Телебачення вражень і роздумів

Влітку 1995-го, по закінченні третього курсу ми, студенти відділення журналістики Дніпропетровського національного університету, мали проходити практику на телебаченні. Після розподілення я і ще кілька дівчат потрапили на державну обласну студію. Як, напевно, і решта наших сокурсників, ми відразу усвідомили, що ніхто з нами на телекомпанії не панькатиметься, не носитиметься, як із писаною торбою: хочеш чогось навчитися - сам знайди можливість це зробити.

Після тривалого блукання довгими коридорами телецентру і заглядання у кабінети мені якимось чином удалося напроситися на монтаж фільму про 40-річчя криворізького заводу (назви не пам'ятаю). Це було моє перше найсильніше враження від телебачення: протягом трьох годин, із шостої до дев'ятої вечора, я сиділа у кутку і зачаровано спостерігала, як «клеїли» нудний ювілейний офіціоз (зараз на такий атракціон я погодилася би хіба що за гроші).

Утім, той досвід не був марним - він навчив мене, що на монтаж слід приходити підготовленою: зі знанням відзнятого матеріалу, з розписаними тайм-кодами цитат і найвигідніших кадрів. Зауважу, що хронометрування відео в середині 1990-х було маленьким подвигом, що свідчив про сумлінність і акуратність журналіста, адже знімали переважно на побутові VHS-касети, на яких часову позначку можна було поставити лише відносно початку плівки.

Загалом літня практика виявилася вдалою: зрештою я потрапила до відділу новин, де спершу дозволяли тільки спостерігати за репортерами, а одного щасливого дня доручили робити власні сюжети і зарахували до штату телекомпанії на півставки.

Перші місяці роботи були сповнені натхнення і ентузіазму, які, зокрема, виливалися у те, що разом із молодим оператором, котрий прийшов на студію незадовго до мене, ми відмовлялися від вихідних заради цікавих заходів: брали маленьку камеру VXS, що вміщувалася у кофр, сідали у трамвай і їхали «на подію».

Не пам'ятаю, щоби хтось із керівництва критикував оператора за кадри, що «тремтять», а мене - за перевантаженість текстів емоціями і підміну точних фактів загальними фразами. Гадаю, нас не критикували, бо ми цілком вписувалися у стиль телекомпанії: більшість операторів сприймали штатив як зайве обладнання, а журналісти рідко розказували конкретні історії, через які можна було б побачити глобальні проблеми, здається, ніколи не ставили перед собою завдання всебічно дослідити ситуацію, аби збалансовано і якомога повніше її висвітлити, а частіше «лили воду», ходили навколо, створювали монументальні полотна сучасності та вбачали у події привід висловити власні думки і сподівання. Обласне телебачення першого десятиліття української незалежності було продовженням радянського ТБ, яке не подавало інформацію, а трактувало, інтерпретувало її, яке цікавилося не обставинами, подробицями подій, ситуацій, а думками щодо них посадовців.

Інший, сучасніший підхід до створення новин і загалом телебачення на початку 90-х продемонструвала Телевізійна студія Дніпропетровська, яка спершу базувалася на обласній студії. Кілька років потому ТСД на третину стала муніципальною, перебралася до власної будівлі (комунальної власності міста), отримала окрему частоту й відповідну назву - 34 телеканал.

Зародження комерційного мовлення

Від початку 1990-х у Дніпропетровську існувало і комерційне ТБ. Найприємнішим спогадом про ті часи для багатьох місцевих глядачів залишаються програма про історію Харкова «Перша столиця» на тутешньому «Приват-ТВ», що транслювався у Дніпропетровську, і ефір телекомпанії VLD-Brоthers. Остання вражала дніпропетровців голлівудськими новинками, прем'єрний показ яких відбувся ледь не кілька місяців тому: глядачам було байдуже до того, що їх тішать скоріше за все незаконним продуктом, а держава, напевно, ще не в змозі була повноцінно боротися з піратством на регіональному ТБ. Тому, власне, ефір усіх приватних телекомпаній міста у перші роки їх мовлення складався переважно з кінофільмів, мультиків і кліпів, узятих у найближчому кіоску відеопрокату.

Згодом VLD-Brоthers припинила своє існування (важко припустити, що з власної волі її засновників), поступившись місцем уже дніпропетровському «Приват-ТВ» (заснованому на базі, тобто на техніці студії Південно-машинобудівного заводу), що ділив із нею частоту, і новій телекомпанії «Скіфія», нетривале мовлення якої запам'яталося занадто молодими журналістами і ведучими, котрі вважали, що професійність можна замінити рішучістю і зухвалістю, й не розуміли, що юність на телеекрані може викликати хіба що поблажливість, а не довіру.

У другій половині 90-х на дніпропетровському телебаченні все стало більш цивілізованим, більш легальним. І нуднішим для глядача: студії змушені були відмовитися від фільмів, призначених не для комерційного показу, а на придбання доброго кіно їм не вистачало грошей. Приблизно тоді ж і, очевидно, з тих самих причин зникли і програми привітань містян зі святами, в яких ведучі виголошували телеграми і листи глядачів. А далі йшов кліп на замовлення або пісня під гарні пейзажі: світлини чи малюнки розміщували на підставці, схожій на пюпітр, на них спрямовували дві камери, зображення з яких ішло на пульт, і режисер почергово виводив на екран картинку то з однієї камери, то з другої, а в цей час на пюпітрах змінювали вже показані малюнки на інші. До речі, такий самий вигляд тривалий час мали і перебивки між програмами обласної студії, що переважно транслювалися у прямому ефірі: за кілька хвилин до завершення передачі одна з камер фокусувалася на пейзажі на пюпітрі, режисер за пультом робив із цього зображення стоп-кадр і давав його на екран.

На зміну фільмам і кліпам із відеопрокату прийшов власний продукт, збільшення частки якого вимагала Нацрада з питань телебачення й радіомовлення. На додачу до новин з'явилися розважальні програми, побудовані на списаних із супутника сюжетах, і ті, що було названо інформаційно-аналітичними, - з авторським баченням загальнонаціональних і регіональних подій.

Комерційне телебачення Дніпропетровська увійшло в моє життя, коли взимку 1997-го для проходження переддипломної практики я потрапила на 11 телеканал, що тоді впевнено лідирував у місцевому ефірі (на паперах він позначався як телерадіокомпанії «Стерх» і «Дніпровий град»). Творчий запал засновників і працівників каналу підкріплювався найбільшим у місті фінансуванням (завдяки Лазаренкові), а отже і найкращим у місті технічним обладнанням: VXS і SVXS обласної та міської студій, Umatik «Приват-ТБ» 11 телеканал протиставив Betacam, про які решта телекомпаній могли тільки мріяти і яким щиро дивувалися навіть столичні гості міста («О, Betacam!», - промовив співак El Кравчук, коли ми з оператором зайшли до гримерки брати у нього інтерв'ю). Ефір цього каналу також вирізнявся якісним оформленням: гарними комп'ютерними заставками, перебивками і навіть рекламою. Судячи з показників тогочасних рейтингів, 11 канал, порівняно з іншими телеканалами, найбільше подобався дніпропетровцям і за змістом (окрім новин, тут можна було побачити ранкову інформаційно-розважальну, аналітичну, медичну програми, передачі про домашніх улюбленців та історію міста).

Нецікаве сьогодення

Кілька років тому у місцевому телепросторі з'явилося ще три телемовники: 27 канал (на базі студії Дніпропетровського університету економіки і права), ІРТ і «Домашний очаг» (суто інформаційно-рекламні продукти, що належать одним співвласникам і створюються однією командою).

Ефір лише двох останніх каналів складається з програм власного виробництва. Решта комерційних (чи частково комерційних, як 34 телеканал) студій кілька годин на добу ретранслюють інші канали: 9-й - TВі (донедавна Новий), 27-й - ТОНІС, 11-й удень показує музичні кліпи М2 (а з квітня майже цілком віддасть свою частоту Новому, залишивши за собою три години мовлення на добу: тільки новини і програми, на яких можна буде заробляти, особливо під час передвиборчих перегонів), 34-ка показує багато програм російського РЕН-ТВ (логотип повністю перекриває своїм). Державна ж обласна студія численні інтерв'ю у власній студії «розбавляє» перекладеними закордонними програмами пізнавального напряму.

До речі, останніми роками студія виходила в ефір під назвою 51 канал, а нещодавно змінила ім'я на «Дніпропетровський державний» і збільшила кількість розмовних передач, автори яких запевняють глядачів, що шукають правди і мають за мету змусити говорити правду всіх можновладців. Однак уважний глядач може помітити, що часто ведучі цих проектів при розмові із запрошеними чиновниками з журналістів перетворюються на прокурорів, котрі прагнуть не стільки всебічно дослідити проблему, скільки звинуватити, і що не з усіма представниками влади автори програм однаково суворі: у студії починає панувати поблажливість, коли гостями є депутати облради, члени «Блоку Лазаренка», до якого належить і очільниця «Дніпропетровського державного».

Особисто мене завжди дивувало, як партійну особу, що має власні політичні інтереси і тому, усвідомлено або ні, рано чи пізно захоче впливати на громадську думку, могли призначити директоркою державного телеканалу? Кілька днів тому цим питанням, схоже, перейнявся і голова Дніпропетровської обладміністрації, котрий висловив бажання перевірити, як «ДД» використовує бюджетні кошти. Працівники каналу відразу звинуватили Віктора Бондаря в утисках свободи слова. Чим закінчиться це протистояння, покаже час.

Телевізійні мовники Дніпропетровська

Вперше текст було опубліковано в журналі «Детектор медіа» №3, 2009