Тема професійних відносин виробників кіно та глядачів стала однією з головних на форумі, причому як в обговоренні, так і практично – в кінозалах. Організована Тернопільською кінокомісією, місцевим муніципалітетом і за підтримки Держкіно, «Кінохвиля» справді виглядала неочікувано великим кінематографічним заходом, очевидно, з претензією на жирну крапку під фінал року. Форум підсумував злети і падіння українського кіно за 2018 рік і продемонстрував усі кращі й навіть гірші вітчизняні стрічки, залучив усі можливі для показу та гуртування людей місця, видав дипломи і відзнаки всім, хто долучився до організації цього дійства. Та чи це все помітили тернополяни?

Близько 100 фільмів було показано за чотири дні форму. Проходив він на значній кількості локацій – 22. І крім кіносеансів (повнометражних, короткометражних і анімаційних) відбувалися майстер-класи з різноманітних кінопрофесій: одна з продюсерок «Сучасного українського кіно» (СУК) Ельміра Асадова («Технічна перерва») говорила про «виробництво фільму: від ідеї – до екрану»; директор дубляжу Костянтин Лінартович («Тачки») дав майстер-клас із дубляжу для дітей і підлітків, режисер Іван Ясній («Добровольці Божої чоти») – з режисури, продюсер Ігор Савиченко («Коли падають дерева») – з розробки кінопроектів для пошуку фінансування, звукорежисер Сергій Авдеєв розповів про звук у кіно, а мультиплікатор Сергій Гармаш навчав анімації. Паралельно з цим проходили презентації книг, 12 кастингів-прослуховувань, інформаційно-просвітницька панель. Після кожного показаного фільму відбувалися обговорення за участі членів знімальних груп, причому не останніх, а перших: режисера-документаліста Сергія Буковського, режисера художнього кіно Михайла Іллєнка, режисерки і продюсерки Валерії Сочивець, сценаристки і співачки Марічки Яремчук.

Концентрація подій на один фестивальний день була дуже щільною. Звісно, за аналогією до великих фестивалів, всюди не можливо було знаходитися – 22 локації по всьому місту ніхто охопити не міг. Найбільшу відвідуваність показали кастинги, причому дитячі: їх пройшли понад 600 дітей. І загалом – діти були найактивнішою частиною аудиторії «Кінохвилі». Саме діти у віці 7-10 років склали глядацький кістяк на показі в «Палаці кіно» трьох серій анімаційного серіалу «Козаки. Навколо світу» від групи компаній Art Nation. І вони були вдячним глядачем, бо жваво обговорювали щойно побачене, голосуючи емоціями за те, що потребує розвитку і поширення. Поки створено лише три серії, хоча є сценарії ще десяти, а потреба – в повноцінному 26-серійному циклі, адже «Козакам...» 50 років, і, за даними минулорічного опитування, це впізнавані (96% опитаних) та популярні (84% опитаних) анімаційні персонажі.

Старші 15-16-річні підлітки позитивно реагували на українську прем’єру фільму «11 дітей з Моршина» в кінотеатрі «Сінема-Сіті»: зібрані як фокус-група, вони дали надію режисерові Аркадію Непиталюку та продюсеру Сергію Лавренюку на правильне позиціонування стрічки для аудиторії 9-14 років. Чи буде позитивна реакція масовою, покаже прокат, старт якого заплановано на 3 січня. Кінокритики серйозно з цього приводу засумнівалися, після показу висловлюючи свою реакцію на дискусії між виробниками і критиками. Розрахунок на конструктив між, здавалося б, непримиренними опонентами, справдився. Обговорення розрядило ситуацію і дало, принаймні критикам, інформацію, важливу для розуміння сучасного кінопроцесу в Україні. Наразі в нас не існує індустрії з чітким визначенням роботи на аудиторію, бо не відомо, як аудиторія реагуватиме та той чи інший національний витвір, і щоразу продюсер ризикує, йдучи ледве не наосліп. Фінансові перемоги минулорічного «Dzidzio Контрабас» і цьогорічних «Свінгерів» та, особливо, «Скаженого весілля» лише приблизно визначили вподобання публіки, але до кінця не дали розуміння кількості аудиторії. Через це, скажімо, грудневий прокат одночасно трьох українських фільмів може бути або сенсаційно чудовим, або сенсаційно провальним, бо під час конкуренції за глядача наші фільм можуть відкусити один в одного стільки шматків, що в результаті ніхто так і не матиме свого пирога.

А як публіка реагує на не масово орієнтоване кіно, засвідчили покази «Донбасу» та «Брами»: на перший фільм було продано три квитки, а на другий – чотири. Що в такій ситуації робити кінотеатру, виробникові та державі, яка й фінансує таке кіно? Це питання обговорювалося на дискусії в Тернопільській міськраді, де генеральна директорка однієї з найбільших в Україні мережі кінотеатрів «Сінема-Сіті» Любов Лісовська цілком слушно питала: «Який сенс показувати фільм, якщо на сеансі сидить 2-4 глядачі?» Ясно, що малися на увазі українські стрічки, і тут таки апелювали до американських фільмів, деякі з яких збирають постійні аншлаги. А кінотеатру треба ж платити оренду за приміщення, зарплати працівникам, за обслуговування обладнання тощо. Виходить, що кожному треба робити своє – кінотеатру викручуватися, а державі, задля виживання українського кіно в (не)конкурентній боротьбі з кіно американським, вводити додаткові квоти і придумувати механізми для контролю їх виконання. Що й буде робитися з 1 січня наступного року, заявив голова Держкіно Пилип Іллєнко. Адже створення мережі артхаусних кінотеатрів, які успішно існують у світі, й особливо в Сполучених Штатах, – це питання років, якщо не десятиліть. Та й загнати українські фільми в гето артхаусу не є розумним. І головним чином тому, що артхаусу в Україні вкрай мало. Більшість із показаних на «Кінохвилі» стрічок репрезентували сучасний український кінематограф, і вони якраз мають орієнтацію на масового глядача – наприклад, «Пригоди S Миколая», «Секс і нічого особистого», «Шляхетні волоцюги», «Бобот і енергія всесвіту», «Герой мого часу», «Позивний Бандерас» та інші.

Так, збірки короткометражок – це не про маси, це про пошук форми і переосмислення нашого часу і наших реалій. Але хто ж тоді буде займатися рефлексіями і звідки візьмуться режисери великого кіно, якщо форму короткого метру вилучити з обігу? Як нація має побачити себе, якщо лицем до лиця обличчя не побачиш, і треба лише на відстані і через образ це робити?

Короткометражки зрідка прокатуються в кінотеатрах – хіба що об’єднані оптимістично налаштованими кураторами в альманахи. Один з таких – Андрій Різоль з асоціації «Сприяння розвитку кінематографа в Україні – Дивись українське!», чий перший сезон кіноальманаху «Двері» був цього разу вперше показаний в повному обсязі. Самі ці трихвилинні стрічки мають можливість потрапити на очі звичайних глядачів, бо їх показують перед великими фільмами. А от у короткометражок продюсерки Валерії Сочивець (СУК) з альманахів «Українське. Документальне» та «Різне кохання» тільки фестивальна доля. І фінансувати їх можуть хіба що державні чи муніципальні органи, на кшталт кінокомісій, чиї бюджети підпорядковані муніципалітетам чи облрадам. Цьогорічна «Кінохвиля» зробила просто семимильний крок до розвитку такого способу функціонування кіноіндустрії: представники семи кінокомісій – Тернопільської, Закарпатської, Трускавецької, Волинської та інших – погодилися утворити єдину асоціацію для оптимізації знімального процесу. Прототипом може бути італійська конструкція, коли в одну комісію входять різні регіони, як Генуезько-Лігурійська (Genova-Liguria Film Commission) чи Фріулі-Венеція-Джулі (FVG Film Commission). Це несумнівне досягнення, яким III Всеукраїнський форум «Кінохвиля» має право пишатися.

Як і пишатися рекордом наймасовішого одночасного створення мультфільму: 30 дітей, розподілених на 9 груп, ліпили з пластиліну 9 сценок для мультику «Як козаки Миколаю допомагали», це все фотографувалося на гаджети і за технікою stop motion animation зшивалося в один маленький кумедний кавалок дитячих фантазій і комп’ютерних можливостей. Рекорд, звісно, тернопільський, і таких за минулий рік накопичилося вже 35. «Кінохвиля» теж може потрапити до книги рекордів – якщо не за кількістю відвідувачів, то хоча б за розміром амбіцій.

Фото: Facebook