11:30
П'ятниця, 16 Листопада 2018

Без грошей і кінотеатрів кіна не буде

Гроші, промоція, кінозали: чого бракує українському кінематографу, обговорювали учасники урядової наради.
Без грошей і кінотеатрів кіна не буде
Без грошей і кінотеатрів кіна не буде

«Біда в тому, що ми випрошуємо гроші на кіно. Ми залежні від державного фінансування. В кіно важлива плановість, а тут не знаєш, що буде з бюджетом після виборів». Ця емоція голови парламентського комітету з питань культури та духовності Миколи Княжицького на нараді з питань кіно порушила впевнений спокій віце-прем'єра Павла Розенка й міністра культури Євгена Нищука. Вони перед тим розповідали, точніше — звітували про участь влади у процесах становлення українського кіно перед сотнею постійних та активних учасників означених процесів. Ініційована високопосадовцями нарада з питань забезпечення розвитку кінематографії та реалізації Закону України «Про державну підтримку кінематографії в Україні» мала місце 15 листопада.

Хоча й попередники пана Княжицького часом виходили із традиційно казенної для таких заходів колії. Так, пан Розенко, почавши з читання поширеної на всіх учасників зібрання інформаційної довідки, в якийсь момент змінив тон: «Кіно, яке виробляється професійними командами за державної підтримки, йде в порожніх залах! Воно транслюється в порожнечу!» Конкретних звинувачень у «зраді» не прозвучало, зате була задана лінія, котра стала на найближчі дві години для всіх основною. А саме: українському кіно бракує промоції. Причому на всіх фронтах.

Голова Держкіно Пилип Іллєнко уточнив: кошти на промокампанії передбачені й виділяються. Але відразу зазначив: сума становить трохи більше трьох мільйонів гривень. Увага — на всіх. Тобто, якщо цього року маємо рекордну кількість фільмів українського виробництва, з яких більше двадцяти — повнометражне ігрове, на частку зазначеної суми має право претендувати кожен творець. Озбройтеся калькулятором, поділіть і переконайтеся — це не дуже мало, це майже ніщо.

Повноцінну промоцію за таких умов можна провести, залучивши ресурс дистрибутора. Проте й тут не слава Богу. Прокатник працює з українськими фільмами вибірково, він примхливий і тут нічого не вдієш. Бо, скажімо, цього року є два провальних релізи, на які прокатник покладав надії: «Бобот та енергія Всесвіту» і «Позивний “Бандерас”». Хоча в обох випадках автори традиційно шукали «зраду», реальність лише частково чорно-біла.

Так, за словами пана Іллєнка, частина кінотеатрів свідомо ставить українські фільми на незручні сеанси — дуже ранкові та дуже вечірні. Аби дотриматися формальностей і звітувати: українське кіно в нас ішло, але люди не поспішали купувати квитки. Навіть якщо штрафуватимуть за невиконання квот екранного часу, максимум, скільки заплатять порушники — 1 500 гривень. До всього, досі не ясно, хто саме має право такий штраф накладати. Бо Держкіно подібних повноважень не має, як не може й перевірити виконання згаданих квот. Але є й інший, менш очевидний фактор: не всі готові кидати ресурс на активне просування свого продукту. Маючи в активі певні, хай дуже невеликі кошти, не всякий виробник ризикне піти «в поля», катаючи фільм власноруч всюди, де лиш можна, та працюючи на особистих зв'язках. Перевірено на собі, відчуто власною печінкою — така активність додає фільму відомості, а сеансу — відвідуваності.

І тут знову постає наріжна проблема — брак кінотеатрів у містах із населенням не менше 250 тисяч й майже повна відсутність їх у малих містах із населенням 50 тисяч і менше. Звісно, серед учасників зустрічі були ті, кого переймали питання фахової кіноосвіти, — їх ставили режисер Олесь Санін та виконавча директорка Української анімаційної студії Олена Голубєва. Директор «Національного центру Олександра Довженка» Іван Козленко закликав звернути увагу на збереження вже готових стрічок: «Копії фільмів, знятих 2012 року, вже розсипаються!» Проте переважна більшість тих, хто брав слово, включно з вашим автором, були й лишаються глибоко стурбованими малою кількістю кінотеатрів.

Відповідь є. Наприклад, можна отримати державний грант або кредит на будівництво кінозалів, коли йдеться про великі міста. У малих, за словами Пилипа Іллєнка, можуть працювати пересувні комплекси, пристосовані для кінопоказів, і держава теж може покрити 50 % їхньої вартості. Євген Нищук додав: колись активно будували спортивні майданчики. Тепер час зрозуміти: українці мають бути не лише фізично сильними, а й культурними й освіченими. Кіно в цьому процесі відіграє важливу роль. Але разом із тим прозвучало: держава в даній ситуації лише відкриває вікно можливостей, яким мали би користуватися бізнесмени на місцях. Чи знають місцеві бізнеси про подібні вікна можливостей? Питання риторичне, причому його корінь лежить у ступені їхньої інформованості. Виглядає, влада, зацікавлена в розвитку українського кіно, сама недопрацьовує, коли йдеться про належне інформування. Та промоцію власних ініціатив.

Окремого абзацу вимагає тема, порушена керівником компанії «Артхаус Трафік» Денисом Івановим. «Не знаю нічого про патріотичне кіно в Європі», — зазначив він, назвавши запроваджену секцію «патріотичного кіно» й окремий конкурс для нього, цитата, «поверненням радянських практик». Бо підтримка патріотичного кіно, за паном Івановим, — це фінансування форми, а не змісту. Хоча перед ним генеральний директор «1+1 медіа» Олександр Ткаченко чітко висловився: «Створення фільмів та серіалів українською мовою — вже патріотизм, бо такий продукт важко продати в ту ж Росію». Євгенові Нищуку вкотре довелося товкти воду у ступі, пояснюючи: немає й не буде чітко визначених критеріїв патріотичності. Замірювати його рівень немає чим і ніхто не збирається. На той час так маркували поняття «актуальне кіно», «кіно на злобу дня» тощо. А Пилип Іллєнко додав: усі фільми, створені за підтримки Держкіно, незалежно від жанру й цільової аудиторії — патріотичні.

Від себе додам, використавши цитату зі згаданої вище інформаційної довідки: «Без національного кінематографа народ поступово забуває про власну культурну ідентичність, втрачає свідомість і починає брати за взірець чужі приклади соціальної поведінки». Європейське кіно, яким давно й активно займається Денис Іванов, передусім національне. Таке, яке розвивалося без впливу чужої ідеології, ворожої й неприйнятної для кожної окремої країни. Через те в Європі ані творці кіно, ані творці жодного іншого культурного продукту не говорять про патріотизм спеціально — весь згаданий продукт патріотичний за замовчуванням. Бо має власну ідентичність, не втрачав її, не був поглинений чужою ідеологією. Тому «патріотичне кіно» — це про ідентичність, а не про радянські практики.

Між іншим, радянському кіно за десятки років удалося створити ідентичність для трьох поколінь не лише українців, а й усіх, кого поглинув СРСР. Нею озброїлася нинішня Росія. Від неї ніяк не годна до кінця очиститися нинішня Україна. Ось чому розвиток українського кіно в будь-якому вигляді не повинен зупинитися. Гроші, промоція, кінотеатри — і глядач піде активніше.

Фото: ottilieandlulu.com

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
572
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop