКУ. Сам мав авторську програму, котра була свого часу ледь не візитівкою Українського радіо й довго тримала зону свободи слова, де дозволялося критикувати найвищих посадовців країни, включно з президентом. Багато із вас, шановні колеги, часто підходили в коридорах, дякували за передачу й крадькома прагнули потиснути руку. А потім ішли на свої робочі місця й продовжували робити все навпаки.

Так, автора цих рядків із приходом на повторну президентську каденцію “нового” Леоніда Даниловича позбавили спочатку авторської програми, а згодом зовсім відтіснили від ефіру. Чергова фраза на мою підтримку в коридорах Держтелерадіо звучала так: “Не дивно, що твою програму прикрили. Дуже дивно, що вона так довго проіснувала!”. Врешті, ваш автор розвернувся й пішов геть, залишивши улюблену роботу, в яку чимало вклав сил. Але нині я маю, друзі-колеги, моральне право сказати вам пару теплих слів...

Гаразд, ви все ж не змогли в силу різних обставин зробити інший вибір? Цілком можливо. Вас можна зрозуміти. Врешті, можна пробачити вам чисто людську слабість. Бог вам суддя. Але чому ви стаєте на перешкоді нині чи не єдино можливому способі якісного вдосконалення мовлення на сучасних засадах? Хіба ви, ветерани ефіру, не розумієте, що в силу обставин, що склалися, і Національне телебачення, і Національне радіо вичерпали свої організаційні, фінансові, технічні, професіональні можливості. Хіба ви не бачите, як на ваших очах невблаганно старіють ваші колективи? Молоді журналісти, одержавши таку-сяку фахову підготовку, тікають світ за очі з ваших шановних організацій, оскільки система навіть тієї мізерної оплати праці не розрахована на працівників, які не мають ні стажу, ні, зрозуміло, так званої “інтенсивності”, за які належать певні надбавки.

Хіба нормально, коли на шість годин мовлення працюють дві тисячі людей? Хіба це нормально, коли Національна радіокомпанія з трьохсот розрослася до півтори тисячі працюючих? Хіба це нормально, коли в тій же Національній радіокомпанії вісім віце-президентів – паноптикум застою і резервація скомпрометованих попереднім режимом людей? І на величезну зграю цих начальників від журналістики преміальних іде приблизно стільки ж, як на весь колектив? Хіба це нормально, коли офіційний рекламний бюджет радіо в кілька разів менший, ніж у значно слабших за всіма параметрами мережевих комерційних радіостанцій?

Кількість таких анахронізмів і парадоксів можна ще перераховувати довго. Одне незаперечне: система державного радіо й телебачення потребує серйозного хірургічно-терапевтичного втручання.

От як тут не наламати дров майбутнім хірургам і терапевтам – це велика проблема. І розібратися з колективом буде значно важче, ніж створити чудові модернові концепції й плани розвитку, без яких теж ніяк не обійтися.

Вже неодноразово впродовж останніх півтора десятки років бралися за реформування системи. Кілька разів проводилася реорганізація, покликана скоротити штати. Після цього штатні розклади тільки збільшувалися... Отож, система в своїх межах не реформується. Її можна запліднити тільки якісно новою ідеєю ззовні. І якщо буде на те політична воля.

А тут і собака зарита. І наші державні телевізійники загалом можуть особливо не хвилюватися. Бо перед владними інститутами стоїть серйозна задача з кількома невідомими. Не подолавши цю задачку, навряд чи можна щось вартісне зробити.

Так, закон про суспільне мовлення , схоже, депутати можуть прийняти. А ось як формувати Наглядову раду і призначати керівництво навіть при чітко регламентованих нормах закону – це буде ще те кіно. А потім досі залишається нез’ясованим, чого хоче Президент від нині державних мовників.

З одного боку, на Майдані він пообіцяв якнайскоріше усуспільнити телебачення й радіо, але згодом його хтось переконав передумати, про що свідчить

демарш Тараса Стецьківа. Очевидно, Президенту теж слід визначитися: або він бажає повноцінного й високоякісного теле- і радіомовлення кількох каналів, котрі мають задавати тон у національному ефірі й бути гарантом демократичності інформаційного простору. Або він і його команда й надалі прагнутимуть використовувати підвладні канали як приставки до власних мікрофонів.

Але при цьому слід чітко усвідомлювати, що ефект від останнього дорівнює майже нулю. Це надто яскраво продемонстрували минулі президентські і парламентські вибори. Тому, власне кажучи, у Президента й вибору, здається, немає, як легким помахом руки заробити славу ідеолога й фундатора справді демократичних змін у інформаційнім полі.

Не менш важливі й другорядні питання, рішення по яких чомусь надзвичайно важко приймаються. По-старому залишається нез’ясованою проблема ТРК “Ера”, котра зламала повністю програмну сітку як Першого національного, так і Українського радіо. І якщо на першому телевізійному зберігається ще хоч якесь легітимне прикриття у вигляді невідомо за які заслуги одержаної свого часу ліцензії, то в НРКУ за якоюсь дивною угодою було просто брутально відібрано прайм-тайм на першій і другій програмах разом із рекламними блоками. А це, між іншим, більше половини потенційного заробітку Національної радіокомпанії.

Ні, може, “Ера” і зробила свого часу внесок у перемогу “помаранчевої революції”, але вона вже навіть за час, що минув після цього, свої матеріальні й моральні затрати давно відбила. Найперше, у фінансовому еквіваленті. Маю на увазі, крім останніх місяців, ще й ті десять останніх років, коли висіла на шиї в НРКУ, висмоктуючи левову частку фінансових рекламних надходжень.

Та й перехід на сторону опозиції за пару місяців до минулих президентських виборів разом зі всіма мовними структурами телебачення й радіо дав можливість до певної міри реабілітуватися за попередні гріхи “хрещеному сину” колишнього президента країни й власнику “Ери” народному депутату Андрію Деркачу.

Проте, схоже, таке безглузде становище багатьох влаштовує на владному олімпі. Щось не чутно було ні від кого, як цю волаючу несправедливість усунути.

Щоправда, говорив про це Тарас Стецьків. Та й то перед тим, як піти. Радіоначальство, незважаючи на свою непомірну чисельність, мовчить, як ніби нічого і не трапилося. Очевидно, на них ще грошей вистачає. Але ж хіба не прийшов час і про колектив хоч трішки потурбуватися? Та й коли хтось задумається щодо програмної політики каналів, їхньої цілісності, органічності, послідовності? Нині це просто грубе втручання приватної структури в програмну політику державного мовника, що не дає можливості вибудовувати цільну, логічну й стабільну сітку мовлення.

Отож, із політичною волею теж є багато проблем. Проте, може, й не багато, а одна. Але велика.

Складається враження, що саме невизначеність політичного керівництва, зокрема Президента, який впродовж тільки останнього часу подавав кілька суперечливих сигналів щодо створення суспільного мовлення, добре вловила група тертих у владних колах ветеранів телевізійного фронту, піднявши бунт проти нового менеджменту.

Хоча побоялися б Бога: на Першому національному досі настільки професійних інформаційних випусків, як зараз, ніколи в житті не було! Ні за радянської влади, ні за нової. То супроти чого вони тоді виступають? Може, просто планка зависоко виставлена? А якщо ні, то шукайте й собі роботу, креативте, придумуйте, розворушіться, стряхніть пилюгу зі своїх творчих потуг. На чотирьох каналах суспільного мовлення, як заявлено в новій концепції Андрія Шевченка, знайдеться місце для гарного телепродукту.

Забудьте тільки назавжди ваш попередній досвід неякісної й досить примітивної пропаганди й контрпропаганди. Познайомтеся, врешті, з принципами світової журналістики, з’ясуйте, що ж то воно таке: “доктрина справедливості” – засадничий метод мас-медіа демократичного світу, до якого ми так прагнемо.

І не розводьте більше драматургію, котра дуже схожа на фарс.

Віктор Мороз, редактор журналу “Політика”, для «Детектор медіа»

"Усі матеріали з проблематики створення Суспільного мовлення в Україні та реформування державних ЗМІ „Детектор медіа” публікує за підтримки МФВ „Відродження”"

Читайте також:

Андрій Шевченко: «Ми говоримо не про державне замовлення, а про інтереси суспільства»

Євген Каленський: «Ми працювали, як чітко злагоджений механізм».

Тарас Стецьків, екс-президент НТКУ: „Сили, які не хочуть змін на каналі, використали вакуум влади в компанії”.

Профспілка НТКУ визначить свого кандидата на посаду голови УТ-1

Профспілки Національної телекомпанії висловили недовіру топ-менеджерам

Ірина Геращенко: в найближчі два дні Держсекретаріат оголосить про зрозумілий механізм обрання керівника НТКУ на конкурсній основі

Шевченко подав Президенту план реформування НТКУ

Ющенко підписав відставку Стецьківа

НТКУ відповідає профспілкам

Ірина Геращенко: "Щодо бази створення Суспільного ТБ – то це для Президента питання дискусії".

Первым каналом хотят забивать пропагандистские гвозди?

Первый канал: ревизия прошлого и… будущего?

Таємна вечеря... у монокіні

Чому Нова профспілка проти? Вона - за!