Останнім часом, коли президент України Віктор Янукович чув від журналістів запитання про тиск на медіа, про поєднання високих державних посад з володінням величезною медійною власністю, впливом на суди і сферу регулювання медіа, він відповідав щось на зразок «я не знаю таких фактів, назвіть мені прізвища».

Після того, як Віктору Федоровичу кілька разів назвали прізвище  голови СБУ та  фактично власника групи компаній «Інтер» Валерія Хорошковського, президент заспівав іншої: мовляв, факти ваші не відповідають дійсності, Хорошковський - не власник, ні на що не впливає і займається своєю роботою в межах повноважень.

Однак, хоч скільки глава держави заперечуватиме очевидне, він нічого не вдіє з тим, що вся Україна і весь світ уже знає: голова Служби безпеки України Валерій Хорошковський, фактичний власник найбільшої в країні медіагрупи, член Вищої ради юстиції, використовує своє службове становище для взяття під контроль регуляторних органів у сфері медіа та зведення своїх чи то бізнесових, чи приватних порахунків. Недарма Януковичу на його «я не володію такою інформацією» вже прямо відповідають: тоді змініть шефа своєї спецслужби, раз він вас не інформує.

Судовий процес за позовом телеканалів групи «Інтер», що вимагав скасування рішення Національної ради з питання телебачення і радіомовлення про результати конкурсу на телевізійні частоти 27 січня 2010 року, став своєрідним дзеркалом, у якому відображається низка одвічних проблем нашої держави. Це й свавілля влади, і залежність судів, і недосконалість регуляторних та контролюючих органів, і практика кулуарних домовленостей про речі, які стосуються суспільства і державної власності, і безнадійно застарілий та безглуздий механізм ліцензування, і неготовність держави до викликів сучасних цифрових технологій (за кілька років до повного переходу на «цифру» ми продовжуємо розбудовувати аналогові мережі!), і нечесна конкуренція на медійному ринку, і непрофесійність, безвідповідальність та рабська покора медіа, з яких одиниці наважились на спробу дослідити цю тему або хоча б поінформувати свою аудиторію про те, що такий процес відбувається.

Про те, чому ця справа є неоднозначною, й через що їй не можна давати категоричних оцінок, на які останнім часом особливо щедрі деякі політики, йшлося в попередньому матеріалі ТК - «Частотний процес». Знаючи подробиці справи й розуміючи, наскільки хисткою є позиція телеканалів, ми, на жаль, не можемо приєднатись до колег, які безапеляційно називають рішення суду незаконним, а ТВі із 5-м - жертвами цензури та політичного тиску. Як не можемо і погодитись із «Інтером» та його союзниками у тому, що суд ухвалив єдино правильне і справедливе рішення. До різних аспектів цієї справи слід підходити диференційовано, не намагаючись оголосити одних її учасників абсолютним злом, а інших - уособленням найвищої справедливості. 

Для влади ситуація, в яку її завів Хорошковський в історії з ТВі та 5 каналом, є патовою. Фактично лише звільнення голови СБУ, який на сьогодні є найбільш одіозною персоною у владі (крім, хіба що, Дмитра Табачника), могло б пригальмувати процес дискредитації держави та її керівництва, викликаний занадто грубими та енергійними діями спецслужбіста-медіамагната на медійному фронті та у спробах залякати представників громадянського суспільства  відновленням практики «профілактичної» роботи часів радянського КДБ. Надію подати діяльність Хорошковського як елемент «наведення порядку в країні»  влада вже безнадійно програла.

З огляду на те, що заклики і вимоги звільнити Хорошковського - або з усіх займаних посад, або хоча б із ВРЮ -  лунають дедалі частіше, можна прогнозувати, що наступного дня після того, як влада остаточно розрахується з Дмитром Фірташем за газ, Валерія Івановича можуть перевести на почесну посаду сьомого заступника секретаря РНБОУ або кудись іще подалі. Та поки що Хорошковський недоторканний, і навряд чи навіть Янукович може давати йому вказівки. Інакше, безперечно, йому давно сказали б згортати судову війну з ТВі і 5-м, сідати за стіл переговорів і знаходити компромісне рішення. Адже іміджева шкода, якої завдає команді Януковича цей процес, значно перебільшує ту, якої могли б завдати ці два  канали зі скромним рейтингом навіть у разі, якби перейшли в опозицію й «мочили» владу день і ніч.

З усіх версій відповіді на запитання «навіщо Хорошковському все це?» найбільш схожою на правду на сьогодні видається версія помсти з особистих, суто емоційних мотивів. Найбільш промовистим свідченням цього є повторне - після відмови Генеральної прокуратури порушити справу - намагання притягти членів Національної ради попереднього скликання до відповідальності за порушення закону в процесі проведення конкурсу на телечастоти. Сцена, документально відтворена у статті «Дзеркала тижня» «Ліцензія на свободу слова» - «Засідання розпочалося з демонстративних дзвінків по мобільному телефону: "Алло, Валерію Івановичу, вони не хочуть голосувати"» - цілком могла мати своїм продовженням «чесне есбеушне слово» Валерія Івановича, що всі, хто не схотів голосувати, будуть сидіти, й по-їхньому все одно не вийде. Зіставляючи ж частоти, які виставлялись на конкурс, із масштабами телегрупи «Інтер» (яка й без того посідає більше третини ринку), розуміємо, що бажання власника мегахолдингу отримати ці малопотужні передавачі для себе має значно більше спільного із примхою, ніж із бізнес-інтересами. Ще одна загальновідома й очевидна версія, якої тримаються керівники 5 каналу і ТВі - політично-цензурна, себто прагнення влади унеможливити розвиток незалежних від неї телемереж, - не суперечить і не виключає версії панської примхи магната-небожителя.

Зараз ТВі і 5-й - дуже потрібні українському суспільству телеканали. Насамперед тому, що не належать до підлабузницького пулу, готового облизувати владу, замовчувати будь-які її прорахунки і вергати блискавки на опозицію заради хазяйських феросплавів і труб. Після добровільно-примусової самокастрації суспільно-політичного мовлення більшості телеканалів саме ці два канали стали головним осередком відносно вільної, - хоч і не цілком вільної від проблем і вад, притаманних новинам і політичним програмам нашого телебачення взагалі, - інформації та аналітики. Тому, якщо спробувати подивитись на ситуацію з погляду умовної «революційної доцільності» (крий Боже, не йдеться про повалення режиму Януковича, лише про боротьбу за громадянські свободи та демократію), то розширення мовлення ТВі і 5-го - те, за що варто боротись.

Утім, є сенс розглядати випадки цих двох каналів окремо. Метою ТВі було за допомогою хитрого механізму із залученням державних органів, легального на межі фолу, стати ефірним мовником із всеукраїнським статусом і, що не менш важливо, частотою в Києві. При цьому програми каналу, суспільно поживні за умов тотального замовчування та самообмеження, стали б доступні набагато більшій кількості громадян. Таким чином, бізнес-інтереси Костянтина Кагаловського збігаються з суспільним інтересом.

Натомість метою власників 5-го було запустити на базі отриманих на конкурсі частот новий телеканал, який у різних джерелах характеризується то як «розважальний», то як «просвітницький». Офіційне пояснення, що пролунало з вуст представників 5-го: двом юридичним особам тісно, і їм необхідні два окремі канали.  При цьому, нагадаю, в майбутніх цифрових мультиплексах такі два канали для НБМ і «Експрес-інформ» уже передбачені - перший гніздитиметься в МХ-3, другий в МХ-2. Питання, чи потрібен нам ще один всеукраїнський ефірний розважально-пізнавальний телеканал, коли ринок і без того тріщить від безпрецедентно надмірної їх кількості, є дискусійним. В усякому разі, ні про які загрози для мовлення «першого інформаційного каналу України», як називає себе 5-й, унаслідок неотримання ліцензій на 10-ваттники - зі сторони влади -  йтися не може. Все залежить виключно від волі власника - наприклад, якщо Петро Порошенко має намір відмовитись від подальшого інвестування в 5-й, якщо операція «Мітоз» зірветься.  Але це навряд: Петро Олексійович і в політиці, і в бізнесі всерйоз і надовго, і не для того підтримував 5-й у життєздатному стані останні п'ять років, щоб тепер позбутись малопотужного, але впливового та брендового медіаресурсу. Який він, якщо вірити його власним словам, категорично відмовляється продавати.

Що ж до аргументу про те, що зміни до ліцензії однієї з телекомпаній, які були занадто поспішно внесені після оголошення результатів конкурсу, унеможливлюють подальше мовлення у форматі інформаційного каналу, то він на практиці означає лише одне - небажання власника і менеджменту 5 каналу повертатись до старих умов ліцензії, поставивши таким чином хрест на ідеї запуску другого, розважально-пізнавального, каналу. Драматична ж перспектива начебто відключення наявної у 5-го ефірної мережі через вимушене порушення умов ліцензії виглядає малоймовірною - недарма Віктор Янукович казав, що «зробить усе можливе, аби 5 канал лишився в ефірі». Президентської четвірки в Нацраді цілком вистачає, щоб виконати цю обіцянку. 

Отже, на відміну від історії ТВі, яку можна пов'язати з обмеженням свободи слова, історія 5-го каналу може бути визначена лише як перешкоджання розширенню бізнесу власника. За всієї поваги до героїчної історії 5-го та його визначної ролі у Помаранчевій революції, сприймати судову заборону створити ще один канал слід так само, як, наприклад, відмову Антимонопольного комітету дати згоду компанії «Рошен» на придбання ще одного карамельного заводу.

З ТВі усе також зовсім не однозначно. На стіні в одного мого знайомого бухгалтера висіла табличка з афоризмом, сенс якого зводився до того, що «оптимізувати оподаткування», себто прагнути платити державі менше,  не порушуючи при цьому закон - святе право кожного індивіда чи компанії. Очевидно, саме за цим принципом діяло керівництво ТВі, замисливши схему з посиленням потужності передавачів та перенесенням одного з них до Києва. Проте, на жаль, відповідність цієї схеми законодавству викликає сумніви. І представники ТВі, попри анонімні обіцянки надати документи, дотепер так і не змогли ці сумніви розвіяти. Можливо, відповідальність за це несе апарат Нацради, посадовці цього та інших регуляторних органів, а не ТВі та його керівництво. Однак, в усякому разі, навіть попри суспільну користь від мовлення цього поки що не залежного від влади каналу, телевізійний ринок не повинен розбудовуватись у подібний спосіб. Це - крок назад від цивілізованого регулювання і саморегулювання ринку.

Яким міг би бути компромісний вихід? Перш за все Національній раді з питань телебачення і радіомовлення слід заспокоїтись із приводу негайного проведення конкурсу на частоти, що стали яблуком розбрату. Принаймні, поки справа не пройшла касаційну інстанцію. Інакше в судову війну доведеться вступати вже іншим каналам, які братимуть участь у новому конкурсі, але не зможуть отримати ліцензію через скасування нинішнього рішення апеляційної інстанції Верховним Судом. Останнє є цілком імовірним - або суд дослухається до аргументів телеканалів, або отримає відмашку від влади, якій нарешті набридне набувати реноме душителів опозиційних медіа.

Вимушена неучасть у конкурсі ТВі і/або 5-го, або ж надання їм меншої кількості частот, ніж вони отримали на горезвісному січневому конкурсі, все одно трактуватиметься як «позбавлення частот». У цьому разі власники каналів мають певні шанси у міжнародних судах, рішення яких, - судячи з того, як було сприйнято присуд Стокгольмського трибуналу за позовом Дмитра Фірташа, - наша влада вважає обов'язковими для виконання. Знов-таки, тоді не уникнути постраждалих із числа переможців нового конкурсу.

За таких обставин єдиним розумним рішенням видається залишити в силі рішення Нацради про визначення результатів січневого конкурсу, однак скасувати подальші загадкові документи, які зробили можливим збільшення потужності передавачів та перенесення одного з них. За кіловатні передавачі та київські частоти телеканали повинні платити в державну скарбницю відповідний ліцензійний збір, адекватний істотному зростанню капіталізації разом із фактичним збільшенням покриття. Якщо панове Кагаловський і Княжицький готові відмовитись від плану отримання національного покриття та «золотої» київської частоти за копійки й іти законним шляхом - чудово. Не готові - що ж, тут уже проблема ніяк не в утисках свободи слова.

Визнаючи ймовірну неправедність мотивів, що спонукали групу «Інтер» оскаржувати результати конкурсу, не можна не визнати, що її аргументи в суді виглядали переконливіше. Що, втім, почасти пояснюється відсутністю повноцінного захисту з боку Нацради, на сьогодні цілком контрольованої Хорошковським. За інформацією, наявною у ТК, деякі вагомі докази на користь того, що формально засідання Нацради 27 січня проходило із кворумом, просто не були використані, оскільки нинішнє скликання Нацради не було в цьому зацікавлене. Колишнім членам Нацради, - один із яких, Юрій Плаксюк, що нині очолює Державний комітет телебачення і радіомовлення, на жаль, поки що відмовляється розтлумачити ситуацію з появою дивного додатку до ліцензії зі збільшеними потужностями передавачів, - є сенс вимагати свого залучення до процесу як зацікавлених осіб і самим відстоювати свої права.

Владі ж, якщо вона не хоче остаточно утвердитись в очах світової спільноти як тоталітарна й недемократична, варто чимскоріше підштовхнути власника групи «Інтер» до пошуків компромісного виходу, а не зведення особистих або бізнесових порахунків у цій справі.  Адже «перемога» над двома невеличкими телеканалами стане не стільки демонстрацією сили режиму, скільки запуском громадянського й політичного механізму, який рано чи пізно відправить цей режим туди, куди помандрували його попередники.

Фото - www.ntv.ru