Ми періодично чуємо, як увесь світ захоплюється мужністю українців під час тяжкої війни. Думаю, ми й самі час від часу захоплюємося собою — наприклад, коли знаходимо сили зібратися разом та попрацювати над невідкладними справами, які тягнуться ще з мирного життя та не стають менш нагальними під час війни.

Однією з таких справ є модернізація медійного законодавства, або іншими словами — ухвалення закону «Про медіа», написаного ще в 2019 році та довкола якого було зламано чимало списів і який зазнав кількох редакцій. Можна було би ще довго сперечатися щодо його загальної концепції або окремих норм, але з пісні слів не викинеш: надаючи Україні статус кандидатки у члени ЄС, Єврокомісія рекомендувала нашій країні «боротися зі впливом приватних інтересів шляхом ухвалення закону про медіа, який приводить законодавство України у відповідність до Директиви ЄС про аудіовізуальні медіапослуги та надає повноваження незалежному медіарегулятору». Іншими словами, в цих суперечках нам варто прискоритися.

Другого серпня в київському «Укрінформі» одна за одною відбулися дві події: круглий стіл авторів законопроєкту та низки учасників медіаринку «Новий закон про медіа — крок до імплементації рекомендацій Єврокомісії в рамках отримання Україною статусу країни — кандидата ЄС» і брифінг очільників медіагалузі «Як Україна виконуватиме вимоги Європейського Союзу щодо кандидатства в медіасфері».

Якщо вважати, що хороший компроміс — це коли всі потроху незадоволені, то законопроєкт «Про медіа» після внесення нещодавніх правок значно наблизився до компромісного варіанту. Зокрема, такий камінь спотикання як регулювання онлайн-медіа набув менш жорстких рис. Наприклад, блогерам надали можливість підпадати під медіарегулювання виключно за власним бажанням, а штрафувати онлайн-медіа пропонують не менше як за п’ять значних чи грубих порушень протягом місяця. Водночас, автори законопроєкту хочуть надати Нацраді можливість тимчасово припиняти — на 1 місяць — поширення онлайн-медіа лише за її рішенням (і не пропонують подібних повноважень Нацраді щодо телерадіокомпаній). Або припиняти поширення онлайн-медіа за рішенням суду (так само й  щодо анулювання ліцензій для ТРК).

Звучали від присутніх експертів і зауваження до забезпечення незалежності Нацради — зокрема, вони радили повернути комісію, яка рекомендує президенту призначати членів регулятора, — як це було в попередній версії законопроєкту. Та загалом після війни змінити підходи до формування Нацради шляхом змін до Конституції.

І тут ми підходимо до чи не найскладнішого моменту, який виникає як під час підготовки цього законопроєкту, так і за будь-яких обговорень планів повоєнного відновлення України. По-перше, всі ми постійно мусимо думати про рамку для функціонування медіасистеми в мирний час, формуючи цю рамку в стані війни та не знаючи достеменно, якою буде ця медіасистема та й країна загалом. По-друге, за умовами «кандидатської» задачі нашим орієнтиром мають слугувати правила існування медіасистем у країнах ЄС, які вже 77 років живуть мирним життям. Ми ж ним, імовірно, не житимемо ще дуже довго, бо навіть у законопроєкт «Про медіа» внесли норми про регулювання медіа під час воєнного стану.

Своєю чергою, війна природним чином ніколи не йде пліч-о-пліч зі зразковою демократією. І тому так складно передбачити позитивний чи негативний ефект від тих чи інших норм. Наприклад, уже згадані вище конкурсні комісії можуть бути як додатковим запобіжником для обмеження впливу очільника держави на медійного регулятора, так і кишеньковим інструментом, який ні на що не впливає. А юстування регуляторних актів Нацради, яке в цій редакції законопроєкту вирішили прибрати, може бути як інструментом впливу на незалежність регулятора, так і запобіжником від його свавілля.

А отже, багато в чому майбутнє держави та медіаринку залежатиме від застосування закону на практиці і від кожного з нас: нашої спроможності вчасно помічати й ефективно реагувати на будь-які можливі прояви як авторитаризму влади, так і зловживання апелюваннями з боку учасників ринку до прав і свобод.

Фото: Стас Юрченко, «Ґрати»