Дуже пізнавальним виявився ефір «Української рулетки» на Першому каналі 10 грудня, де героєм був кандидат у президенти Сергій Ратушняк. Свого часу, коли ужгородському меру вдалося прославитись на всю Україну, побивши агітатора і обґрунтувавши свої дії етнічним походженням Арсенія Яценюка, роль медіа в роздмухуванні цього скандалу була предметом непростої дискусії. Яку можна вважати окремим випадком одвічної дискусії «чи варто піарити терористів, скандалістів і провокаторів, якщо все, що їм потрібно - це паблісіті?». Одні переконували, що Ратушняка слід ігнорувати, позаяк роздмухування скандалу грає на руку його замовникам, другі закликали бити на сполох і привертати увагу суспільства й навіть світової спільноти до кричущої ксенофобії.

Після цього ефіру стало ясно: якби тоді Ратушняка випустили в ефір і віддали на ґрунтовний допит журналістам, зараз в Україні було б менше на один політичний міф, а може, й на одного кандидата в президенти. Неготовність ужгородського мера виконувати взяту на себе роль аятоли українського антисемітизму стала очевидною вже з перших його відповідей. Він, видавалося, позабував навіть свої домашні заготовки, окрім тези про «15 сімей», і виявився цілком некомпетентним у своїй профільній темі «євреї, і як із ними боротися». Після того, як у відповідь на одне з перших запитань Ратушняк сказав, що вибори виграє Тимошенко, розмова з ним як із реальним претендентом на пост президента більше не мала сенсу. У подальшій розмові кваліфікації провінційного політика-демагога вистачало на те, щоб так-сяк викручуватись, однак до кінця програми Ратушняк справляв враження актора, який погано вивчив роль. Як і у випуску з Тягнибоком, журналісти погано приховували свою антипатію до героя й ставили йому низькі оцінки, виходячи з емоцій, і лише Максим Равреба - автор запитання «ви антисеміт?» - наголосив на тому, що Ратушняк заслуговує на четвірки, позаяк насправді висловлюваних ним ідей немає сенсу боятись - вони не мають нічого спільного з реальними намірами. Шкода, що цей ефір бачило небагато людей, особливо молоді, яка є цільовою аудиторією подібної вірусної реклами Ратушняка.

Від «Готового відповідати» з Юлією Тимошенко можна було сподіватись більшого. Прем'єр відбула ще один відносно комфортний для неї ефір, так і не дочекавшись від «регіонального» каналу якоїсь серйозної пастки. Якщо, звісно, такою не вважати перше запитання ведучої Оксани Зінов'євої: мовляв, багато хто побоюється, що з вашим приходом до влади почнуться репресії, так от скажіть, це будуть репресії, чи «репресивні реформи»? Усміхнена Тимошенко зауважила, що від запитання «негативом віє», але заспокоїла - репресій не буде, буде наведення порядку. Сама гостя, вітаючись, висловила радість із того приводу, що відповідатиме на запитання «не журналістів, не експертів, а звичайних людей». Справді, цей формат у порівнянні з п'ятничним спілкуванням із журналістами виявився для неї напрочуд зручним. У відповідь на запитання політолога Михайла Басараба, який нагадав, скільки багатіїв є депутатами фракції БЮТ, Юлія Володимирівна ще раз популярно пояснила, в чому різниця між «нашими бізнесменами» та «їхніми олігархами». Актор Дмитро Лаленков, який уособлював доведену до абсурду ідею запрошувати до студії митців у ролі експертів, засипав гостю компліментами щодо її зовнішності, а коли всі наусміхались і нааплодувались, поставив порожнє запитання з серії «подарунок демагогу». Як і зазвичай, більшість відносно слизьких місць, - найнебезпечнішим, напевно, було запитання про заочне висміювання Ющенка у Путіна, - Тимошенко успішно проминула.

Що ж до запитань від глядачів, то практично кожне друге являло собою скаргу на якусь конкретну проблему. Аналогічна ситуація спостерігалась і в попередніх випусках, однак іншим кандидатам, не наділеним найвищою державною владою, завжди легко відповісти на подібні запитання, скидаючи вину на чинних керівників держави. Натомість Тимошенко довелося наслідувати Володимира Ілліча Леніна, обіцяючи кожному з «ходоків» розібратися, вирішити їхню проблему й покарати винних особисто.  

Ось коли виявився, як на мене, найбільший недолік формату «Готовий відповідати». Зрозуміло, що людям  найбільше болять їхні власні кривди - комусь неправильно перерахували пенсію, когось виселяють із квартири за борги, комусь не повернули ПДВ. Маючи нагоду звернутись до глави уряду, вони користуються нею для того, аби пожалітись і попросити справедливості. Та чи має насправді суспільну вагу діалог в ефірі, коли громадянин розповідає свій окремий випадок, а політик відповідає обіцянкою - я, мовляв, розберусь, залишу вам свій телефон, пошлю до вашого міста комісію, з вами зв'яжуться і т.п.? Адже, по-перше, перевірити, чи цим людям справді допоможуть, ми не можемо. А якби й могли, то програма ризикувала б перетворитись на шоу скаржників, тоді як на всіх прем'єрського часу не напасешся. Натомість відповідей на запитання, які хвилюють телеглядачів, в ефірі не буде. По-друге, фактично, обіцяючи вирішити приватну проблему людини в приватному-таки порядку, можновладець знімає з себе відповідальність за передумови виникнення цієї проблеми. Те, що за дзвінком від помічників прем'єра комусь у Чернігові ще раз перерахують пенсію, жодною мірою не допоможе тисячі інших жертв неправильного перерахунку. Якщо проблема, на яку скаржиться глядач, відображає системні недоліки роботи влади, прем'єр має за них відповісти, а якщо йдеться про якийсь виняток, то - хоч як це негуманно - можливо, він не вартий обговорення у всеукраїнському ефірі? Зважаючи ще й  на те, що подібні загравання з пересічними громадянами мають певне іміджеве значення для кандидата в президенти.

Насправді не раз у ході програми Тимошенко все ж намагалась говорити про те, що зробила або зробить для того, щоб подібні неподобства більше не виникали. Та все ж найчесніше з її боку було б відразу попередити, що завдання прем'єра і президента - не боротися з індивідуальними негараздами, а створити систему, яка їх унеможливить. Хоча, звісно, хтось на це заперечить, що навіть одна перерахована пенсія чи відвойована квартира - краще, ніж 45 хвилин порожніх передвиборних балачок. І по-своєму буде правий. Шкода лишень, що телеглядачі, споглядаючи, як пощастило людям, що втрапили на «телеприйом» до прем'єра й встигли їй поскаржитись, зайвий раз переконаються в тому, що справедливість в Україні можна отримати, лише випросивши її у «доброго царя».

У цілому, попри особливий статус головної героїні, це був пересічний випуск «Готового відповідати», із невиразними експертами й не найдотепнішими запитаннями ведучої, й зовсім без тієї психологічної напруги, що супроводжувала сольні ефіри Тимошенко на ТРК «Україна» з часів її першої експедиції на Донбас навесні 2005-го. Залишається дочекатись появи в програмі Януковича, і якщо все пройде так само рівно й безбарвно, доведеться мені визнати хибність своїх прогнозів - таки не має проект «подвійного дна».

Формат ток-шоу «Золота булава» на Першому національному зазнав деяких змін. Переважно на краще - відмовились від безглуздої біганини козаків студією (актори залишились на правах декорації, задумливо вслухаючись у розмови про політику біля багаття), а високому іноземному гостеві, - у програмі 13 грудня це був колишній британський прем'єр Джон Мейджор, - дають висловитись не лише наприкінці програми. Однак у цілому клоунада та постмодерністично-клаптикова структура програми нікуди не ділась: обговорюючи таку серйозну тему, як банківська сфера й фінансова політика, творці програми розбили її на не пов'язані між собою логічно різножанрові уривки, які вкупі нагадували концерт художньої самодіяльності. Ідея подарунків гостеві, запозичена з «Поля чудес», виглядає найбезглуздішою - навряд чи навіть після довгого пояснення української родини, що втратила свої депозити через кризу, пан (вірніше - Сер, на чому весь час наполягали ведучі) Джон зрозумів жарт із великою банкою, наповненою купюрами. Хіба що перекладач пояснив йому гру слів. Такий символічний подарунок було б доречно вручити банкірам, голові Нацбанку, президенту, прем'єр-міністру, але ніяк не британському політику-пенсіонеру, який жодною мірою не винен ані в зубожінні нашого народу, ані у втраті довіри до банків. Абсурдності програмі додає розподіл реплік між ведучими - щось середнє між конферансом гумористичного концерту та шкільним святом, коли слово передається від одного до іншого мало не після кожної фрази.

В принципі, непогана початкова ідея - радитись із Європою, запрошуючи досвідчених, хоча вже й відставних, політиків і питаючись їхньої думки щодо тутешніх подій, - зіпсована засиллям різнорідних елементів шоу та недбалістю виконання, нехай на рівні дрібниць. Хоча важко не погодитись із Джоном Мейджором, який, висловлюючи свої враження від побаченого, похвалив Україну за наявність свободи слова. Якщо «Золота булава», на жаль, не є зразком якісного телебачення, то, принаймні, засвідчує, що обмежень для висловлювання різних політичних поглядів на державному телеканалі сьогодні немає.

У студії Савіка Шустера 11 грудня трапилась подія з розряду тих, які завжди привертають більше уваги журналістів і публіки, ніж сказані в ефірі розумні речі. Під час рекламної паузи Нестор Шуфрич, ображений на Юрія Луценка, вдарив міністра в обличчя. На відео, знятому за лаштунками «Шустер live», немає самої сцени бійки, - оператор зафіксував лише перепалку між Луценком і Шуфричем, якому охоронці не дозволяли наблизитись до побитого міністра. Шуфрич закликає опонента до «чоловічої розмови», тоді як той пропонує агресору спершу зняти з себе депутатську недоторканність. Досить дивна логіка, враховуючи те, що «депутатська недоторканність» - евфемізм на позначення неможливості притягнення особи до кримінальної відповідальності без згоди парламенту.  Невже Юрій Віталійович справді уявляє недоторканність як  непробивне силове поле навколо нардепа?

Пікантності ситуації додає той факт, що коли сам Луценко опинився в аналогічній ситуації, лише в ролі нападника, два роки тому, вдаривши київського мера Черновецького під час засідання Ради національної безпеки і оборони, він виправдовувався якраз «чоловічою» поведінкою. Прокуратура тоді в його діях складу злочину не знайшла. Нині ж Луценко відповів на аналогічний «чоловічий» вчинок Шуфрича публікацією компромату, а прес-служба Міністерства внутрішніх справ повідомила: міністрові «Луценку вистачило терпіння і мужності не піддатися на провокацію людини, яка постійно програє в інтелектуальних дискусіях, але намагається самостверджуватися і тішити своє самолюбство у фізичних сутичках, прикриваючись своєю недоторканністю». І нагадала, за якою саме статтею Кримінального кодексу можна було б притягнути до відповідальності Шуфрича, якби Луценко не вважав себе «вищим за це».

Насправді ця сцена, як і всі інші випадки застосування політиками кулаків як аргументу в політичному протистоянні, не мала б викликати у свідомих громадян нічого, крім сорому та розчарування в тих, за кого вони віддавали свої голоси. Мені, принаймні, видається, що це зовсім не те, чим мали би займатись міністри та народні депутати навіть у вільний від роботи час. Проте в шоуїзованій телеполітиці хамство, грубість і насильство відверто використовуються як засіб привернення уваги й стимуляції рейтингу. Політики й собі підкидають у вогонь хмизу - наприклад, комуніст Олександр Голуб, коментуючи під час ефіру у Шустера конфлікт між міністром і президентом, висловив жаль із приводу того, що Луценко не вчинив із Ющенком так, як раніше - з Черновецьким... Знов-таки, «кроме мордобития - никаких чудес». В кінці програми інцидент став приводом для блазнювання у студії - спершу Шустер натякав на те, що знає про «фізичне зіткнення», але чекає на офіційну заяву, коли ж з'явилась офіційна заява - Шуфрич почав зі сміхом заперечувати, що вдарив Луценка, наполягаючи на формулюванні «чоловіча розмова».

Луценко й без того в останні кілька днів перебував у центрі уваги ЗМІ після публічної сварки та заочного обміну люб'язностями з президентом Ющенком. Збір підписів за відставку Луценка і намір Партії регіонів розглянути це питання в найближчий пленарний день мали б бути достатнім приводом для того, щоб глибше аналізувати ситуацію, та натомість усі вхопились за бійку як мало не головний інформаційний привід. Багато хто трактує хуліганство Шуфрича як провокацію, яка мала полегшити відставку міністра; відставка ж, за словами однієї сторони, покликана забезпечити можливість фальсифікації виборів Юлією Тимошенко, а за словами іншої - навпаки, їх унеможливити. Обидві версії загалом безглузді, оскільки відставка міністра внутрішніх справ без призначення іншого, контрольованого опозицією або президентом, означатиме лише перехід міністерства під керівництво першого заступника Михайла Клюєва. Що жодною мірою не зменшить вплив глави уряду на міністерство, а отже, ані фальсифікувати вибори за допомогою міліції, ані перешкодити таким фальсифікаціям опоненти Тимошенко не змогли б.  Проте, позаяк аналізом сказаного політиками журналісти себе не обтяжують, історія про Луценка як гаранта фальсифікацій або їх відсутності безперешкодно поширюється інформаційним простором.

Сама програма Савіка Шустера розпочалась із тривалого, подекуди доволі змістовного, обговорення конфлікту між Луценком і Ющенком, за яким сам міністр чомусь спостерігав із гримерної (камера періодично фіксувала вираз його незворушного обличчя). Яка була необхідність влаштовувати заочний «товариський суд» над Луценком, не зовсім зрозуміло (й не було пояснено) - це нова практика для вітчизняних політичних ток-шоу. Таки будучи запрошеним до студії, міністр розпочав із досить упевнених виправдань, проте вже за кілька хвилин його виступ був перерваний опонентами - радником Ющенка Вадимом Карасьовим та нардепом Ганною Герман, які таки перекричали Луценка. Савік, за своєю звичкою, у базарну перепалку не втручався. Коли міністру вдалося продовжити виступ, він уже безнадійно збився на скандальний тон, і майже відразу вліз в особисту сварку з Шуфричем. Лише після того, як Луценко виплеснув на опонента «аргументи» - якусь алкогольну історію з сином депутата та історію з побиттям дружини - ведучий витиснув із себе прохання «піднятись на вищий рівень», що, втім, жодним чином не вплинуло на учасників суперечки. Анекдотично повівся соратник Луценка Володимир Стретович, який розпочав свою репліку з заклику «понизити градус розмови», а вже за пару хвилин верещав незгірше за опонентів. Хоч як дивно, пальму першості серед розважливих і змістовних промовців у першій частині програми слід віддати Михайлові Бродському, який серед буяння передвиборних пристрастей намагався проаналізувати причини обговорюваної ситуації. Але й він під кінець збився на крик.

Далі продовжували в тому ж дусі. «Цей міністр - сором для України. Він не має юридичної освіти, але ще й не має совісті. Сьогодні сотні тисяч офіцерів соромляться того, що в них такий міністр... В чому ви є прикладом для офіцерів? {...} Тільки в такій країні міністром внутрішніх справ може бути людина, яка ніколи не працювала ні юристом, ні в міліції», - кричить Інна Богословська. «В Угорщині міністр внутрішніх справ - вагітна жінка, яка ніколи не займалась і близько міліцією. В усій Європі міністри-політичні», - відповідає Луценко з кривою усмішкою. «Слава Богу, що ви не вагітні. Совістю ви точно не вагітні», - відповідає Богословська. Смішно?

Характерно, що крику було багато, але головну тезу, якою Луценко відбивав більшість нападок - мовляв, міліція працює добре, хабарників і корупціонерів викриває, але корумповані суди та прокуратура майже всіх відмазують, - ніхто навіть не спробував спростувати. Наштовхнувшись на цей аргумент, опоненти просто заходили з іншого боку. Віталій Портников цілком слушно закликав повернути дискусію в річище обговорення власне проблем міліції, а не особи міністра; вхопившись за цю думку, Луценко попросився геть від мікрофона, оскільки, мовляв, говорять про речі, які не належать до його парафії. У результаті саме конструктив Портникова отримав найвищий рівень підтримки аудиторії; Луценко під час чергової рекламної паузи став жертвою Шуфричевого наскоку й залишив студію, а наприкінці програми, під час гри піаніста-віртуоза, камера взяла великим планом Нестора Івановича, який задумливо й схвально кивав головою.

У цьому випуску «Шустер live» варто відзначити ще два моменти - запрошення медіа-юриста Тетяни Котюжинської, яка пояснює скандалістам-політикам межі дозволеного в ефірі за часів передвиборної кампанії (і дає Савіку можливість казати «нельзя, нельзя!», перебиваючи занадто завзятих агітаторів), та опитування «Чи готові ви платити 5 гривень на місяць за суспільне телебачення?». Таким чином, навряд чи навмисно, але вже не вперше програма Савіка дезінформує суспільство, подаючи модель з абонплатою як безальтернативну для суспільного телебачення. Хоча добровільна ініціатива з публічного обговорення проблеми, яку політики вже давно «забалакали» і, як слушно зазначив Савік, забули, - справа цілком позитивна. Сенс встановленого «фінансового фільтру» на голосування (5 гривень за кожен смс) та призначення грошей, які в такий спосіб збирались, ведучий не розголошував до кінця програми. У результаті було зібрано понад 4600 голосів - понад 23 тисячі гривень.

На 5 каналі 14 грудня у програмі «Агітація заборонена» нарешті вдалося побачити серйозний аналіз інформаційно-пропагандистських вірусів, які активно вкидаються в ці дні у простір, про те, що кандидати у президенти домовляються між собою, генпрокурором у разі обрання Тимошенко буде Віктор Медведчук тощо. У серйозній розмові з Романом Чайкою політолог Сергій Таран розклав ці тези по поличках. Зокрема було процитовано й свіжу заяву Юлії Володимирівни про те, що «вся ця група людей - Ющенко, Янукович, - все чітко розпланували: Янукович - президент, Ющенко - прем'єр...». Сподіваюсь, телевізійні аналітики не пропустять і не забудуть Юлії Володимирівні оцю нову цитату (за «УП»): «А я зі своїми воювати не буду - ні з Тягнибоком, ні з Ющенком, ні з Гриценком, ні з ким. Я думаю, що треба якось все будувати по-доброму, з любов'ю або повагою, з відповідальністю перед країною». Рідкісний випадок у поточній виборчій кампанії, коли кандидат, ще й із «першої двійки», так точно окреслює коло «своїх», записуючи до їх переліку й людину, яку на кожному ефірі звинувачує в смертних гріхах.

І наостанок - враження неполітичне. Говорили-балакали про порушення прав дітей, про розголошення таємниці, а «ТСН. Тиждень» «1+1» взяв - і показав «гостросоціальний» репортаж із макіївського профтехучилища, де вагітніють і народжують неповнолітні. Закон і етичний кодекс забороняє журналістам розголошувати особисту інформацію, називати імена, показувати обличчя дітей без дозволу їхніх батьків, а якщо батьків немає - опікунів. Можливо, в опікуна - державної установи - і просили дозволу на те, щоб протягом кількох хвилин демонструвати обличчя вагітних дівчат, юних матерів, жовторотих татів, які хваляться на камеру тим, що займаються сексом щоночі. Тоді, звісно, запитання до опікунів: що в них у голові, і чи знають вони взагалі про навіть не цивілізовану практику, а хоча б про вимоги українського законодавства щодо захисту приватного життя їхніх підопічних. Однак недбалість адміністрації не знімає з журналістів відповідальності за те, що тепер не лише Макіївка, а й уся Україна знає про «аморальну» дитячу поведінку. В порівнянні з цим безпорадні намагання автора сюжету проаналізувати причини та виставити винними наглядачів і коридорних (обличчя прибиральниці, на відміну від дитячих, від камери було заховане), цинічні коментарі відповідальних осіб у стилі «ну ми ж не знаємо, чим тут діти вночі займаються», виглядають просто непристойними. Говорячи про байдужість держави, яка покинула неповнолітніх матерів напризволяще із жебрацьким (500 гривень стипендії ПТУ + 100 гривень допомоги на дитину, вдумайтесь!) забезпеченням, телевізійники не розуміють, що самі вони демонструють таке саме зневажливе, байдуже ставлення до цих передчасно дорослих дітей.

Таким журналістам корисно було б, напевно, побути вагітними. Тільки не в сімейному затишку, під захистом забезпеченого чоловіка й батьків, а наодинці зі своїм животом та в оточенні соціальних стін, які весь час доводиться пробивати. Це стосується не лише донецьких кореспондентів «1+1», але й редакторів, які схвалили та пропустили в ефір такий сюжет, - тим більше дивує, що ведучою програми є Алла Мазур, яка мала б розуміти такі речі.

Людиною тижня цього разу оголошую Сергія Тігіпка - за його участь у програмі «Велика політика» на «Інтері». Сам я програму в ефірі не бачив, але Марина Бердичевська, що була серед журналістів у студії, розповіла про справді екстраординарний випадок. Під час рекламної паузи Сергій Тігіпко публічно зізнався головному редактору газети «Коментарі» Вадиму Денисенку, що його запитання (воно стосувалось неможливості прочитати в інтернеті або купити задешево книжку Тігіпка, яку той позиціонував як свою виборчу програму) заскочило його зненацька. Не в ефірі, звісно - там Тігіпко викрутився, хоч і виглядав трохи розгубленим, - та все одно, це величезний прогрес для українських публічних політиків. Так тримати, панове політики, дасть Бог, почуємо від вас й інші чесні зізнання - наприклад, абсолютно непритаманні вам звороти «не знаю», «не пам'ятаю», «це  не належить до сфери моїх повноважень» тощо. Не бійтесь видатись безпорадними - значно гірше виглядає, коли ви з розумним виглядом починаєте говорити про речі, в яких нічого не тямите.