Рівень демократії в країні вимірюється ставленням до ромського питання.

Із брошури Програми МАТРА КАП Міністерства закордонних справ Нідерландів

Переглядаючи позавчора (28 лютого) о 22.40 випуск авторського проекту Костянтина Стогнія «Чергова камера» («Інтер»), була просто вражена сюжетом. Спробую його переповісти.

Ішлося про розкриття злочину, в якому підозрювався юнак-ром. Репортаж із місця проживання родини хлопця. Голос за кадром: «Тут проживала велика циганська родина, яка не мала ні паспортів, ні, відповідно, відмітки про реєстрацію. Після того, як підозра у скоєнні вбивства дівчини впала на молодого цигана на ім’я Захар, ромели знялися з місця і переїхали в місто Дніпродзержинськ Дніпропетровської області, де продовжували вести кочовий спосіб життя…»

Далі сюжет розвивається навколо розшуків підозрюваного. Зазвичай коментарі журналістів «Чергової камери» дуже експресивні, тому досить швидко поруч із інформацією про взяття підозрюваного під варту ми вже чуємо з ефіру стосовно нього слово «душегубець». Воно неодноразово повторюється під час оповіді про слідчий експеримент, де підозрюваний показує місце. Словом, злочинна циганська зграя покривала свого члена, який вбив безневинну дівчину, і таким чином вийшло, ніби вся національність причетна…

У черговий раз дивлячись кримінальну хроніку, не втомлюєшся дивуватися з елементарних речей: чому ж у попередньому сюжеті про підозрюваних, які спілкувались українською мовою, не було наголошено на їх національності? Чому не спадає на думку, що називати ромів «циганами» – все одно що називати українців «хохлами», росіян – «москалями», білорусів – «бульбашами». Ну, різниця хіба в тому, що самоназву «рома» вони закріпили за собою не так вже й давно – на Першому з’їзді Ромської Унії в 1971 році.

І справа не лише в тому, що телебачення транслює нетолерантність найнижчого побутового штибу щодо ромської меншини. Як людина, що довгий час співпрацювала з ромськими громадськими організаціями, можу наводити подібні приклади довго, як, утім, і приклади коректності й толерантності – щоправда, у значно меншій кількості. Тут мене потягнуло завершити текст загальною фразою, що використання самоназв груп населення є цілком природною практикою цивілізованої журналістики…

Але нині – коли «Детектор медіа» демонструє призабутий жанр професійної дискусії, що розгорнулася довкола типових редакційних статутів телерадіокомпаній; коли відбувається спроба інституалізації етики та професійних стандартів журналістики – було би добре стимулювати уважність професійного загалу до окреслення норм толерантності. І це повинно відбуватися не в компілятивний спосіб, аби в типових статутах не співіснували норми «не показувати нездоровий спосіб життя» і «не допускати дискримінації… за способом життя», а «право на відповідь» отримували не лише «учасники виборчого процесу»…

На мою думку, той приклад «практичного аудиту», який продемонстрував Ігор Куляс, не повинен завершитися днем «Ч» – публікацією і поданням статутів. І не повинні залишитися осторонь ті інституції та організації, місія яких – «завести механізми саморегулятивного медіасередовища країни», «запровадити регулювання відносин між менеджерами та журналістами»… А кримінальні програми, у свою чергу, постачатимуть кейс-стаді.

Оксана Волошенюк, директор Академії української преси