Ось і настав день, коли, відповідно до Закону України «Про телебачення і радіомовлення», всі телерадіоорганізації повинні затвердити і подати до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення редакційні статути. Тим часом, дискусія щодо запропонованих Інститутом Медіа Права та Незалежною асоціацією телерадіомовників проектів редакційних статутів триває. На статтю Ігоря Куляса «Редакційні статути – зброя в чиїх руках?» відповіли представники Незалежної асоціації телерадіомовників. Сьогодні ми публікуємо чергову репліку Ігоря Куляса.

Цілком підтримую заклик НАМівців (на жаль, не знаю, хто писав відповідь на мою репліку, можливо, слід вважати цю відповідь офіційною позицією всієї Асоціації?) про те, що емоції – річ зайва, коли йдеться про серйозні професійні речі. Дивує лише те, що сама відповідь складається лише з емоцій. Розберімося по порядку.

Автори відповіді пропонують таке: «…редакційні статути в нашій країні перестали бути елементом журналістської етики й набули статусу обов’язкових юридичних документів. Відтак, їх обговорення мало б переміститись із площини професійних, моральних та інших стандартів у конкретнішу – юридичну». Для розуміння авторів цих рядків: професійна журналістика – така ж конкретна річ, як і юриспруденція. Можливо, навіть набагато конкретніша, адже це – цілком конкретне виробництво. Для тих, хто працює у цьому виробництві, дуже важливими є внутрішні закони професії. (До речі, етика – це річ важлива, але не головна, автори відповіді плутають поняття професійних стандартів та професійної етики.) Дуже шкода, що медіаюристи НАМ, зосередившись на «більш конкретній площині» (юридичній), вирішили, що основа, тобто чітка регламентація професійної роботи журналіста, – є другорядною, а отже до неї можна поставитися формально. Власне кажучи, в цьому і була суть моєї критики розробленого НАМівськими юристами документу. Відтак, замість задекларованого наміру «максимально полегшити» виконання норм чинного законодавства, вони запропонували мовникам ерзац-документ. Такий, який власнику легко підписати і відправити до Нацради, щоб дотриматися норми закону, але такий, за яким основне, тобто нормальна робота редакції, – не буде як слід впорядкованою!

Я цілком згоден з думкою авторів відповіді, що «навряд чи можливо в українських умовах створити досконалий редакційний статут, що не коригуватиметься і не покращуватиметься в процесі застосування на практиці». Це правда, будь-який регламентний редакційний документ з часом може вдосконалюватися. Але я не можу погодитися з тим, що беручись за розробку проекту редакційного статуту, медіаюристи НАМ легко відкинули те, що вже було, що напрацьовувалося протягом добрих 7 років, що апробовувалося не в одній телекомпанії на практиці. Автори проекту робили документ, як вони кажуть, «вимушено абстрагованим», і зрештою основу його (тобто регламентацію професійної роботи журналістів) зробили довершеною абстракцією! Саме в цьому суть головної претензії до НАМівської розробки. Саме тому, до речі, я і назвав репліку «…зброя в чиїх руках?», оскільки – ще раз повторюю! – рекомендуючи недосконалі і заплутані з професійної точки зору проекти, автори розробки озброюють власника і менеджера зброєю для маніпулювання журналістами. Чомусь у відповіді автори дипломатично оминають цей момент. Утім, так само автори не змогли відповісти на конкретні зауваження до конкретних статтей, вважаючи, що «відповідати на кожне з них нема сенсу». Тим більше, що ті статті запозичено з редакційних настанов ВВС. Я, до речі, зауважував, що певно авторів проекту підвів поганий переклад цих настанов і погане розуміння предмету.

Прикро також те, що автори відповіді (сподіваюсь, несвідомо) перекручують мої слова. Коли я назвав марною річчю сперечатися про правовий статус редакційного статуту, я – і це було висловлено чітко – мав на увазі лише те, що сам по собі правовий статус ніяк не спонукає журналістів дотримуватися професійних стандартів та етичних норм. Отже, вибачайте, колеги, я не давав вам підстав звинувачувати мене в «різкій зміні ставлення до редакційних статутів». І ще одна ваша думка: «Невже в тому, що цього разу Ігоря Куляса не залучили до роботи над жодним із проектів? Не хочеться в це вірити...» Правильно, не вірте! Мене в усій цій історії цікавить лише розвиток професійного середовища в правильному напрямі, і мене в зв’язку з цим переймають інтереси різних рівнів: і журналістів, і шеф-редакторів, і топ-менеджерів із власниками. І добре розроблений редакційний статут, як я і намагався пояснити в попередній статті, є корисний всім цим сторонам медійного процесу. Але ж – добре розроблений. Розроблений в тому числі фаховими спеціалістами (а не лише медіаюристами, які дуже віддалено собі уявляють, як насправді робиться телебачення). Тому – теж ще раз повторюю – фахові спеціалісти мали би брати участь у роботі на етапі розробки документу, а не на етапі його презентації, – як на мій хлопський розум, це є самоочевидною істиною.

І остання порада авторам відповіді. Не робіть собі кумирів. Справа ж не в тому, що якийсь «медіаексперт Куляс» розробив проект редакційного статуту. Набагато важливіше зміст цієї розробки. Висмикнута з контексту редакційних настанов ВВС та ще й перекручена недобросовісним перекладачем фраза – зовсім не обов’язково буде доречною в редакційному статуті для української телекомпанії. Інколи, даруйте, положення ВВС не є придатними для нашого медіаринку – не всі істини є універсальними. І, до речі, всі ми шануємо закони, але це зовсім не підстава до того, щоб не критикувати їхню недосконалість. Зокрема, й остання редакція закону «Про телебачення і радіомовлення» є надзвичайно далекою від досконалості. І хто, як не медіаюристи, повинні кваліфіковано оцінювати ці недосконалості й озброювати законодавців аргументами для зміни недосконалих положень? Тому, шановні, давайте будемо все ж говорити про конкретні речі, а не про «вимушені абстракції».

Наостанок хочу сказати, що в подальшому бачу сенс лише в обговоренні конкретних речей, а не в емоційних загальних фразах. Розумію, що авторів проекту прикро вразила різкість моєї оцінки, але, даруйте, такий вже той ваш проект. Мій клопіт був лише в тому, щоби попередити телевізійників про серйозні ризики, пов’язані з можливим його застосуванням у такому вигляді, в якому його було зроблено.