«Треба просувати нашу культуру у світі!» — такі гасла звучать останнім часом все гучніше і гучніше. Зокрема, це потрібно, щоб нарешті припинити домінування російського погляду на пострадянський простір. Бо це очевидно, що нинішня війна й пролита кров десятків тисяч наших співвітчизників — наслідок саме того, що світ дивився на нас російськими очима.

Мені  вдалося просунути свою книгу воєнної прози «Репортер Волковський» у США. Я погуглив і виявив, що лише 2018 року у США вийшов збірник творів українських прозаїків. Книжок окремих авторів  прози не знайшов. Ще видавалися переклади поета Василя Махна.

Не густо, правду кажучи. Тому вирішив, що мій досвід може бути корисним тим, хто захоче зайнятися цим питанням. Він не дає готових рецептів і механізмів, але принаймні може стати платформою для подальшої активності.

Раніше я написав кілька документальних книжок і з десяток сценаріїв документальних фільмів. До художніх творів ставився як до хобі. Писав іноді оповідання, ну і бавився політичними епіграмами. Одначе війна така драматична подія, що мене потягло написати художній твір.

Спершу написав просто оповідання під назвою «Штопор», яке було опубліковане. А потім вирішив, що це має бути щось більше. В кінцевому підсумку вийшла книга прози, куди вищезгадане оповідання увійшло як окрема частина. Видання не залишилася непоміченим — отримало дев’ять рецензій, одна з них англійською мовою.

Оповідання я згадав недарма. Воно зіграло суттєву роль у моєму «американському» проєкті. Його побачив австралійський українець, перекладач і видавець Юрій Ткач. Певно, воно йому так сподобалося, що він взяв і переклав його англійською. З власної ініціативи. Без жодних прохань із мого боку. Воно ніде не публікувалося, крім фейсбуку.

Коли почалася широкомасштабна агресія, то Україна опинилася в топі світових новин, де перебуває і зараз. Я зрозумів, що це непоганий шанс спробувати пробитися на Захід. Про всяк випадок, щоб уникнути докорів у бездіяльності щодо участі у військових справах, повідомляю: на той момент я мав жахливий зір і, зробивши передоплату, саме очікував операції на очах. Писав на комп’ютері двадцятим і більшим шрифтом, та й то дуже мружився. Тож я взяв переклад свого оповідання англійською, написав презентаційного листа з описанням своєї книги, там висловив пропозицію видати книгу й розіслав його, либонь, до сотні англомовних видавництв у США, Канаді, Британії й Австралії. На щастя, їхні адреси легко можна знайти в інтернеті.

Чотири з них відгукнулися. Три з них пропонували вести якісь переговори. А техаське видавництво «Defiance Press» одразу запропонувало співпрацю. Я підписав угоду. На жаль, із Юрієм Ткачем чомусь не зуміли домовитися. Вони знайшли перекладачку Анастасію Синенко із Запоріжжя. І англійський переклад 31 січня цього року побачив світ.

Як пояснила мені потім менеджерка видавничих проєктів Касандра Спенсер, мій текст зацікавив їх тим, що в ньому розповідається про те, як війна впливає на простих людей. Оці людські історії й можуть привернути увагу читачів у США.

Перед тим, як посилати текст на переклад, я уявив себе іноземцем і усвідомив, що далеко не все з написаного я б зрозумів. Тому я дописав деякі частини тексту так, щоб закордонним читачам був зрозумілий контекст подій.

Ясна річ, що західний читач і не здогадувався про існування такого письменника, як я, та моїх книжок. Тому існувала необхідність донести інформацію про мене й книжку до американської аудиторії. Інакше книга продасться гірше, ніж могла б. Але моє видавництво за американськими мірками — середнє підприємство. Воно і так витратило на мене вищий бюджет, ніж зазвичай, бо профінансувало ще й переклад. Воно не могло дозволити собі організувати презентаційний тур у США.

Я суто теоретично припустив, що в США мають бути фундації, які отримали значну  фінансову підтримку від американців і фінансують не лише військові, але й гуманітарні проєкти. Видання українського автора в США — річ небуденна. Гіпотетично така фундація могла б бути зацікавлена в підтримці презентаційного туру по США за умови, що автор, тобто я, рекламуватиме саму фундацію.

Пригадую, коли я в середині 90-х задумав зняти свій перший документальний фільм «Три любові Степана Бандери», то в мене не було достатньо коштів для поїздки у Мюнхен і Лондон. Перше ж моє звернення до авіаційних компаній LOT і Lufthansa принесло успіх — вони погодилися надати квітки для знімальної групи. Якийсь неймовірний фарт. Але подібні успіхи іноді трапляються.

Так само вийшло і з пошуком фундації. Я звернувся за порадою до свого доброго знайомого айтівця Юрія Янковського, який тривалий час живе у Вашингтоні. Я думав, що тицяв пальцем у небо, але зразу влучив у десятку. Він мені миттєво назвав фундацію United Help Ukraine (UHU), яка базується у столиці США. Коли потім я побував у офісі фундації, то її голова Марина Байдюк показала мені ящики гуманітарної допомоги для України, яка надходить із різних куточків США, і виклала ідеї, як збільшити підтримку України.

Серед іншого вони фінансували журналістські проєкти. Мало того, мій товариш був членом правління цієї фундації, правда, пізніше припинив своє членство.

Я виклав Янковському свою ідею. Вона йому сподобалася й він зробив обережне припущення, що і члени правління це підтримають. Я написав проєкт — і він пройшов без жодних застережень. Десь у жовтні на моєму рахунку з’явилася необхідна сума.

Думаю, що це було якесь шалене везіння. Я потім шукав щось подібне в Канаді й Британії — і не знайшов. Так що далеко не кожному пощастить на цьому шляху. Але все одно треба шукати можливості.

Принагідно скажу, що не варто розраховувати на підтримку державних інституцій у вигляді посольства України в США, а також консульств у Х’юстоні та Нью-Йорку. З деякими високими чинами посольства було проведено перемовини через месенджер і мені була обіцяна підтримка. Але потім мені припинили відповідати. На мої листи з проханнями підтримки з консульств я не отримав відповіді. Отож, якщо вдасться дістати підтримку від чиновників  — добре. Якщо ні — не треба вішати носа, а розраховувати на власні сили.

Пишучи презентаційний проєкт, я його узгоджував із видавництвом. Я розраховував на його підтримку в організації презентацій. Оскільки видавництво техаське, то я й орієнтувався в першу чергу на Техас — запропонував організувати презентації у великих містах цього штату Х’юстоні й Остіні. А ще — у Вашингтоні та Нью-Йорку. Піарниця видавництва мала летіти зі мною до цих міст, щоб там займатися організацією заходів. Проєкт передбачав кошти на такі цілі.

Коли пізніше я написав у видавництво, що пора займатися організацією туру, то отримав відповідь, що піарниця звільнилася з роботи. Фундація UHU спершу долучила найняту американську піар-фірму, але швидко відмовилася від її послуг, імовірно, через неефективність її роботи. 

І от уявіть собі ситуацію. Я сиджу в Києві з купою грошей на рахунку. Але ті, на кого я розраховував у організації заходів у США, не можуть цього зробити. Становище безнадійне? Треба відмовлятися від проєкту? Якби я, маючи круглу суму на рахунку, раптом відмовився б від задуманого, то це був би удар по репутації. Коли б це стало відомо, то хто б іще захотів би мати зі мною справи?

Але що робити? У мене ж не такі довгі руки, щоб із Києва організувати презентації у заокеанських закладах. Однак саме цим я і зайнявся. Я розумів, що в кожному можливому закладі презентацій важливо знайти особу, яка б переймалася цим на місці, яка б стала мотором і менеджером. Чи вдасться вам знайти таких людей — залежить від, як то кажуть, вашого соціального капіталу, тобто від того, чи є у вас знайомі, приятелі, друзі за океаном.

Я написав листи або повідомлення у месенджери з проханням порадити щось і про підтримку усім можливим знайомим і навіть незнайомим у США. А також у різноманітні діаспорні українські інституції, які займаються в США просуванням української культури.

З результату я зробив висновок: українці й за кордоном ладні підтримувати тих, кого знають особисто. Ніяка видана у США книга, наявність її на Амазоні, рецензії в Україні — не впливають на рішення діаспорних діячів, якщо вони тебе не знають.  Тільки особистий зв’язок. Такий собі трайбалізм. Принаймні, про це говорить мій досвід. Можливо, у вас буде інший.

Лише одна з таких інституцій висловила бажання співпрацювати. Це був Український клуб університету A&M у місті Коледж Стейшн штату Техас. Містечко невелике, але університет величезний — там навчаються понад 70 тисяч студентів. Координаторка клубу Олена Коломієць одразу відгукнулася, і ми з нею постійно спілкувалися під час підготовки. Там же відбулася перша презентація. Очевидно, допомагав у організації президент Клубу, студент університету Володимир Плосканич.

Через несподівану відмову я мусив суттєво відкоригувати маршрут моєї презентаційної поїздки. Я відмовився від відвідин Остіна, оскільки не знайшов там нікого зі знайомих, хто міг би зайнятися організацією. В усіх інших випадках спрацювали мої зв’язки.

Юрій Янковський вивів мене на професора фізики університету Окленда у штаті Мічиган, активіста фонду United Help Ukraine, уродженця Києва Євгена Сурдутовича. Він організував презентацію у себе в університеті.

Мій давній товариш і автор передмови до українського видання моєї книги політолог і автор багатьох книжок на тему політики Тарас Кузьо вивів мене на професора Університету Джорджа Вашингтона Генріха Гале, який долучив до проєкту свою помічницю Кетрін Донаван. Вона займалася організацією.

Колишні київські журналісти, які давно живуть у Нью-Йорку та видають там українську «Нову газету», Валентин і Катерина Лабунські вивели мене на голову Релігійного товариства українців-католиків «Свята Софія» США Ірину Іванкович, яка пов’язана з Менор Коледжем, що у Філадельфії штату Пенсильванія. Вона негайно відгукнулася на мій допис у фейсбуці й дуже швидко домовилася про дату та місце проведення заходу. Презентацію вів Микола Рудницький, декан у справах студентства цього коледжу. Він не лише представив мене, але і зробив усну рецензію на мою книгу, яку прочитав заздалегідь.

У мене у фейсбуці в друзях — професор університету Грінсборо у Північній Кароліні Василь Тарас. Ми нерідко ведемо дискусії в інтернеті. Я запитав його, чи не можна було б організувати презентацію в його штаті. Він познайомив мене з професором університету Ілон Віталієм Строгушем, який провів захід у себе в навчальному закладі.

Лабунські також допомогли зв’язатися з Мирославою Роздольською. 2012 року, коли я був у США на з’їзді українських журналістів Північної Америки, пані Мирослава підвозила мене машиною до Нью-Йорка. Вона розповіла неймовірно цікаву історію, яку я потім відтворив у колонці. Вона, голова громадської організації «Нова хвиля» та директорка Школи українознавства «Нова хвилька», організувала презентацію в приміщенні римо-католицької церкви Gardian Angel.   

Усе вищеописане — це лише вершина айсберга, опис того, що вдалося. Значно більше не вийшло. Якщо ви займетеся чимось подібним, то будьте готові, що ваші плани й ідеї будуть втілені в кращому випадку наполовину.

Про презентації домовилися. Але що я скажу американцям? Ці події відбуватимуться в університетах, інших навчальних закладах, публіка збереться освічена. Їм навряд чи навішаєш локшину на вуха. Тема мого виступу диктувалася темою книги — війна, журналісти на війні та їхній досвід. Чому раптом, я, журналіст, який переважно писав репортажі й документальні книги, знімав документальні фільми, раптом вирішив податися в письменники та написати художню книгу? Я згадав приклад найвідомішого воєнного журналіста, а потім письменника Ернеста Гемінґвея. Я розповів про свій досвід і досвід інших журналістів, які лягли в основу книги. А потім перейшов до загальніших питань — російської пропаганди та методів росіян у боротьбі з нелояльними журналістами.

І відповідав на типове запитання: для чого нам, американцям, вам допомагати? Якщо у двох словах і спрощено, то мої аргументи зводилися до наступного.

Зупинка війни без звільнення від окупантів українських територій надихне диктаторські режими всюди на планеті. Потім буде Тайвань від Китаю, активізуються Іран і Північна Корея, деякі режими в Африці теж будуть щасливі. І тоді по світу спалахне стільки конфліктів, що вони не зможуть не впливати на США. І Вашингтону доведеться втручатися, але тоді це втручання обійдеться йому значно дорожче.

Іншими словами: автору презентації треба буде знайти щось, що цікавить американських читачів. Війна сьогодні цікавить, мабуть, більшість із них. Але якщо ваша книга не про війну, то чим ви можете їх зацікавити? Від відповіді на це запитання залежить зміст вашої презентації.

У техаському університеті A&M було дві камери. Себто два локальних телеканали зробили репортажі про зустрічі зі студентами та професорами університету. Зрозуміло, що ЗМІ допомагають охопити ширшу аудиторію — і це для продажу книги вкрай важливо. Тому необхідно залучити якомога більше журналістів.

Одна з ключових цілей презентацій книжок — зацікавити ними якомога більше читачів. Тоді книга продаватиметься. Український клуб в університету A&M традиційно підтримує контакти зі ЗМІ, запрошуючи на свої заходи журналістів. Тому для них це не становило проблеми.

Але науковці не завжди розуміли, для чого на презентаціях книги були потрібні ЗМІ. Вони казали, що їм від матеріалів у пресі ні холодно ні жарко, це ніяк не впливає на їхню кар’єру та наукову ваговитість. Для них важливіше були публікації в наукових журналах і цитування в них же. Тому мені доводилося пояснювати різницю між сприйняттям наукових публікацій і художніх.

Пресу вдалося залучити ще в університеті Ілон у штаті Північна Кароліна.

Стосовно престижності закладів. Звісно, я тепер можу надувати щоки й розповідати, що я представляв свій твір у всесвітньо відомому Університеті Джорджа Вашингтона. Але насправді захід виявився менш успішним, ніж я сподівався. Відвідувачів було десь чоловік 15, тоді як в інших — від 30 до 50. Я  можу зробити припущення, що найвідоміші університети розбещені увагою, й інтерес у них викликають лише світові знаменитості. Я ж до них не належу. Тож, якщо у вас буде вибір, то варто вирішувати — вам потрібна престижність чи масовість. Якщо ж вам удасться зібрати масову аудиторію у престижному університеті, то за вас можна буде лише порадіти.

Мені кулуарно розповіли про причини небажання мати зі мною справи в певних  інституціях. Вони з’ясували, що власник і співробітники видавництва, яке видало мою книгу, є прихильниками Трампа. Вони не захотіли популяризувати це видавництво. Думаю, якщо у Сполучених Штатах виходить книга, яка викриває війну Росії проти України — це мало б бути найвагомішим аргументом для українців підтримати таке видання. Яке саме видавництво її видало — мало б бути другорядним питанням. Зокрема тому, що з прихильниками Трампа теж треба працювати, переконувати їх у необхідності підтримувати Україну. Якщо хтось прихильний до Трампа, то це не означає автоматично, що він прагне здати Україну під контроль Росії. На жаль, дехто у США мислить у парадигмі «демократи — республіканці» або «Байден — Трамп», але не «Україна — США». Як на мене, це хибний підхід. Він обмежує вплив лише на тих, хто підтримує Демократичну партію.

Ще можна було б говорити про методи найраціональнішого замовлення транспорту та готелів, але це стосується не лише презентаційних турів, але і мандрів загалом. Цей досвід можна вивчити на прикладі туристичних фірм. Тому тут я промовчу.

У червні німецьке видавництво Ibidem Verlag опублікує друге доповнене видання моєї документальної книги «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму». Видавці мають ідею презентаційного туру кількома європейськими столицями. Я думаю, що мій попередній досвід дасть можливість успішно організувати цей тур.

Отож, коротке резюме:

1. Варто активно пропонувати себе іноземним видавництвам. Для цього треба мати уривок твору в перекладі англійською і презентаційний лист з описом твору. Перед тим, як посилати твір, варто подумати, чи зацікавить тема твору іноземного читача. Якщо так, то подумати, як представити твір так, щоб він викликав інтерес.

2. Якщо у творі є місця, котрі можуть бути незрозумілими іноземцям, то треба дописати шматки тексту, які б пояснили контекст подій.

3. Для організації презентації, крім грошей, необхідно  знайти зацікавлених людей у країні презентаційного туру, які б опікувалися проєктом і організували відповідні заходи.

4. Організаторів презентацій треба налаштовувати знайти можливості не лише запросити читачів, але і засоби масової інформації.

5. Тема презентації й підхід має бути таким, який би зацікавив іноземного читача.

6. Будьте готові до можливих незручних запитань. Відповіді на них підготуйте заздалегідь.

Вірю, що українські письменники використають мій досвід і будуть ще успішнішими на західному ринку.