У парламенті триває робота над новою редакцією закону «Про телебачення і радіомовлення» - законом «Про аудіовізуальні послуги», який профільний комітет хоче зареєструвати в найкоротші строки. Частиною цього документу є універсальна програмна послуга (УПП), щодо якої точаться дискусії учасників ринку та медійних експертів.

Наприкінці січня громадська організація «Детектор медіа» провела експертний круглий стіл на тему реформування УПП, учасники якого дійшли згоди, що головним критерієм включення телеканалу до УПП має бути суспільна значущість контенту. Узагальнення круглого столу та детальні виступи учасників ви можете прочитати в матеріалі «Детектора медіа» «Універсальна програмна послуга: що, як і почому?». Також «Детектор медіа» публікував статтю віце-президента Асоціації правовласників і постачальників контенту Наталії Клітної «Універсальна програмна послуга в країнах ЄС», у якому висвітлено європейський досвід регулювання must-carry.

Нині ми пропонуємо увазі читачів статтю, в якій узагальнено, як регулюється УПП українським законодавством і Нацрадою, які зміни відбулися за останні 10 років і що можна змінити далі.

Поява УПП

Термін «універсальна програмна послуга» (УПП) з’явився в законі «Про телебачення та радіомовлення» у 2006 році й відтоді незмінний і сформульований таким чином: «універсальна програмна послуга – обов'язкове забезпечення абонентам можливості перегляду пакета програм у складі програм телерадіоорганізацій, які відповідно до ліцензій здійснюють наземне ефірне мовлення на території розташування відповідної багатоканальної телемережі, за винятком випадків застосування абонентами індивідуальних приймальних приладів або систем».

Обставини появи УПП та її законодавче визначення були обумовлені інтересами великих ефірних мовників, які хотіли гарантованого і безкоштовного потрапляння в кабельні мережі. Адже до запровадження УПП великі загальнонаціональні канали змушені були оплачувати кабельним операторам поширення в їхніх мережах, а крім того провайдери з власної ініціативи (наприклад, якщо не досягли згоди щодо фінансових умов) чи під тиском органів влади могли в будь-який момент видалити канал зі своєї мережі, таким чином звузивши аудиторію мовника.

«Давайте згадаємо, звідки з’явилася УПП. 2006 рік – шалені платежі мовників провайдерам, у тому числі “Волі-кабель”», – пригадала на одному з тематичних круглих столів керівник Центру адвокації та лобіювання Незалежної асоціації телерадіомовників Ольга Большакова. Гравці ринку називають автором ідеї УПП в чинній редакції закону Сергія Созановського – на той час члена правління, а згодом і голову правління телеканалу «Інтер».

Таким чином, з 2006 року до УПП увійшли ефірні аналогові телеканали – як загальнонаціональні, так і регіональні й місцеві. У кожному населеному пункті склад УПП відрізнявся – залежно від кількості доступних в ефірі мовників. У великих містах це близько двох десятків телеканалів, у глухих райцентрах – два-три.

Тоді ж Національна рада з питань телебачення і радіомовлення прирівняла до рівня універсальної програмної послуги новостворений супутниковий парламентський телеканал «Рада», зобов’язуючи своїми рішеннями провайдерів включати «Раду» до обов’язкового пакету каналів.

Президент компанії «Воля» Сергій Бойко стверджує, що вже тоді, у 2006-му, в зацікавлених осіб виникла ідея створити монопольного провайдера (згодом це вилилося в появу «Зеонбуду»), якому всі мовники мали б платити за розповсюдження сигналу. Натомість мовникам пообіцяли, що вони не будуть платити іншим провайдерам і гарантовано потраплять у їхні пакети.

Зміни складу УПП за рішенням Нацради

У 2012 році відбулося розширення УПП, хоча закон залишався незмінним. 11 липня 2012 року Нацрада рішенням № 1033 додатково включила до УПП телеканали, які отримали ліцензії на цифрове мовлення в стандарті DVB-T2 в чотирьох мультиплексах «Зеонбуду». Але через півтора місяці, 29 серпня 2012 року, регулятор скасував це рішення і затвердив рішенням № 1260 новий документ – «Правила формування програмної послуги в пакетах програм провайдера програмної послуги». У ньому йшлося, що провайдери мають формувати програмну послугу відповідно до Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору, що до УПП мають входити всі телеканали, які здійснюють наземне ефірне мовлення, і що в перехідний період від аналогового до цифрового мовлення склад УПП включає програми телерадіоорганізацій, які здійснюють аналогове та/або цифрове мовлення.

При цьому ніякого громадського обговорення проекту Правил формування програмної послуги, як це передбачає процедура ухвалення регуляторних актів, не було. Незважаючи на це, 24 вересня 2012 року Міністерство юстиції зареєструвало цей документ, хоча кабельники та супутникові канали просили цього не робити, вважаючи ухвалені Нацрадою нововведення дискримінаційними. Як приймалося рішення Нацради № 1260, детально аналізував на порталі ГО «Детектор медіа» медіаюрист Юрій Крайняк (читайте тут, тут і тут).

Таким чином, усі цифрові телеканали стали обов'язковими для ретрансляції в мережах провайдерів, а склад УПП в кожному місті збільшився щонайменше до 32 каналів. На додачу до цифрових каналів до УПП продовжували входити й аналогові телеканали, які не отримали цифрових ліцензій. Тобто, приміром, в Одесі УПП налічувала 42 телеканали.

У Нацраді не приховували, що УПП розширювалося в інтересах мовників, які за рік до того виграли цифровий конкурс на місця в мультиплексах, провайдером яких стала компанія «Зеонбуд». Для них це мало стати своєрідною компенсацією за кабальні умови розповсюдження в мережі «Зеонбуду» з його величезними тарифами.

Розширена УПП діяла понад два роки. Новий склад Нацради, зважаючи на неодноразові звернення індустрії, вирішив переглянути це питання. І 6 листопада 2014 року скасував рішення № 1260 про затвердження Правил формування програмної послуги. Нове рішення набуло чинності з 1 січня 2015 року. 22 січня 2015 року регулятор додатково розтлумачив, що до УПП входять лише ефірні аналогові телеканали.

Інші вимоги законодавства щодо УПП

Крім самого терміну «універсальна програмна послуга» закон «Про телебачення і радіомовлення» містить ще деякі вимоги до неї. Відповідно до статті 39 провайдер зобов'язаний забезпечити всім абонентам можливість отримання програм УПП та включити такі програми до всіх пакетів програм. Тобто фактично окремий пакет УПП не вимагається. З іншого боку, розмір плати за користування УПП підлягає державному регулюванню, тоді як абонплату за різні пакети програм та інші послуги провайдери визначають самостійно. Яким чином держава може регулювати УПП, яка не надається окремим пакетом, а входить до пакетів інших програм – це велике питання.

На практиці відбувається формування провайдерами так званих «соціальних пакетів», до яких крім УПП входить ще низка українських каналів. Такі пакети провайдерами мають надаватися за найменшою ціною, а Антимонопольний комітет України часом висловлює свої застереження щодо необґрунтованого підвищення тарифів на «соціальний пакет». В історії АМКУ було кілька справ щодо тарифів компанії «Воля-кабель». У 2008 році відомство навіть оштрафувало «Волю-кабель» і два пов’язані з нею підприємства за завищені ціни. Втім, «Воля» оскаржила ці рішення АМКУ та за два роки судових розглядів у трьох інстанціях відбилася від штрафу. Цей процес довів, що тарифи провайдерів насправді відрегулювати неможливо. До речі, зараз найменший пакет «Волі» в Києві, який налічує 56 каналів, коштує 52,9 грн на місяць.

Галузеві ідеї зміни складу УПП

У 2015 році активними прихильниками зміни УПП стали великі телеканали, які раніше лобіювали нинішній склад послуги. Зокрема, за реформування УПП виступила медіагрупа StarLightMedia, яка вирішила перейти до нової моделі відносин із провайдерами. Вона почала укладати угоди з провайдерами (хоча для розповсюдження УПП провайдер не зобов’язаний укладати договори з мовниками), щоб почати стягувати з них плату за свій контент. Для провайдерів-першопрохідців (незалежно від розміру їхньої абонентської бази) StarLightMedia встановила ціну в розмірі 1 тис. грн на місяць за пакет зі своїх шести каналів (СТБ, ICTV, Новий канал, М1, М2, QTV). У подальшому StarLightMedia планує запровадити диференційовані ціни для провайдерів – залежно від кількості абонентів. Але для цього потрібні зміни до законодавства, які змінять склад УПП.

Інакше бачення складу УПП має Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Регулятор наразі в цьому питанні найбільше враховує точки зору індустрії провайдерів та Незалежної асоціації телерадіомовників, яка об’єднує місцевих і регіональних мовників. Тож Нацрада запропонувала залишити в УПП телеканали Національної суспільної телерадіокомпанії України, державні телеканали, а також ефірні телеканали місцевої категорії мовлення, канали мовлення громад.

Законодавчі пропозиції зміни УПП

23 листопада 2015 року народні депутати Вікторія Сюмар, Богдан Онуфрик і Сергій Висоцький зареєстрували законопроект № 3504 «Про внесення змін до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" (щодо уточнення умов розповсюдження програм телерадіоорганізацій у складі універсальної програмної послуги)». Вони запропонували, щоб до УПП входили як ефірні аналогові, так і цифрові телеканали, але водночас приватні мовники за бажанням могли бути вилучені зі складу УПП на певній території.

Відповідно до законопроекту, якщо приватний мовник не хоче входити до УПП на певній території, він має подати відповідну заяву до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, яка має протягом 15 днів її розглянути та розмістити на своєму сайті інформацію й повідомити провайдерів про виключення телеканалу зі складу УПП. Провайдери протягом 10 днів з дати направлення Нацрадою повідомлення зобов’язані виключити телеканали з пакету програм УПП. Якщо провайдер продовжує ретранслювати телеканал, виключений зі складу УПП, його ліцензію може бути анульовано в судовому порядку за поданням Нацради.

Цей законопроект став наслідком лобістських впливів двох різних груп телевізійного ринку. З одного боку – StarLightMedia, чиї наміри перейти до договірних відносин із провайдерами втілилися в запозиченій з американського досвіду ідеї можливості виходу приватних мовників з УПП. З іншого боку – цифрових ефірних телеканалів, до числа яких долучився і канал «Еспресо», пов’язаний з народним депутатом Миколою Княжицьким («Еспресо» потрапив до мультиплексу «Зеонбуду», придбавши компанію з цифровою ліцензією «Голдберрі»).

При цьому в законодавчих пропозиціях були абсолютно не враховані міркування іншої частини ринку – провайдерів програмної послуги, які багато років поспіль обстоювали зменшення складу УПП до найвужчого кола – суспільних і державних мовників. Асоціації платного телебачення назвали законопроект № 3504 лобістським на користь телевізійних груп.

18 січня 2016 року автори законопроекту № 3504 «Про внесення змін до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" (щодо уточнення умов розповсюдження програм телерадіоорганізацій у складі універсальної програмної послуги)» подали до Верховної Ради змінений текст законопроекту замість зареєстрованого раніше.

Вони запропонували, щоб УПП поширювалася тільки на кабельні мережі та включала в себе канали Національної суспільної телерадіокомпанії України, парламентський телеканал «Рада», місцеві та регіональні канали, які технічно приймаються на території розташування відповідної мережі (тобто не лише ефірні), канали мовлення громад, а також приватні аналогові ефірні телеканали з можливістю їх виключення зі складу УПП на певній території. При цьому виключення приватної телерадіоорганізації з УПП можливе лише в містах, населення яких становить 50 тис. і більше осіб. Але незмінною в тексті законопроекту залишилася процедура виключення приватного мовника зі складу УПП за його заявою до Нацради.

Цей варіант законопроекту позбувся лобістського впливу цифрових мовників, але продовжував відображати інтереси StarLightMedia, хоча й обмежив їхні можливості виходу з УПП великими містами. Також тут були враховані інтереси регіональних і місцевих мовників і, певною мірою, провайдерів з маленьких міст, які, в разі ухвалення закону, не повинні будуть укладати з великими мовниками угоди й починати платити їм за контент.

Така ж редакція пропонується і в законопроекті «Про аудіовізуальні послуги», який наприкінці січня 2016 року представив своїй Громадській раді парламентський Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики. Єдина відмінність – що послуга називається «універсальна аудіовізуальна послуга» (УАП), а не «універсальна програмна послуга».

З огляду на те, що кінцевою датою використання аналогового телебачення в Україні має стати 30 червня 2017 року (принаймні, такі строки містяться в проекті змін до Плану використання радіочастотного ресурсу), після цієї дати УАП, якщо закон буде ухвалено в поточній редакції, міститиме суспільні канали, «Раду», місцеві та регіональні і канали мовлення громад.

Станом на кінець березня 2016 року Громадська рада при Комітеті опрацьовує текст законопроекту «Про аудіовізуальні послуги» та збирає правки і пропозиції галузі й громадськості. Консенсусу щодо УАП в Громадській раді немає. Підтримку знайшла лише теза, що УАП має включати програми суспільного мовлення та програми, мовлення яких забезпечується державою (на перехідному етапі).

Законопроект «Про аудіовізуальні послуги», на відміну від чинної редакції закону «Про телебачення і радіомовлення», не містить норм про державне регулювання абонплати за УАП, тобто не гарантує для споживача доступ до послуги за найменшою ціною. Крім того, УАП не поширюється на таких постачальників аудіовізуальних послуг, які стрімко розвиваються в Україні, як супутникові платформи, OTT й IPTV-мережі. Така редакція УАП нівелює ідею універсальності та доступності для всіх категорій споживачів мінімальної гарантованої державою аудіовізуальної послуги. А якщо в Україні так і не вдасться побудувати мережу цифрового наземного мовлення, яка охопить 95% населення, то саме інші види провайдерів (постачальників аудіовізуальних послуг) забезпечуватимуть доступ населення до інформації.

Тому в законі «Про аудіовізуальні послуги», який є головною медійною реформою України на найближчі роки, необхідно виписати норми про УАП таким чином, щоб вона виконувала місію, закладену в неї європейською практикою, – задоволення насамперед інтересів споживачів, а не гравців певних сегментів телевізійного ринку.

Фото - Wikipedia