З початком війни в Україні сформувалася спільнота локальних продюсерів чи, як їх частіше називають у західних медіа, фіксерів. Це люди, які організовують зйомки на фронті та допомагають висвітлити війну іноземним репортерам. Вони здебільшого й організатори зйомок, і водії, і перекладачі, і комунікатори між журналістами та Генштабом ЗСУ, пресофіцерами та просто військовими. Вони виконують складну й небезпечну роботу, але часто без угоди та якихось гарантій. Не всі іноземні медіа належним чином оцінюють цих людей, іноді не вважаючи їх частиною команди, хоча зазвичай саме від них залежить і сама можливість репортажу з України, і його якість. 

То все ж як правильно — фіксери чи локальні продюсери? Чи в який момент перші переходять у категорію других? Як їм відстоювати свої права перед іноземними медіа та чи час для цього створювати якісь організації?

Відлуння Дня журналіста

6 червня, під час заходу, організованого Інститутом масової інформації (ІМІ) та міжнародною громадською організацією «Репортери без кордонів» до Дня журналіста, показали півгодинний фільм про фіксерів, зроблений організацією. А після нього відбулася публічна дискусія про роботу українських локальних продюсерів. 

 Панельна дискусія про фіксерів

Одне з запитань модераторки розмови, менеджерки української програми у відділі Східної Європи та Центральної Азії міжнародної організації RSF Полін Мофрей до продюсера стрічки про фіксерів Арно Фроже було про те, чи, з його досвіду, Україна сильно відрізняється від Африки з погляду специфіки висвітлення конфліктів. 

 Полін Мофрей

Фроже відповів, що в Україні набагато більше фіксерів, ніж у тих африканських країнах, де йому доводилося висвітлювати конфлікти, тому часто важко вибрати того, з ким буде комфортно працювати, адже не так багато рекомендацій. Проте де вища конкуренція, там і вища якість.

Запитання, як і відповідь, на думку частини присутніх, продемонстрували брак знань про війну в Україні. Наприклад, журналіст і фотограф Стас Козлюк у коментарі «Детектору медіа» сказав: «Це проблема, з якою я вже стикався у спілкуванні з іноземними журналістами. Колеги, які приїжджали в Україну, привозили з собою досвід інших війн — в Афганістані, в Іраку, в Сирії, в Лівії, не мали досвіду нашої війни та від початку не розуміли, яка вона, про що вона. І в мене склалося враження, що цим питанням про порівняння Африки й України людина просто показала, що вона не розуміє наш контекст, не розуміє нашої війни, не розуміє, що за люди взагалі зараз на лінії фронту працюють журналістами та фіксерами. Мені здавалося, що ми перебороли уявлення про нашу війну як про умовний Афганістан, але ні — все одно є люди, які так вважають».

Пізніше Полін Морфей під час спілкування з «Детектором медіа» уточнила, що запитувала про різницю в роботі з українськими фіксерами та фіксерами з африканських країн. 

Але зауваження у присутніх викликав і сам фільм «Фіксери на війні: невидимі репортери». Частині присутніх здалося, що фіксерів показали дещо поверхово — просто як веселих і відважних молодих людей, але недостатньо розкрили їх як дуже професійних людей та повноцінних членів знімальної групи. 

«Фільм мені, на жаль, не сподобався. Він хороший, якщо ми хочемо підсилювати стереотипи західного світу щодо роботи продюсерів. Але, як на мене, у ньому не показано саме професійність продюсерів і факт того, що вони є журналістами, оскільки роблять журналістську роботу нарівні з тими, хто приїжджає з-за кордону. Я 10 років намагаюся виборювати право рівності та, на жаль, такий фільм мені в цьому не допоможе. Продюсер у журналістиці, як і фотограф чи письменник, як в Україні, так і за кордоном, буває професійний і ні, буває досвідчений і ні. Буває, що слідує етичним нормам журналістики і буває, що ні. Але загалом це є професія журналіста. Відповідно, необхідно вдосконалювати розуміння цієї професії серед українських медійників і серед іноземних також», — сказала «Детектору медіа» воєнна кореспондентка та продюсерка The New York Times Марія Варенікова.

 Марія Варенікова

«Загалом враження від фільму, що білі люди приїхали до туземців, — сказав Стас Козлюк. — Фільм починається з того, що фіксери випивають, — жахливо. Це перший момент. Другий момент — що серед фіксерів двоє з трьох говорять, що вони їздять заради адреналіну. Далі розказують про те, що всі фіксери важливі, бо вони багато вирішують, вони молоді й активні та хочуть допомогти показувати світові війну в Україні — це важливо. Але погано те, що людина, яка робила цей фільм, пішла найпростішим шляхом. Тобто вона показує зону бойових дій, при тому що війна — це не тільки лінія фронту і це не тільки те, як стріляє артилерія, наприклад, і це не тільки окопи. Війна — це такий багатошаровий пиріг, у якому є дуже багато складових, зокрема в роботі фіксерів. Фіксери часто роблять важливу роботу, і для цього потрібні серйозні журналістські знання та досвід. Наприклад, організувати інтерв’ю з якимись чиновниками або, як хоче багато медіа, організувати інтерв’ю з Зеленським — для цього недостатньо бути просто людиною, яка готова розв’язати проблему з доступом до лінії фронту».

 Стас Козлюк

«Фільм справив неоднозначне враження. Два з трьох фіксерів сказали, що вони їздять за адреналіном. І ще там є теза про те, що у нас найзарегламентованіша війна (на думку іноземних журналістів, які висвітлюють війни 20 років) теж не витримує критики. Вони висвітлювали війни в часи, коли не було мобільного інтернету і такої швидкості обміном інформацією, як зараз. Тому зарегламентованість — це крок, який рятує життя військовим і цивільним», — сказав «Детектору медіа» фотограф Владислав Мусієнко.

Проте героям фільму він сподобався, принаймні двом із них, із якими ми поспілкувалися.

«Фільм сподобався — показали про нашу роботу. Дискусія теж була цікава, тому що було дуже приємно опинитися в одному ком’юніті з колегами, обговорити нагальні питання. Тому в цілому в мене позитивне враження», — сказав один із героїв стрічки Андрій Колесник.

Подібно відгукнувся й інший герой фільму, Кирило Сірченко, — він працює локальним продюсером з автором фільму Арно Фроже та має з ним дружні стосунки.

«Хай там як, але, як на мене, стрічка непогана. Принаймні я не побачив там критичних моментів. І так, там справді сказано, що ми їздимо на адреналіні, ми молоді й активні. Але там також сказано, що ми відважні, толкові і що це дуже важливо для репортажів. Та і в назві сказано, що ми — невідимі репортери. Тобто нас фактично прирівняли до репортерів», — сказав «Детектору медіа» Кирило Сірченко.

Автор фільму Арно Фроже з розумінням ставиться до критики, але погоджується не з усім.

 Арно Фроже

«Я б не сказав, що багато людей сприймають фільм як недооцінку українських фіксерів. Навпаки, це данина поваги, оцінка дуже важливої роботи, яку вони роблять, — каже Арно Фроже. — Фільм підкреслює, наскільки вони віддані та професійні у досягненні мети доносити інформацію до українців і до світу. Якщо ви посилаєтесь на критику, яка прозвучала під час дискусії з вуст одного з учасників, то вона була цілком справедливою. Звісно, він не показує всього, що роблять фіксери, і не є вичерпним, бо це лише короткий фільм і він не може всього розкрити. Очевидно, що для цього знадобився б набагато довший проєкт. Та я не думаю, що він недооцінює їх. Він показує рівень підготовки фіксерів, те, наскільки відданими вони є і наскільки близько до лінії фронту вони працюють зі знімальною групою, наражаючи себе на небезпеку, щоб висвітлювати війну і робити репортажі з місця подій. Він показує, наскільки вони можуть бути залученими в процес отримання інформації».

Але при цьому українські фіксери не мають відповідних прав і захисту, і саме про це треба говорити, вважають і самі локальні продюсери, і медіаексперти.

Не фіксери, а повноцінні локальні продюсери

Слово «фіксер» має декілька значень. У прямому значенні — це той, хто виконує доручення для інших або вміє розв'язувати проблеми інших. Це може бути також бізнес-консультант, який допомагає уникнути проблем із податковою, а в спорті, наприклад, цей термін має дещо негативну конотацію: мовляв, це той, хто робить зазвичай незаконні домовленості, щоб маніпулювати результатами спортивних змагань або заздалегідь домовитися про них. 

• Читайте також: Місцеві. Як українські локальні продюсери працюють під час війни

В інших країнах і на інших війнах фіксерами зазвичай були люди, які могли домовитися про зустріч із потрібними героями, зовсім не обов’язково чиновниками, а, наприклад, терористами, або домовитися про те, щоб журналіст потрапив туди, куди сам дістатися не може. Але самі фіксери могли й не бути на місці подій або на зустрічах. В Україні ж локальні продюсери працюють  разом із журналістами — і на фронті, й у тилу. 

Наприклад, журналістку Василису Степаненко, співавторку оскароносної стрічки «20 днів у Маріуполі», Associated Press одразу брав на роботу як локальну продюсерку, вона працювала та продовжує працювати «в полі», тобто на місці зйомок. Саме так вона опинилася в оточеному Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення, де мала всі шанси загинути чи потрапити в полон і звідки вся команда виїхала. Але вона вважається і співавторкою фільму, і лавреаткою Пулітцерівської премії за цю роботу, і стояла на сцені церемонії вручення «Оскара».

І Марія Варенікова, і Стас Козлюк у 2023 році також стали лавреатами Пулітцерівської премії за репортажі з війни. Вона як штатна репортерка New York Times, а він — за роботу локальним продюсером. І дуже добре, що роботу Степаненко, Козлюка, Варенікової належно оцінили. Але ж і більшість українських фіксерів працює так само для інших іноземних медіа. Вони не сидять в тилу на телефоні, чи, маючи знайомства, домовляються про зустрічі для інших. Вони є повноцінними локальними продюсерами — працюють на лінії фронту, знаходять там цікавих героїв і ризикують своїм життям. І можуть претендувати на співавторство репортажів іноземних медіа, які без них або не вийшли, або були б значно гіршими.

При цьому іноземні медіакомпанії іноді мають іншу позицію. Наприклад,  загиблу у березні 2022 року 24-річну журналістку Олександру Кувшинову, яка була фіксеркою Fox News, компанія відмовлялася визнати частиною знімальної групи. «Навіть гірше — вони її називали консультанткою, щоби просто здихатися відповідальності», — пригадав у розмові з «Детектором медіа» фотограф Антон Скиба, який детально знає цю історію. Зрештою, сім’я Кувшинової, а також Шейн Томсон, радник із питань безпеки британської охоронної агенції SEPAR, яка на той час працювала за контрактом із Fox News, подали позов на медіакомпанію до Верховного суду штату Нью-Йорк. Телекомпанію звинувачують у недбалості, оскільки вона відправила в зону активних бойових дій команду журналістів, попри застереження українських посадовців і консультанта з питань безпеки. Батько Олександри вважає, що його дочку, яка працювала за контрактом із Fox News, безпідставно піддали небезпеці, і вимагає в компанії визнати свою відповідальність за це.

• Читайте також: Фіксери на війні. Невидимі продюсери закордонних медіа

Подібна історія була із загиблим внаслідок російської атаки українським продюсером італійської газети La Repubblica Богданом Бітіком, який працював разом із кореспондентом газети Коррадо Дзуніно. Дзуніно отримав тоді поранення. Як повідомила опісля пресслужба ОК «Південь», Дзуніно ігнорував застереження українських військових і зрештою медійники стали жертвами засідки, найімовірніше, російських снайперів, інформувала пресслужба. La Reppublika потім теж відмовилася визнавати його частиною групи. 

Ці випадки говорять про системну проблему, пояснює директорка ІМІ Оксана Романюк.

 Оксана Романюк

«Не можна називати те, що роблять українці, фіксерством, оскільки це повноцінне продюсерство. Фіксери не супроводжують знімальні групи, вони лиш телефоном фіксують домовленості. А якщо ти виїжджаєш на місце, береш участь у зйомці, ти — продюсер, — каже Оксана Романюк. — Потім із "фіксером" щось трапляється, і упс — медіа його не визнає, бо він же не член знімальної групи». 

На думку Антона Скиби, роль тих, кого називають фіксерами, настільки висока, що часто їхня роль ключова у створенні матеріалу. В таких випадках, певен він, ці люди можуть претендувати на співавторство, і справедливо буде зазначати їхнє прізвище у титрах. Але, щоб не було таких страшних і ганебних випадків, як з Олександрою Кувшиновою чи Богданом Бітіком, певен Скиба, все треба фіксувати на папері, бо усні домовленості — це якраз те, що дозволяє потім медіакомпаніям уникати відповідальності, і саме тому часто вони якраз опираються укладанню договорів.

 Антон Скиба

«Ти, по суті, береш послуги якоїсь безіменної людини, якій ти платиш гроші. Причому незрозуміло, як ти ці гроші платиш, чи є взагалі якісь там домовленості, окрім усних. Тобто немає імейлів, немає контрактів, немає інвойсів. Деякі люди жалілися, що коли вони казали західним колегам “Ні, чуваки, працюймо офіційно — ось у мене ФОП і я хочу, щоб ви прозоро платили за консалтинг або там фіксинг і щоб податки теж”, — багато іноземних колег казало: “Та ви що? А давайте просто”. Винайняти фіксера — це ж проста бізнес-логіка. Це фактично законтрактувати людину в будь-якій формі, якщо є контракт, який розв'яже твої проблеми», — каже Скиба. 

«Правильно говорили, що в Україні часто журналісти місцевих видань також не застраховані, але відповідальність за них все рівно будуть нести ті медіа, які відправили їх на фронт, — підтримує позицію колеги Марія Варенікова. — Так само і з іноземними медіа: якщо вони наймають продюсера, то незалежно від того, фрилансер він чи ні, поки він на есайменті, медіа має нести за нього відповідальність». 

• Читайте також: Українські фіксери та іноземні журналісти в умовах війни: новий досвід для всіх

Зрештою, перші кроки для захисту прав локальних продюсерів держава вже робить. Як повідомив 5 червня голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин, у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №11321 про посилення гарантій діяльності медіа, журналістів і громадян на доступ до інформації. Законопроєкт має полегшити життя і журналістам, і локальним продюсерам. Для перших він передбачає можливість вільно пересуватися під час комендантської години, якщо їм це потрібно для роботи. А другим передбачає нові гарантії як позаштатним працівникам медіа, якщо вони працюють за цивільно-правовим договором.

Продюсери мають самі відстоювати свої права

Фіксери самі повинні наперед думати і про договір із медіа, і про бодай мінімальні гарантії для себе, а не просто погоджуватися за енну суму піддавати себе такому ризику. Про це говорить медіаекспертка ІМІ Катерина Дячук.

 Катерина Дячук

«Поки що все працює на особистих зв'язках. Мені здається, потрібно, щоб фіксери також самі про себе потурбувалися і хоча б якісь консультації з правозахисними організаціями, з адвокатами провели. Аби розібратися, які договори підписувати, що ці договори будуть передбачати, які гарантії будуть надавати. Тобто домовлятися, комунікувати з іноземними редакціями, щоб на випадок поранення бути захищеним. Вибору у фіксера немає, тобто він працює як незалежна одиниця, він підписує договір, який якимось чином складається — і треба, щоб людина зрозуміла, що вона підписує. Я розумію, що можуть бути нюанси, що це велика корпорація, яка зрештою може просто знайти іншого фіксера», — каже Катерина Дячук. 

Дячук також була учасницею дискусії після показу фільму, і там вона закликала іноземні медіа більше вкладатися в захист локальних продюсерів в Україні, адже вони ризикують так само, як і іноземні журналісти. 

Зрештою, Арно Фроже з RSF вважає так само. Роль фіксерів, каже він, значно недооцінена, і це треба змінювати.

«Я вважаю, що для медіа дуже важливо вважати фіксерів частиною своєї команди і робити все можливе, щоб захистити їх і віддати їм належне. Випадки, про які ви говорите, правдиві, і я вважаю, що деякі медіа поводилися не зовсім коректно з погляду залучення фіксерів до своєї роботи, — сказав він, далі згадавши про ініційований шістьма організаціями, зокрема «Детектором медіа», Міжнародний фонд страхування журналістів, умови якого дозволяють страхуватися і фіксерам.

— Це дуже хороша ініціатива, яка дозволяє людям отримати страховку і захист за дійсно розумні гроші. Тому така ініціатива дуже важлива для захисту тих, хто займається висвітленням та наданням інформації. Захист і безпека є абсолютно ключовими, за що й виступає RSF».

На думку Антона Скиби, ставлення до фіксерів — це частина корпоративної культури західних медіа, яка змінюється. І українці як частина світового медіапростору, можуть пришвидшити цю зміну. 

«Тут питання взагалі про культуру ставлення до фіксерів, до того, чи вважаємо ми їх журналістами, чи розповсюджується на них редакційний кодекс. Якщо ми їх прирівнюємо до професійних медійників, то вони повинні відповідати вимогам професійних медійників. І над цим повинна працювати спільнота. Це ключове питання. Якщо людина зробила рісерч, організувала переклад, поїхала на локацію, зібрала історію, знайшла героїв, але не написала ні слова для статті, вона не перестає бути журналістом, бо вона розказала цю історію. І по-хорошому, на всіх, хто працює в полі, повинні розповсюджуватися редакційні стандарти, включно з водіями. Якщо ми змінимо цей підхід і перестанемо фіксерів називати фіксерами, а будемо вважати їх журналістами, проблема зникне», — вважає Антон Скиба.

А ще краще, говорить він, якщо локальні продюсери започаткують якусь організацію чи професійну спілку та зможуть об’єднано висловлювати свою позицію. Це і є та саморегуляція, яка так потрібна нашим медійникам, говорять представники ІМІ.

Під час підготовки матеріалу використані фото Максима Поліщука («Детектор медіа»), Інституту масової інформації та фото, надані співрозмовниками «Детектора медіа». Титульне фото: Getty Images